12 серпня 1929 року до села Михайлівка (наразі це Дніпропетровщина, а тоді воно належало до Запоріжжя) приїхав чоловік. Це був представник робітничо-селянської інспекції, спрямований партією для перевірки якості виконання низки комуністичних заходів, зокрема, темпу і обсягів хлібозаготівель. Трохи більше ніж за місяць, 23 вересня, саме за його доносом співробітники НКВС заарештують сімох жителів цього села, звинувативши їх в антирадянській пропаганді та агітації. Згодом декого із них відправлять до концтабору (так офіційно називали виправно-трудові табори у СРСР у 1920-х роках), а декого – у заслання до Сибіру. Що ж такого розповіла ця людина чекістам, за що згодом ціла низка осіб поплатилась свободою?
«Я встановив, що тут має місце грамотний вплив куркулів і місцевого духовенства на бідняцтво і середняків», – наголошував інспектор Володимир Будвищев-Зінов’єв 21 вересня 1929-го у своєму доносі чекістам.
Він зазначав, що «контрреволюційні настрої» мешканців Михайлівки щодо всіх заходів радянської влади (зокрема, хлібозаготівель, найму та посівної), а також «бездіяльність сільради і комітету незаможних селян (далі – КНС)» він помітив, щойно приїхавши до села.
«На зборах КНС, під очевидним деструктивним впливом куркулів, біднота, звільнена від сільськогосподарського податку, виступала зі словами про «несправедливість розподілення» цього податку, говорячи, що його мають ділити порівну між усіма селянами», – відзначав Будвищев-Зінов’єв у своєму доносі.
Серед тих, хто нібито підбурював селянські маси, він виокремив Спиридона та Пилипа Шпаків, Степана Іванова, Павла Зозулю, Тихона Носова, Івана Майдука та Клима Штацького. Саме ці чоловіки, як стверджував інспектор, залякували та споювали бідняків, аби ті говорили на сільських зібраннях вигідні для куркулів речі і блокували будь-які ініціативи радянської влади.
«Під час загальних зборів 11 вересня 1929 року розглядалось, зокрема, питання річного плану хлібозаготівель. Куркулі намагались ці збори зірвати. Під час обговорення хлібозаготівельного плану бідняки виступали різко негативно, говорили про те, що радянська влада ошукує увесь час селян, що план ухвалювати не можна, що в результаті все одно всі будуть голодувати», – йшлося у доносі Будвищева-Зінов’єва.
Про таку «незадовільну поведінку» селян, додавав він, віч-на-віч йому повідомляли і деякі з членів КНС, котрі на загал говорити нібито боялися.
Окрім того, в цей час у місцевій газеті з’явилась замітка «Куркулівська сільрада у селі Михайлівці», в якій, зокрема, наголошувалось, що сільрада «засмічена чужими елементами», а її керівна верхівка взагалі ухиляється від роботи і «перекручує класову лінію».
«Голова сільради, він же голова КНС, тримає зв’язок з глитаями і попом (бо ж родич попа)... Селяни кажуть, що секретар за кошти з самообкладання спекулював … Такі ж непрацездатні керівники і в інших організаціях та установах села. Голова споживчої кооперації є членом церковної ради, голова ГВД – п’яниця, вчитель школи – давній приятель місцевого попа», – повідомлялося у газеті і наголошувалося, що нібито саме через це під час впровадження податку у селі «ніяк не могли знайти куркульських господарств».
Усе це лягло в основу звинувачень сімох мешканців Михайлівки. У постанові про відкриття провадження від 23 вересня 1929 року йшлося, зокрема, про те, що вони групують навколо себе селянство і ведуть агітацію, мовляв, «не треба давати радянській владі хліб», бо вона «ошукує селян і грабує» їх, що селянин «живе погано і з нього здирають останню шкуру».
«Усім селянам-біднякам, хто активно бере участь у суспільному житті села і проводить роботу щодо хлібозаготівельної кампанії, ці особи погрожують розправою: «Прийде час і ми влаштуємо вам варфоломіївську ніч, усіх вас переб’ємо, ви всі ледарі, живете за наш рахунок. Ми ще не встигли хліб зібрати, а ви його вже відбираєте! Незабаром ми з вами розправимося» і т.п. В результаті діяльності цієї групи селян, боячись погроз, виходять з КНС, а також бояться організовувати колективні господарства», – наголошували чекісти.
