Підлітком він потрапив у сталінський концтабір «Дубравлаг», де відбував тоді ув'язнення і глава УГКЦ Йосип Сліпий, а потім до «Печорлагу» та Магадана. Володимир Олійник отримав за допомогу ОУН 10 років «виправних таборів» і 5 років обмеження у правах із неможливістю повернутися до України навіть після звільнення. Вражаючі факти про його життя через багато років онука дізналася з архівної справи.
Аналітик Центру досліджень визвольного руху Анна Олійник про історію свого дідуся знала лише з розповідей батька, адже сам Володимир Олійник, пригадує вона, про своє минуле не говорив. Заважало дізнатися більше і те, що частина документів була втрачена.
«Знала, що дідусь був засуджений за зв’язок з Організацією українських націоналістів, що відбув термін ув’язнення у виправно-трудових таборах на Колимі», – розповідає вона.
Анні дуже хотілося дізнатися більше й тому у 2016 році вона написала запит до архіву СБУ, хоч і сумнівалася, що через документи вдасться пролити більше світла на життя свого дідуся.
«Я думала, що навряд чи знайду щось в архіві. І мені здається, що це поширена помилка таких, як я», – каже Анна.
Узяти до рук історичні документи їй вдалося менше, аніж через місяць.
Було абсолютно легко: ти просто звертаєшся до архіву СБУ з відповідним проханням і все. Немає якихось складних бюрократичних процедур.
«Справа була в Тернопільському регіональному архіві СБУ. Її надіслали до Києва і так я змогла з нею ознайомитись, – пояснює дослідниця свого роду. – Було абсолютно легко: ти просто звертаєшся до архіву СБУ з відповідним проханням і все. Немає якихось складних бюрократичних процедур: пишеш лише заяву і чекаєш».
Збільшили вік, щоб дати «дорослий» термін
Зрозуміти, як працювала каральна машина, як «шилися» справи і, врешті, відрізнити правду від брехні в архівних документах КДБ щодо свого дідуся Анні допомогло те, що частину інформації вона знала з родинних розповідей.
Була готова до того, що справу потрібно читати через призму, своєрідний фільтр
«Я вже була готова трохи до того, що цю справу потрібно читати через призму, через своєрідний фільтр, порівнювати з тим, що я вже знала до цього», – пояснює дівчина.
Перша фальсифікація впала в очі відразу: справжня дата народження її дідуся і зазначена у документах не співпадали: замість 1929-го був вказаний 1927 рік.
Для того, щоб дати йому дорослий термін, його зробили на 2 роки старшим
«Коли його заарештували, йому було 16 років, тобто він був неповнолітнім. І для того, щоб дати йому дорослий термін, його зробили на 2 роки старшим, – пояснює дівчина. – У справі є моменти, коли його намагаються привести до того, щоб він визнав, що насправді довідка, яку він показує про рік свого народження і про рід своїх занять, – фіктивна, бо, бачте, слідчим здалося, що він виглядає значно старшим, ніж є».
Матеріали справи містять допити свідків, яких змушували підтвердити, що Володимиру Олійнику 18-ть, а не 16-ть.
Вони викликають багатьох свідків і фактично розмова будується на тому, що: «Нам здається, що Олійник виглядає старшим, аніж є насправді». І всі такі: «Ну так, нам теж здається»
«Дуже «кумедні» допити: вони викликають багатьох свідків і фактично розмова будується на тому, що: «Нам здається, що Олійник виглядає старшим, аніж є насправді». Івсі такі: «Ну так, нам теж здається», – розповідає Анна.
Із матеріалів допиту одного зі свідків у справі Володимира Олійника:
«Олійник Володимир Олексійович, як голова сільради села Вільхівці вважає, що він є 1927 року народження, але в книгах реєстрації під час перепису населення він себе (нерозбірливо – ред.), що він народився не в 1927, а в 1929 році. Рік народження кожному громадянину сільрада записувала зі слів опитуваного. Фактично ж Олійник В. А, народився у 1927 році, але щоб ухилитись від призову до Червоної армії, він навмисно два роки собі зменшив...»
Із матеріалів допиту одного зі свідків у справі Володимира Олійника:
«Ми його забрали до сільради для перевірки документів, у сільраді він надав довідку на ім’я Олійника Володимира Олексійовича 1929 року народження, однак Олійник виглядав значно старшим, необхідно відзначити, що священик ще у церкві заявив, що Олійник 1929 року народження, окрім того довідка видана про рік народження 1929 була підписана цим священиком».
Із матеріалів допиту одного зі свідків у справі Володимира Олійника:
«У результаті перевірки виявилось, що особа є громадянином села Вільховець Бережанського району, який відрекомендував себе Олійником Володимиром Олексійовичем, 1929 року народження. Окрім того, надав необґрунтовану довідку, яка підтверджує його вік, в якій було так само написано 1929 року народження, у той час як зовнішній портрет викликав у нас щодо його віку сумніви».
У його паспорті було написано, що він 1927 року народження, хоча це розходилось з тими реєстраційними книгами, які були у сільраді
Так і прожив Володимир Олійник все життя зі сфальшованою «органами» датою народження.
«У його паспорті було написано, що він 1927 року народження, хоча це розходилось з тими реєстраційними книгами, які були у сільраді того села, де він народився», – стверджує онука.
Невдалий арешт
Вперше НКВСівці затримали Олійника, коли прийшли до села Вільхівці Бережанського району з «роз’яснювальною роботою», щоб закликати здатися тих, хто пов’язаний з «бандитськими формуваннями» (так вони називали ОУН – ред.).
Він показав довідку, що служить у церкві дяком і що він 29-го року народження. Священик підтвердив, що це його помічник, але вони все одно повели його до сільради, щоб з’ясувати, чи він не бреше
«І ось тоді вони проходили по селу і помітили людину, яка була зачинена в церкві на замок. Вони покликали священика, відкрили церкву і там був мій дідусь. Він показав довідку, що служить у церкві дяком і що він 29-го року народження. Священик підтвердив, що це його помічник, але вони все одно повели його до сільради, щоб з’ясувати, чи він не бреше. У сільраді підтвердили – все, що написано у довідці, правда», – розповідає Анна.
Тоді, вочевидь, допомогло ще й те, що «прибігла мама, почала плакати і просити «відпустили Владика» (так у сім’ї називали Володимира)», бо він «малолітній і ні у чому не винний. І його відпустили». Але вже за декілька годин за Володимиром Олійником повернулися, бо отримали вказівку все ж арештувати його. Хтось розповів про те, що хлопець допомагає ОУН. Однак, під час обшуку хлопця у будинку не знайшли.
Через два дні з НКВС знову прийшли в село з облавою. Того разу Володимиру Олійнику вже не вдалося втекти.
Із постанови про арешт Володимира Олійника:
«Олійник Володимир Олексійович, будучи вороже налаштований до радянської влади у 1940 році, вступив до організації українських націоналістів і має позивний «Дорошенко», будучи членом ОУН виконував обов’язки зв’язкового… Підлягає обшуку та арешту».
Не давали спати, щоб «вибити» зізнання
Пройдуть десятиліття, поки Володимир Олійник розкаже своєму синові про те, що після арешту йому три доби не давали спати: вимагали зізнань.
«Я не знаю, чи його били. Звісно, у справі про це не пишеться, він про це не розповідав. Але ось цей момент, коли йому не давали спати, він запам’ятав і розповідав батькові, наскільки це жахливі відчуття. Він казав, що «після таких трьох діб ти скажеш все, що завгодно, і погодишся з усім, що завгодно». І це насправді підтверджується у протоколах допитів. Наприклад, слідчі запитують: «Ви підтверджуєте, що ви у 1940 році вступили до ОУН?» (йому на той момент мало виповнитися 11). І він: «Так, я підтверджую» – розповідає Анна.
Коли, на початку 1946 року Володимиру Олійнику оголосили вирок, то в матеріалах обвинувального висновку зазначили, що «речових доказів у справі немає».
А ось і сам вирок: дідусь Анни отримав 10 років у виправних трудових таборах і 5 років обмеження у правах.
Окрім того, йшлося про конфіскацію майна:
«Як він сам пояснював, ця математика працювала так, що той термін, який йому дали, був достатньо «лайтовим» (легким – ред.) варіантом. Тому що 10 років отримували ті, хто навіть не тримав у руках зброю. Ті ж, хто воював, отримували 25+» – пригадує онука.
Етапування та табори
У матеріалах справи Володимира Олійника відсутні документи про його етапування та перебування у таборах. Тому Анна знає лише те, що їй розповідали у родині.
Перший рік він пробув на станції «Потьма» (Мордовія). Це був табір «Дубравлаг».
Там також був Йосип Сліпий і вони там жили поруч, майже в одному бараку. Для дідуся це було особливим підбадьоренням
«Один із найяскравіших спогадів, які у нього залишилися про той час (те, що трішки мінімізувало його переживання), це те, що у цей рік там також був Йосип Сліпий і вони там жили поруч, майже в одному бараку. Для нього це було особливим підбадьоренням», – розповідає Анна.
Далі її дідуся разом з іншими в’язнями відправили ешелонами до Воркути, до станції «Печорлаг». Там вони півтора роки будували залізницю.
«Цей період він пригадував як один із найскладніших. Там гинуло дуже багато людей. Вони тяжко працювали у технічно небезпечених умовах і було дуже багато аварійних ситуацій. Їх дуже погано годували. Люди помирали від виснаження, переохолодження, завдавали самі собі пошкоджень, щоб не йти на роботу», – переказує свідчення свого дідуся Анна Олійник.
Через півтора роки його пароплавом «Ілліч» уже відправили на Колиму.
«Із Магадана вони йшли пішки 13 кілометрів на аеродром, звідки транспортними літаками летіли до Сусумана, і вже тоді їх розподіляли по різних селищах на різні роботи. Він потрапив у селище АрЕС (Аркагалінська енергостанція – ред.)» – розповідає Анна.
Тут довелося працювати на шахті аж до звільнення.
