Київ – Тенденцію, коли більшість учнів виходить зі школи з переконанням, що українська література – це нудно, можна переламати. У цьому переконують організатори лекторію «Ключові постаті української літератури: сучасний погляд», який почнеться 19 листопада у Києві. Сучасні письменники та літературознавці спробують по-новому відкрити для слухачів особистості та творчість Шевченка, Франка, Котляревського, Лесі Українки та інших класиків.
«Народився-страждав-загинув» – саме за такою схемою у школі вивчають класиків, каже Ольга Гончар із Центру літературної освіти, який організував лекторій. Проект розрахований на тих, хто, за висловом одного з лекторів, «вижив у школі як читач» і тепер готовий відкрити для себе українську літературу з нового боку. Ольга Гончар сподівається, що після лекторію слухачі перечитають представлених авторів.
«Класична література – це один із способів розібратися із самоідентифікацією. Треба, щоб перечитали Шевченка насамперед. Адже він писав не лише про українця, що вічно страждає. А також Лесю Українку та Ольгу Кобилянську. Тому що їхні героїні – це сучасні для нашого часу жінки», – каже вона.
Шевченко як портрет і Шевченко як новатор
Українським класикам потрібна демістифікація, вважає журналіст Юрій Макаров. Він читатиме лекцію про письменника, навколо якого існує чи не найбільше міфів та упереджень – про Тараса Шевченка. Адже, як писав Юрій Андрухович у своєму есеї «Shevchenko is OK», «знання в українському суспільстві Шевченкових текстів як таких, зазвичай обмежено півдесятком шкільних хрестоматійних шлягерів, і поет, попри всю свою народність, не надто цим народом перечитаний вглиб і вшир».
Образ Шевченка й досі часто зводиться до «портрета у рушнику десь там у кутку», каже Юрій Макаров. Із цим архетипом борються по-різному. Художники-«жлобісти» зображують Шевченка у шкірянці і з бас-гітарою, дизайнер Ілля Стронґовський малює йому щупальця замість вусів, а Юрій Макаров свого часу у документальному серіалі «Мій Шевченко» намагався створити новий образ Кобзаря – такого собі петербурзького денді. Але головна відмінність «іншого» Шевченка від того, якого ми усі знаємо, в тому, що він був новатором – як письменник і як художник. Недарма за радянських часів деякі його малюнки ховали в архів – вони аж ніяк не відповідали тодішнім стильовим канонам.
«Шевченко гостро-авангардний. І цим він значною мірою зарядив українську культуру. Це спричинило такі сплески «ламання засад», як український авангард початку століття, розстріляне відродження. Навіть сучасна молода українська література відчуває цей вплив. Мені здається, люди відчувають, що ця постать є новаторською, навіть, коли не усвідомлюють цього. Якщо, звісно, Шевченко для них – не лише портрет», – розповідає Юрій Макаров.
У школі ці твори не мають шансів захопити читачів красою композиції – Семків
Новий підхід до класики потрібен, перш за все, тому, що у школах та вишах він лишається ідеологічним, пояснює літературознавець та видавець Ростислав Семків.
«Естетична вартість творів опиняється на другому місці. Тобто, вони фактично не мають шансів захопити читачів красою композиції. Ідеологічна складова з радянської перетворилася на національну. Це, звісно, важливо для розбудови патріотизму, але естетичний чинник на першому місці менше відлякуватиме учнів. Окрім цього, ми постійно говоримо про українську історію як про історію жертв. Але потрібно враховувати весь спектр думок та рефлексій, що є в літературі», – розповідає він.
Ростислав Семків каже, що містифікація літератури, про яку говорить Юрій Макаров, та певний провінціалізм властиві усім літературам постколоніальних держав. Але своє надбання потрібно оцінювати об’єктивно, каже видавець, а класику – перечитувати, щоб узгодити із сучасною системою понять. «Адже вона може бути надзвичайно актуальною. Промовистий приклад – це поема Шевченка «Кавказ», – вважає критик.
Про класику – суржиком
Письменник Михайло Бриних вигадав свій спосіб заохочувати людей читати класику. Під псевдонімом доктора Падлючча він видав дві хрестоматії – світової та української літератури – написані вишуканим суржиком. Остання – «Шидеври вкраїнської літератури», видана на початку вересня, містить не тільки короткий переказ творів, але й їхній аналіз. Михайло Бриних розповідає, що надмета хрестоматії – подолати так звану «презумпцію нецікавості», яка є в української класики. І каже, що недосконала шкільна програма з літератури – лише наслідок кризи в українській культурній політиці.
«Я хотів показати, чому ці тексти варто читати сьогодні – переповідаючи їх з іронією. Все це насправді лежить на поверхні, це те, що могли б знати усі, якби банально цікавились. Почитайте «Сто тисяч» і ви зрозумієте, що це п’єси написані про сучасного українця, сучасну владу», – зауважує письменник.
