Йому було лише 14, коли радянський «суд» відправив його до ГУЛАГу за зберігання «націоналістичної» літератури та «контрреволюційних» пісень.
«Нехай же розбійник кривавий, кат Сталін запише собі: здобуде ганебної слави він тільки в петлі на вербі. За цю ми відплатим могилу, наш вірний товариш і брат, розчав більшовицькую силу, живою не пустим назад».
20 серпня 1947 року вірш з такими рядками вдома у 14-річного Анатолія Вознюка вилучили оперативники Рівненського відділення КДБ Бершанський і Фадін, які прийшли до нього з обшуком.
Серед предметів, які того дня забрали у хлопця, були також учбова граната, «націоналістичні» гроші, книга «Мала історія України», навчальний конспект про гвинтівку, а ще червоноармійська книжка на ім’я Василя Ревута та підсýмок для патронів.
Був і ще один вірш, який тоді знайшли кадебісти.
«Коли з-за кордону об’являть Україні війну, ми сядем обоє на коні, я тебе не лишу саму. Ти будеш підносить снаряди, Щоб скорше ворога збить. Коли скосить ворожа куля, Ти мусиш мене замістить».
Усе це лягло в основу звинувачення юнака, якому закидали антирадянську пропаганду та агітацію.
Вже наступного дня кадебіст Бірюков вимагав від Вознюка пояснень, звідки в його домі взялися усі ці речі. Затриманий пояснював, що гранату взяв у школі (щоправда, без дозволу директора) ще на початку червня, а один з віршів – «Прощання», – якось знайшов на дорозі, йдучи на уроки, а вже вдома переписав на чистий аркуш паперу, аби згодом розучити.
«Чи є переписана пісня націоналістичною мені невідомо, я в цьому мало розбираюсь, але вважав, що ці тексти можна співати», – дещо пізніше пояснював він.
Щодо решти вилучених предметів Вознюк наголошував: вони йому не належать. А ще наполягав, що не був членом ОУН.
Через три дні – 24 серпня, – його знову викликали на допит. Цього разу свідчень від хлопця вимагав лейтенант Корчагін, утім Вознюк, як і раніше, говорив про те, що про підпілля нічого не знає, і що «Мала історія України» та вірш «На могилу партизану» не його і їх йому підкинули.
26 серпня хлопця офіційно арештували та забрали до рівненської в’язниці. На думку кадебістів, перебуваючи на свободі, він «міг сховатись від суду та слідства».
Того ж дня відбувся іще один допит, однак, покази Вознюк давав такі ж, як і під час двох попередніх розмов зі слідчими.
Аби підготувати постанову про висунення звинувачення підлітку, оперативникам знадобилось десять днів.
5 вересня у відповідній постанові вони зазначили, що «будучи вороже налаштованим до радянської влади», Вознюк «займався поширенням націоналістичних пісень і зберігав у себе в домі антирадянську літературу».
Того ж дня лейтенант Корчагін вимагав від хлопця нарешті визнати, що всі вилучені речі його. Кадебіст апелював до того, що, мовляв, навіть рідна сестра арештованого – дев’ятирічна Єва – підтвердила це під час допиту (самого протоколу розмови слідчих з дитиною у справі немає). Між тим Вознюк продовжував наполягати, що вважає себе винним лише частково, і покази сестри заперечував.
Бачачи непохитність хлопця, оперативники вирішили відправити знайдені під час обшуку записи на графічну експертизу.
При цьому допити не припинили. Лише змінили слідчого, який повинен був дотиснути юнака для потрібних свічень. І вже 27 вересня під час розмови з кадебістом Кочетковим Вознюк «пригадав» обставини, за яких вірш «На могилу партизану» міг потрапити до нього.
«Влітку, місяця не пам’ятаю, я знайшов, йдучи дорогою гаманець з 30 рублями, в якому було 3-4 листки паперу. На них щось було написано хімічними чорнилами. Лише зараз мені стало зрозуміло, що це і був той папірець, який ви мені показуєте з текстом націоналістичної пісні. Але я її тоді не читав, прийшов додому, поклав до шафи і забув про нього», – розповів хлопець.