«Оскільки це була дуже складна робота, то їх годували трохи краще, і це насправді те, що врятувало дідуся від голодної смерті і просто від виснаження. Вони щойно приїхали й одразу розпочали працювати, і їм відразу почали давати денну норму 500 грамів хліба. Порівняно з тим, що на Воркуті він отримував 150 грамів хліба і мисочку «пустої» баланди – це була величезна різниця. І він вижив», – пояснює дівчина.
За деякий час ця норма піднялась до 700 грамів хліба на день, далі – до кілограма, трохи згодом ув’язненим почали давати ще й пайку цукру.
Окрім того, на відміну від Воркути, на Колимі була налагодженою пошта, доходили навіть посилки з України.
І от одного разу, у пакунку від рідних «серед сухарів він знаходить молитвослов 1900 року, ще під редакцією Шептицького». З якихось причин ті, хто «дивилися» посилку, не вилучили молитовник і цю книжечку «кишенькового формату» в’язні передавали з рук у руки, а сам Володимир Олійник зберіг її на все життя.
Звільнили, але повернутись на батьківщину не дали
Коли термін ув’язнення закінчився, документів Володимиру Олійнику не повернули і він далі був змушений працювати на шахті й щомісяця відмічатися в «органах».
За словами Анни, «єдина різниця між ним і ув’язненими була в тому, що вони ходили під конвоєм на роботу зі своїх бараків, а він – без конвою зі свого гуртожитку. Умови ж праці були однаковими для усіх».
Саме тут до Володимира Олійника прийшло кохання: він зустрів свою майбутню дружину. Вона працювала адміністративним працівником на шахті, а на Колиму приїхала до своєї старшої сестри, яка була там ув’язненою.
«У її старшої сестри було багато маленьких дітей, а чоловіка забрали до Червоної армії, тож їй не було чим їх годувати. Вони жили на Одещині. Для того, щоб прогодувати дітей, вона ловила рибу і возила її продавати, але оскільки «підприємницька діяльність» була забороненою, то коли вона поверталася, «силовики» перевіряли всіх, хто з чим їде. У неї не було риби, вона її всю продала. Але в неї був мішок, який пахнув рибою. і за цю незаконну підприємницьку діяльність її, попри те, що в неї залишалися діти, відправили на Колиму», – розповідає дівчина.
Справу сестри своєї бабусі Анна теж хоче віднайти в архівах.
Квартирне питання
На Колимі у Володимира Олійника та його дружини народилося троє дітей, однак вижило двоє – батько Анни та його сестра.
Із Колими до України подружжя Олійників повернулося у 1981 році, після виходу на пенсію. Намагалися оселитися на Тернопільщині, але їм не давали цього зробити.
Дідусь намагався придбати там будинок, але щойно бачили магаданську прописку, відразу розуміли, хто такий і відмовляли
«Дідусь намагався придбати там будинок, але щойно бачили магаданську прописку, відразу розуміли, хто такий і відмовляли, тому що не було дозволу, щоб такі люди поверталися і оселялися тут», – розповідає онука.
Те саме чекало і на родину іншої сестри Аниної бабусі. Вона вийшла заміж за оунівця, який відбував покарання на Колимі.
«Вони теж повернулися, тільки пізніше трохи. Теж намагалися придбати будинок на Тернопільщині або бодай прописатися у родичів, але їм говорили: «Ну ви ж розумієте. Ми б хотіли, але не можемо». Це 80-і роки», – зауважує дівчина
Навіть батько Анни, після повернення до України наприкінці 80-х років, не міг стати у чергу на квартиру саме через те, що був на Магадані.
Його сестра так і залишилася жити в Росії.
Реабілітація, про яку не дізнався
Уперше Володимир Олійник міг бути реабілітованим у 1958 році, коли його справу переглядали. Однак він не визнав ОУН «злочинною організацією» і свою причетність до «злочинної діяльності».
Його реабілітували аж у 1992 році.
«У довідці про реабілітацію, яка є у справі, написано, що повідомлення, де написано про те, що дідусь реабілітований, йому не висилалося. Хоча з цим взагалі не мало би бути проблем. Він був в Україні, знайти його було легко», – дивується Анна.
Анна також пригадує, як мама їй розповідала, що коли у 90-х заговорили про реабілітацію усіх незаконно засуджених і репресованих, Володимир Олійник не захотів звертатися за отриманням цього статусу.
«Він, будучи м’яким і тихим, дуже різко відрубав: «Там, де я був, ніяких довідок не видавали. Я нікуди не піду». Він не хотів, бо розумів, що реабілітацію проводять ті ж люди, які, умовно кажучи, його ув’язнювали, і що це немає сенсу», – резюмує онука.
Помер Володимир Олійник у 2001 році.
Наразі Анна сподівається віднайти ті документи про нього, які могли залишитися у Росії.
ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ПОШУКУ В АРХІВАХ
У рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби – ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» .
До вашої уваги порадник: як шукати в архівах «Право на правду». Також, ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні он-лайн понад 24 000 архівних документів.
Відповіді на найбільш типові, а також спірні ситуації, з якими доводиться стикатися під час доступу до архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, можна знайти тут.
