«Часом мені здається, що безтермінове заслання, в якому я перебуваю зараз, є звичайним звалищем, куди мене викинули на загибель. Фактично мене поставили поза законом і нині я змушений заробляти на життя тяжкою непосильною працею, адже інша робота для мене закрита».
Це – уривок з листа Петра Колесника, написаного ним із Єнисейська Красноярського краю у травні 1953 року на ім’я голови президії Верховної Ради СРСР Климента Ворошилова.
У минулому літератор та науковий співробітник Інституту літератури Академії наук УРСР і ВУАМЛІНу Колесник уже п’ятий рік перебував у засланні, звинувачений у тероризмі та участі у контрреволюційній організації.
Це був другий термін, який чоловік відбував за цими статтями. Вперше його, 32-річного, арештували ще 12 червня 1937-го. Після 4,5-годинного обшуку у київському помешканні, коли у нього були, зокрема, вилучені книги Миколи Хвильового та Івана Франка, а також література про Тараса Шевченка, Петра Колесника забрали під варту до спецкорпусу НКВС.
Слідчі закидали чоловіку «активну участь в українській націоналістичній організації», яка нібито мала на меті «насильнциьке повалення радвлади і встановлення фашистського ладу в Україні». Утім, сам арештований усі ці звинувачення відкидав, як і заперечував покази цілої низки свідків, за доносами яких його арештували, через що, ймовірно, зазнав катувань, про що може свідчити його розмазаний підпис, залишений ним на анкеті зі своїми даними.
«Група, до якої входив Колесник, … насаджувала в інституті націоналістів, залучаючи їх до наукової роботи», – йдеться у протоколі допиту співробітника Інституту української літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР Федора Коваля.
«Колесник дотримувався думки, що український літературний процес підпорядковується російському, що від цього варто відмовлятись, що варто демонструвати самостійність. Колесник говорив про необхідність звільнення від російського впливу у всіх напрямках культурного та політичного життя», – зафіксовано у протоколі допиту літературного критика Володимира Коряка.
Переважна частина з залучених до справи Колесника свідків говорила про те, що знала про його участь у контрреволюційній організації зі слів інших, а не з особистого досвіду спілкування з ним.
Утім це не завадило слідчим підготувати обвинувальний висновок.
«Із початку 1935-го Колесник є учасником антирадянської націоналістичної організації.. Він проводив вербування серед літературного молодняка, а також в інституті червоної професури ВУАМЛІН, де працював. Проводив контрреволюційне шкідництво на ідеологічному фронті, орієнтуючи критику на стару літературу і усіляковихваляючи в своїх критичних виступах твори письменників-націоналістів», – підсумовували чекісти.
Сам Колесник висунутих йому обвинувачень не визнавав. Він наголошував, що декого зі свідків «в обличчя ніколи не бачив», а з рештою хоч і спілкувався, утім, виключно у робочих питаннях, пов’язаних з професійною діяльністю у ВУАМЛІН, Спілці письменників та Інституті літератури, і «особистої неприязні» ні з ким із цих людей не мав.
14 листопада 1937 року особлива «трійка» присудила Колеснику 10 років виправно-трудових робіт, які він мав провести в Амуржелдорлазі, де ув’язнені займались будівництвом залізниці.
За час перебування Петра Колесника у ГУЛАЗі його матір Домінікія та дружина Ніна кілька разів намагалися домогтися перерозгляду справи, утім безуспішно.
Сам він, перебуваючи у таборах, теж «ніколи не втрачав надії на реабілітацію»: надсилав апеляційні скарги на ім’я прокурора, у яких зазначав, що його «наклепницьки обмовили». Однак, жодне з цих звернень так і не задовольнили.
Так, наприклад, у 1939 році чоловіку повідомили, що він не навів «фактів, які могли б спростувати наявні у справі докази», а у 1940-му йшлося про те, що рішення «трійки» «відповідає складу його злочину».
У 1946-му, коли термін Колесника вже і так добігав кінця, у відповідь на низку скарг чоловіку зазначили, що покази осіб, які свідчили у його справі, «нічим не спростовані і передопитати їх неможливо, адже усі ці люди засуджені на різні терміни до таборів».
Тим часом за самим Колесником пильно стежили навіть у ГУЛАЗі.
«У таборі Колесник висловлював невдоволення існуючим ладом. Наклепницьки говорив про радянську владу щодо її ставлення до «ворогів народу». Схвалював вчинок Скрипника (активного провідника українізації – ред.), який покінчив життя самогубством. Говорив, що якщо після відбуття покарання його життя складеться невдало, то він теж покінчить життя самогубством», – доповідав про поведінку Колесника у засланні агент «Мурат».
Стежити за чоловіком продовжили навіть після його звільнення.
«Колесник казав, що пробув в засланні ні за що», – звітував у 1947-му агент «Немо».
«Після прибуття до Києва у 1947-му Колесник хотів вступити до Інституту фольклору та етнографії, часто відвідував квартиру Смілянського», – інформував тоді ж агент «Шахматист».
«Колесник просив Тичину про влаштування на роботу в Києві, але той хоч і зустрів його радісно, однак реально нічим не допоміг», – повідомляв агент «Алєксєєнко» у 1948-му.
Сам Колесник пізніше розповість, що повернувшись із ГУЛАГу «з надлюдськими зусиллями почав вибиватись із бруду незаслуженого сорому»: навмивсно, не соромлячись свого статусу «ворога народу», повернувся до рідної Баришівки під Києвом і почав працювати над докторською дисертацією про Івана Франка.
4 лютого 1949 Петра Колесника знову заарештували та забрали до внутрішньої тюрми МДБ у Києві.
«Чотири слідчі, змінюючи одне одного, почали цькування, намагаючись довести недоведене. Вони усіляко переконували мене що за старе не судять. А, між іншим, я відчував, що нове обвинувачення висунуте мені тільки через те, щоб приспати мою пильність, щоб збити мене з пантелику і під шумок якось виправдати злочинну фальсифікацію 1937 року», – так сам Колесник описував пізніше цей арешт.
Він відзначав, що якщо у 1937-му «трійка» розправилася з ним і жорстоко, але тоді «її постанова виходила хоча б з «підозри», то у 1949 році чекісти винесли щодо нього «своє драконівське рішення» з впевненістю у його «провині», для якої у них не було жодних підстав.
«Звідки ця впевненість? Де докази моєї вини?» – запитував Колесник пізніше у одній зі своїх скарг.
Слідчі, які вели його справу у 1949-му стверджували, що зацікавились ним знову як «кадровим українським націоналістом», який після заслання у таборах так і не влаштувався на роботу та «вів підозрілий спосіб життя», намагаючись повернутися в літературу та систематично відвідуючи Київ.
«У висунутих звинуваченнях Колесник себе винним не визнає, але в злочинній діяльності достатньо викривається матеріалами архівно-слідчої справи і оперативними документами», – йшлося у обвинувальному висновку від 25 квітня 1949-го.
За рішенням наради Ради міністрів СРСР від 18 липня того ж року чоловіка вислали до Красноярського краю.
Вкотре опинившись далеко від дому Петро Колесник продовжив боротися за справедливість, домагаючись перерозгляду своєї (вже другої) кримінальної справи, однак ці спроби теж були безрезультатними.
Так, наприклад, у серпні 1953 року майор Кабанов у відповіді на одну зі скарг чоловіка зазначав, що її неможливо задовольнити через засудження до вищої міри покарання усіх, хто свідчив проти Колесника у 1937-му, а також через те, що цю справу і так вже переглядали кілька разів, а отже, підстав для виправдання не знайдеться і зараз.
Розуміючи, що самостійно переконати «органи» у необхідності повторного розслідування йому не вдасться, Колесник вирішив залучитися підтримкою більш впливових осіб. Відтак він звернувся з проханням про допомогу до голови Спілки письменників та депутата Верховної ради УРСР Олександра Корнійчука, голови правління Спілки письменників УРСР Миколи Бажана, голови правління Харківської організації Спілки письменників Петра Панча та депутата Верховної ради УРСР і письменника Павла Тичини. Усі вони клопотали згодом про потребу пришвидшення реабілітації Колесника, в діяльності якого, як запевняли, ніколи не бачили нічого антирадянського.
«Прямота сміливість і темпераментність критичних виступів Колесника, очевидно, сприяли тому, що він набув серед літераторів багато особистих ворогів, які прагнули помститися йому», – йшлося у колективній заяві членів Спілки письменників УРСР, які теж стали на захист літератора.
Такий колективний тиск приніс свої плоди: спеціальній комісії наказали перевірити твори Колесника (які теж лягли в основу його звинувачень) на предмет антирадянськості.
Експерти дійшли висновку: більшість з цих праць не були ні антирадянськими, ні націоналістичними, лише мали «помилкові положення методологічного характеру», але деякі тексти вони все ж таки назвали «невитриманими та ідеологічно шкідливими». За цей вердикт кожен із членів комісії отримав майже по 2 тисячі рублів.
Ще одним результатом колективного захисту Колесника стало і те, що декого з тих, хто свідчив проти нього у 1937-му, все ж таки повторно допитали. Наприклад, поетесу Марію Грудницьку та письменника Анатолія Костенка.
30 серпня 1955 року полковник Максимов виніс вердикт: Колесник засуджений безпідставно. А рівно через місяць – 30 вересня, – справу щодо нього офіційно припинили.
«У паспорті Колесника не повинно бути жодних відміток, які б утискали його права», – наголосив тоді полковник Захарченко.
Згодом реабілітованого поновили на посаді професора-консультанта в Інституті літератури АН УРСР, де він пропрацював аж 1970 року, поки не вийшов на пенсію. Помер Петро Колесник 9 серпня 1987-го.
«Я дуже багато чув від своїх рідних про діда Петра, – розповідає двоюрідний правнук репресованого Роман Коляда, який і знайшов його архівно-слідчі справи у архіві СБУ. – Я дуже жалкую, що за життя нам так і не вдалося познайомитися. Знав, що він був репресований, чув також, що йому закидали звинувачення у співпраці з тодішнім режимом. Знав зі слів рідні, що Петро Йосипович прямо казав, що боїться. З цих розповідей виглядало, що він був страшенно морально надломленою людиною. Мені завжди хотілося знати більше і спробувати зрозуміти його».
Під час знайомства з архівними документами свого двоюрідного прадіда Романа дуже вразили скарги, які Петро Колесник писав з ув’язнення та з заслання.
«Мені складно повірити, що він щиро писав у листах всі ці формули про «честного советского человека» і все таке. Втім, і оцінювати чи судити його мені так само складно»,– ділиться враженнями Роман.
Завдяки справі родича він особисто відчув «холодну байдужість репресивного апарату».
Вести пошуки родинної історії Роман планує і надалі. Вважає, що подібні знання будуть ще одним щепленням від ностальгії за радянським минулим. Завдяки методичній допомозі співробітників заповідника «Биківнянські могили» він вже має певне уявляння про те, що і де краще шукати.
ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ПОШУКУ В АРХІВАХ
У рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби – ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» .
До вашої уваги порадник: як шукати в архівах «Право на правду». Також, ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні он-лайн понад 24 000 архівних документів.