Одним з тих, хто потрапив тоді під тиск радянської репресивної машини, виявився Клим Штацький. Саме його праправнук Максим Штатський і відшукав у Державному архіві Запорізької області архівно-слідчу справу родича та ще шістьох, засуджених разом з ним, мешканців Михайлівки.
«У мене був внутрішній потяг зробити це. Хотів ще й у такий спосіб оживити родинну історію, бо до того я знав про це тільки з сімейних розповідей», – пояснює нащадок репресованого.
За словами Максима, він відчув неймовірну ейфорію, коли тримав у руках документи прапрадіда.
«Не вірилось. Особливо як підпис побачив: кривенько виведене прізвище, моє, людиною 1870 року народження», – ділиться він враженнями.
Ще до арешту в 1929 році Клима Штацького назвали «куркулем» та позбавили виборчого права. У родині пізніше розповідали, що під час розкуркулення його дружина наказала невістці надягти на себе всі сукні, аби не забрали, а трирічний онук вчепився тим часом у червоні дитячі штанці, які у нього все ж таки забрали силою.
Згідно з довідкою, виданою сільрадою на запит чекістів, господарство Штацького складалося з хати та сараю, коней, трьох корів та однієї вівці. Окрім того, він мав дві брички, молотарку, косарку, віялку, ярмо, букер і плуг. Також зазначалось про наявність найманих робітників, 8 десятин своєї і 10 десятин орендованої землі.
«Податку платить 165 карбованців 15 копійок», – йшлося в документі.
Від моменту арешту і до винесення вироку 50-річного Клима Штацького тримали під вартою у запорізькому ДОПРі, адже на думку енкаведистів його перебування на свободі «могло позначитись на перебігу слідства».
Чоловіка звинувачували у «систематичній агітації проти усіх заходів радянської влади і особливо проти хлібозаготівель», а також в погрозах біднякам.
Сам він винним себе у цьому не визнавав, наголошуючи, що на збори не ходить, а все, що на них вирішують, дізнається від бідняків і середняків односельців. При цьому він не заперечував, що у розмовах з іншими мешканцями села вів розмови, в яких критикував владу і, зокрема, казав, що «забирають у нас хліб, а ми голодувати будемо» або що «зерно у нас забирають, а незаможних годують нашим хлібом».
«Агітації я не вів, ніякої, а говорив правду в очі, усім селянам говорив, і де завгодно я правду буду говорити завжди і всюди», – зазначав він на допитах.
«Вразило, що я, читаючи допити, його почув.., – розповідає праправнук Максим, – Це ще не штамповані папірці 1937 року, це справді розповідь сільського господаря, котрий знав, що каже, бо заробив на це право своєю працею».
Попереднє слідство у справі Штацького та 7 інших його односельців завершилось 29 жовтня 1929 року. В обвинувальному висновку серед іншого йшлося про те, що підозрювані поширювали серед бідняків інформацію, що колективізація – «нова форма рабства та експансії», а колгоспи – «червона панщина».
«Наявність такої антирадянської агітації з боку вказаної куркульської групи щодо питань колективізації призвела до того, що в Михайлівці наразі немає жодної організованої одиниці з обробки землі на колективних початках і всі спроби місцевої влади у цьому питанні не були успішні… Станом на 15 вересня 1929 року не було засіяно жодного гектару сійної площі, а також надто слабкої хлібозаготівлі», – зазначали енкаведисти.
Також вказувалось на те, що своїми діями підозрювані дезорганізували місцевий комітет незалежних селян, внаслідок чого КНС «втратив будь-яку суспільну і політичну вагу», а значна частина його членів відмовилася ходити на збори і брати участь у житті села.
Подальшу долю Штацького та 7 інших арештантів вирішувала особлива нарада при Комітеті ОГПУ. 18 січня 1930 року вона винесла своє рішення, згідно з яким Штацький та Зозуля отримали по три роки концтаборів, а решту підсудних заслали до Сибіру.
Після завершення покарання Клим Штацький повернувся до родини. Про своє табірне життя з рідними, утім, не ділився.
У 1944 році його не стало. Реабілітували чоловіка посмертно – 29 квітня 1989 року.
ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ПОШУКУ В АРХІВАХ
У рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби – ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» .
До вашої уваги порадник: як шукати в архівах «Право на правду». Також, ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні он-лайн понад 24 000 архівних документів.