«Передчуття Межигір’я» – так називається стаття про Карпенка-Карого з хрестоматії Бриниха. Серед інших авторів у «Шидеврах» – Олесь Гончар, Олександр Довженко, Микола Хвильовий та навіть Феофан Прокопович. Немає, однак, ані Шевченка, ані Франка, ані Лесі Українки. Як пише сам доктор Падлюччо у передмові, «все-таки в сфері популяризації цих класиків тягатись з Нацбанком було б з мого боку трохи самонадіяно». Однак обіцяє, що у наступних томах хрестоматії вони, швидше за все, з’являться. Крім Шевченка – адже попри все, для багатьох українців він лишається персоною, ближчою до релігії, ніж до літератури, визнає письменник.
«Народився-страждав-загинув» – саме за такою схемою у школі вивчають класиків, каже Ольга Гончар із Центру літературної освіти, який організував лекторій. Проект розрахований на тих, хто, за висловом одного з лекторів, «вижив у школі як читач» і тепер готовий відкрити для себе українську літературу з нового боку. Ольга Гончар сподівається, що після лекторію слухачі перечитають представлених авторів.
Класична література – це один із способів розібратися із самоідентифікацієюОльга Гончар
Шевченко як портрет і Шевченко як новатор
Українським класикам потрібна демістифікація, вважає журналіст Юрій Макаров. Він читатиме лекцію про письменника, навколо якого існує чи не найбільше міфів та упереджень – про Тараса Шевченка. Адже, як писав Юрій Андрухович у своєму есеї «Shevchenko is OK», «знання в українському суспільстві Шевченкових текстів як таких, зазвичай обмежено півдесятком шкільних хрестоматійних шлягерів, і поет, попри всю свою народність, не надто цим народом перечитаний вглиб і вшир».
Образ Шевченка й досі часто зводиться до «портрета у рушнику десь там у кутку», каже Юрій Макаров. Із цим архетипом борються по-різному. Художники-«жлобісти» зображують Шевченка у шкірянці і з бас-гітарою, дизайнер Ілля Стронґовський малює йому щупальця замість вусів, а Юрій Макаров свого часу у документальному серіалі «Мій Шевченко» намагався створити новий образ Кобзаря – такого собі петербурзького денді. Але головна відмінність «іншого» Шевченка від того, якого ми усі знаємо, в тому, що він був новатором – як письменник і як художник. Недарма за радянських часів деякі його малюнки ховали в архів – вони аж ніяк не відповідали тодішнім стильовим канонам.
Люди відчувають, що ця постать є новаторською, навіть, коли не усвідомлюють цього. Якщо, звісно, Шевченко для них – не лише портретЮрій Макаров
У школі ці твори не мають шансів захопити читачів красою композиції – Семків
Новий підхід до класики потрібен, перш за все, тому, що у школах та вишах він лишається ідеологічним, пояснює літературознавець та видавець Ростислав Семків.
Ми постійно говоримо про українську історію як про історію жертв. Але потрібно враховувати весь спектр думок та рефлексій, що є в літературіРостислав Семків
Ростислав Семків каже, що містифікація літератури, про яку говорить Юрій Макаров, та певний провінціалізм властиві усім літературам постколоніальних держав. Але своє надбання потрібно оцінювати об’єктивно, каже видавець, а класику – перечитувати, щоб узгодити із сучасною системою понять. «Адже вона може бути надзвичайно актуальною. Промовистий приклад – це поема Шевченка «Кавказ», – вважає критик.
Про класику – суржиком
Письменник Михайло Бриних вигадав свій спосіб заохочувати людей читати класику. Під псевдонімом доктора Падлючча він видав дві хрестоматії – світової та української літератури – написані вишуканим суржиком. Остання – «Шидеври вкраїнської літератури», видана на початку вересня, містить не тільки короткий переказ творів, але й їхній аналіз. Михайло Бриних розповідає, що надмета хрестоматії – подолати так звану «презумпцію нецікавості», яка є в української класики. І каже, що недосконала шкільна програма з літератури – лише наслідок кризи в українській культурній політиці.
Все це насправді лежить на поверхні, це те, зо могли б знати усі, якби банально цікавилисьМихайло Бриних
«Передчуття Межигір’я» – так називається стаття про Карпенка-Карого з хрестоматії Бриниха. Серед інших авторів у «Шидеврах» – Олесь Гончар, Олександр Довженко, Микола Хвильовий та навіть Феофан Прокопович. Немає, однак, ані Шевченка, ані Франка, ані Лесі Українки. Як пише сам доктор Падлюччо у передмові, «все-таки в сфері популяризації цих класиків тягатись з Нацбанком було б з мого боку трохи самонадіяно». Однак обіцяє, що у наступних томах хрестоматії вони, швидше за все, з’являться. Крім Шевченка – адже попри все, для багатьох українців він лишається персоною, ближчою до релігії, ніж до літератури, визнає письменник.
