Неоімперіалізм в «овечій шкурі»: як Росія створює імідж «деколонізаторки» на Глобальному Півдні

(Рубрика «Точка зору»)

Інна Полянська

Висміювання ворога – нормальна захисна реакція людської психіки під час війни. Однак, глузуючи з «чергової маячні російських пропагандистів», не варто недооцінювати той факт, що ця маячня працює.

Привласнення постколоніального дискурсу

В інформаційній війні проти України та колективного Заходу Росія цілком собі незле відчуває дух часу. Наприклад, присоромлюючи цей самий Захід колоніальним минулим і використовуючи при цьому прийоми ребрендингу.

Наприклад, якщо вторгнення та окупацію українських територій назвати «національно-визвольною війною», або ще краще – «антиколоніалізмом», все виглядатиме не так вже й погано, принаймні для країн, які традиційно підтримують Росію під час голосувань в ООН.

І хоч це для більшості звучить як маячня, на жаль, як вивляється, це делекоглядна і доволі ефективна маячня у геополітичній грі, яку веде Москва.

Росія завжди знаходила оригінальні способи відрефлексувати власне минуле. Тож у світі, де починає домінувати постколоніальний дискурс, теж обирає власний, «исконно русский», шлях: замість переосмислення свого імперського минулого – видає себе за прихильницю антиколоніалізму та просуває імідж захисниці пригноблених народів. І робить це з дуже конкретною метою.

Йдеться навіть не про горезвісний «народ Донбасу», а про те, як Москва просуває свою ідеологему «багатополярного світу» як альтернативу «західній гегемонії» на Глобальному Півдні. Причому для задовлення своїх теперішніх геополітичних амбіцій Кремль застосовує класичні прийоми радянської пропаганди.

Солдат із радянським автоматом Калашникова. Ангола, 1988 рік

Апропріація антиколоніальних здобутків СРСР

Проголошуючи себе прямою спадкоємицею Радянського Союзу, путінська Росія експлуатує старий радянський патерн і позиціює себе як захисницю «гнаних і голодних», паразитуючи на антиколоніальних здобутках СРСР.

Радянський Союз, попри свою імперську сутність, вправно будував репутацію лідера антиколоніального руху, підтримуючи національно-визвольні рухи в Азії, Африці та Латинській Америці, щоб заручитися їхьою підтримкою у геополітичних змаганнях зі США та західними демократіями.

У своїй праці «Культура й імперіялізм» (1993) теоретик постколоніалізму Едвард Саїд зазначає, що «хай і не завжди від щирого серця» та «не з альтруїстичних міркувань» майже кожному успішному національно-визвольному рухові в Азії, Африці та Латинській Америці сприяв Радянський Союз як противага Заходу, передовсім США. Якщо радянська підтримка антиколоніальних рухів була частиною глобальної стратегії протистояння західному капіталізму, то сучасна Росія (принаймні публічно) лише прагне «виправити історичну несправедливість».

Саме так, наприклад, російський політикум пояснює свою вдавану солідарність із Палестиною, засуджуючи ізраїльські бомбардування Сектора Гази.

Фото від 2019 року. Зліва направо: два російські міністри – закордонних справ і оборони – Сергій Лавров та Сергій Шойгу та президент Росії Володимир Путін

Росія грає скрізь, де це можливо, на «антиколоніальних струнах», бо вперто хоче відновити контроль над усім, що входило у сферу впливу СРСР.

Ось, наприклад, що написав очільник МЗС Росії Сергій Лавров після свого африканського турне у 2022 році:

«В основі російсько-африканських зв’язків – перевірені часом відносини дружби та співпраці. Наша країна, не заплямована кривавими злочинами колоніалізму, завжди щиро підтримувала африканців у їхній боротьбі за звільнення від колоніального гніту. Практично і безкорисливо сприяла народам континенту у становленні їхньої державності, створенні основ національних економік, зміцненню обороноздатності, підготовці кваліфікованих кадрів»

Статтю Лаврова опублікували медіа Єгипту, Конго, Уганди та Ефіопії.