Під час цього ж допиту він «пригадав» і те, що книжка «Мала історія України» теж його.
«У 1942 році, в період окупації німцями Рівненської області, я ходив до школи в Макотертах в третій клас і нам усім видавали ці книжки. Ми по них вчилися в школі. Так вона у мене і залишилась, лежала разом з іншими книгами у шафі, де була виявлена під час обшуку», – зазначав Вознюк.
Аби перевірити правдивість цих свідчень, оперативники викликали на допит тодішнього однокласника Вознюка Миколу Богдарчука, який підтвердив кадебістам, що «Малу історію України» їм справді видавали як шкільний підручник.
А от щодо червоноармійського квитка на ім’я Василя Ревута юнака дотиснув вже інший чекіст. Саме під час допиту, який проводив цей оперативник, заарештований розповів, що людина із таким ім’ям і прізвищем, як вказано в документі, допомагала влітку його родині по господарству і могла «покласти свою книжку в квартирі», де її згодом вже знайшли.
Остаточну крапку у допитах Вознюка поставив слідчий Єлісеєв, під час майже семигодинної розмови, з яким хлопець врешті «визнав» вилучені твори «контрреволюційними».
«Не зізнавався на допитах про те, що пісня і книжка мої, бо боявся відповідальності перед радянською владою. Зараз я розповів все правдиво», – зафіксовано Єлісеєвим у протоколі допиту Вознюка від 14 листопада 1947 року.
Уже наступного дня справу спрямували до суду і навіть призначили адвоката. Утім, це хлопцю не допомогло, як і позитивні характеристики від керівництва школи та класного керівника.
23 грудня Анатолія Вознюка засудили до 5 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна, звинувативши його у тому, що «будучи вороже налаштованим до радянської влади», він «зберігав антирадянську націоналістичну літературу» та «особисто переписував націоналістичні пісні з терористичними намірами щодо керівників партії і радянського уряду».
Утім, після подання адвокатом Василем Лобачем касаційної скарги, вирок юнаку дещо переглянули: відмінивши частину, де йшлося про конфіскацію майна.
4 роки 4 місяці і 25 днів провів Анатолій Вознюк у неволі. Спочатку були Рівненська та Дубенська в’язниці. Згодом свій термін він поїхав відбувати до Дрогобицької дитячої трудової колонії: тут він закінчував сьомий та восьмий клас школи, а також працював у ливарному та столярному цехах. Дещо пізніше хлопця етапували до Іркутської області.
20 січня 1952 року Анаталій Вознюк вийшов на свободу. А далі було чотири роки флоту і навчання у львівському технікумі. Зрештою він влаштувався монтером до поштового відділення у рівненському селі Деражне, де пропрацював аж до пенсії, на яку вийшов, перебуваючи на посаді начальника відділення.
«Дід згадував, що була ситуація, коли якийсь офіцер з органів натякав йому, мовляв, «ми все пам'ятаємо», але суттєвих перешкод по роботі не було», – пригадує онук репресованого Тарас Самчук.
Він також зазначає, що для його дідуся реабілітація, яка відбулась 31 січня 1992 року, стала дуже знаковою подією.
«Про табірне життя діда я чув з раннього дитинства, хоча спочатку і не розумів, що то були розмови саме про табори. Думав, що йшлося про армію. В основному він описував, якісь історії з тюрми, табірного життя і етапування», – пригадує Тарас.
Як історику йому згодом стало цікаво дізнатися більше деталей, тож він відшукав справу свого дідуся в архівах. Працюючи з документами, йому було цікаво співставляти розповіді, які чув з дитинства, з тим, про що йшлося у паперах. А ще його дуже вразили вірші, за які і репресували Анатолія Вознюка.
За словами Тараса, табір став для його дідуся травмою на все життя.
ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ПОШУКУ В АРХІВАХ
У рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби – ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» .
До вашої уваги порадник: як шукати в архівах «Право на правду». Також, ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні он-лайн понад 24 000 архівних документів.