Здавалося б, до чого тут Україна? А ось до чого:

«Знаючи, що африканські колеги не схвалюють неприховані спроби США та їхніх європейських сателітів диктувати всім свою волю, нав’язувати міжнародній спільноті однополярну модель світопорядку. Цінуємо виважену позицію африканців щодо того, що відбувається в Україні й довкола неї», – прямо каже Лавров.

Під час голосування Генасамблеї ООН за резолюцію, яка засуджує спробу анексії Росією частини території України. За проголосували 143 країни, 5 проти, 35 утрималися. Нью-Йорк, 12 жовтня 2022 року

Антиколоніальна маска неоімперіалізму

Вкотре розігруючи карту «зовнішнього управління Київського режиму Заходом» і, як наслідок, потреби «визволити» Україну від «західного колоніалізму», російське МЗС активно просуває її в країнах т.зв. Глобального Півдня, де ще жива травма західного колоніалізму (європейські колонії на африканському континенті: британські, французькі, німецькі, іспанські, португальські, бельгійські тощо). І саме там, де так довго бракувало української присутності.

Роздмухуючи антизахідні настрої, російська пропаганда прагне посприяти толеруванню агресії проти України, видаючи її за боротьбу з «неоколоніалізмом Заходу». У тому-таки 2022 році російський пропагандист, олігарх та спонсор гібридних угруповань «ДНР\ЛНР» Костянтин Малофєєв заявив:

«За цей [багатополярний] світ зараз Росія воює на полях України. Щоб люди на різних континентах назавжди перегорнули сторінку західного колоніалізму».

Костянтин Малофєєв виступає під час сесії «Економічний суверенітет Африки: проблеми та рішення» під час Економічного форуму Росія-Африка у Сочі, Росія

Форуми та дипломатія як інструменти впливу

Для просування своєї «антиколоніальної» риторики Росія активно використовує міжнародні майданчики. Показовим є проведення саміту «Росія-Африка» та т.зв. «Форуму багатополярного світу». На ньому, за словами російського «громадського діяча» та керівника воронезького відділу Євразійського союзу молоді Дмитра Попова, представники «85% населення світу змогли обговорити перспективи майбутнього справедливого світоустрою». Світу, в якому, як стверджують кремлівські пропагандисти, вони будуть жити після неминучого «краху колоніальної гегемонії Pax Americana».

Такі заходи справді дозволяють Росії позиціювати себе як лідера «антиколоніального руху» та формувати для країн Глобального Півдня альтернативний до співробітництва зі США та Заходом порядок денний.

Ця підміна понять має на меті легітимізувати в очах суттєвої частини міжнародної спільноти не лише російську агресію проти України, а й загалом створює прецедент для «неминучої» силової відповіді «західній гегемонії».

Капітан Буркіна-Фасо Ібрагім Траоре і очільник Росії Володимир Путін на російсько-африканському саміті в Санкт-Петербурзі 27 липня 2023 року

Таке напрочуд вільне використання Росією «антиколоніальної» риторики має далекосяжні наслідки для глобальної безпеки, створюючи передумови для подальшої дестабілізації у різних регіонах світу.

Неоколоніалізм, що називає себе антиколоніалізмом, загрожує хиткій світовій безпеці не менше, ніж «класичний» колоніалізм.

Рутинного розвінчування російських міфів тут вже замало: потрібно власною «м'якою силою» систематично деконструювати російську інформаційну монополію в країнах Глобального Півдня та повсякчас підсилювати український голос не лише в дипломатичній, а й в академічній царині, вибудовуючи міжнародний полілог про нові форми імперіалізму та пригноблення.

Інна Полянська – аналітикиня ГО «Інтерньюз-Україна»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода