«Вдячність – це риса шляхетних людей», – писав митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Тисячі врятованих євреїв справді вдячні тим, хто подарував їм життя. Митрополит Андрей разом зі своїм братом Климентієм переховували сотні єврейських дітей в Унівському монастирі на Львівщині. Серед них був Адам Ротфельд, колишній польський міністр закордонних справ, і лауреат Нобелівської премії Роальд Гофман.
Історик Жанна Ковба вважає, що нині в Україні по суті відсутня дискусія про людяність у роки війни, про праведництво. А тому цю тему винесли на конференцію, щоб у різних вимірах обговорити модель національної пам’яті.
Історія сьогодні є заручником політики, експлуатації стереотипів, каже Жанна Ковба. «Українська історія в контексті Голокосту надзвичайно трагічна, суперечлива. Людяність, людські якості зазнали страшенної наруги, страху, терору, боротьби: або сліпо боролись за ідею, або сліпо виконували накази. Українська історія не є чорною чи білою, а різною, і про це потрібно говорити», – вважає дослідниця.
Українців єднають жертви
У довоєнному Львові мешкали понад 150 тисяч поляків, близько 100 тисяч євреїв і 50 тисяч українців. У 1939 році у місто прибули близько 40 тисяч єврейських біженців із Польщі. За даними науковців, у роки Другої світової війни Львів у період німецької та радянської окупацій втратив 80 відсотків корінного населення.
Це образ кривавої території, кривавого пограниччя, зауважує історик Ярослав Грицак. І ця територія має іншу пам’ять війни. Найкращим зразком героїв у роки війни були люди, які рятували інших.
«Це добра конференція, бо вона подає гарні зразки тих героїв, які рятували інших, і про це зараз потрібно говорити в Україні. Якщо дивитися на статистику, українців роз’єднують герої, бо вони воювали по різні сторони фронту, у різних арміях. Українців єднають жертви. Тут на конференції подають тих героїв, які рятували жертв у роки війни. Ми мусимо це усвідомити і знати цих людей, а це були наші земляки. Стереотипи є і будуть, бо ми не можемо жити без ворогів. Але інше питання: як про інших, про ворогів говорити? Багато зроблено для українсько-польського примирення, і значно складніше з українсько-єврейським, бо надто глибока рана. 20 років не було жодного діалогу у цьому питанні», – зазначив Ярослав Грицак.
У роки війни Львів був омитий кров’ю
Шарона Комем
Втретє у місто свого народження приїхала з Ізраїлю Шарона Комем. У її паспорті написано: місце народження – Львів, Польща. Жінка пам’ятає багато крові у Львові, а це і єврейський погром на вулицях, який чинили українці, підбурені німцями і коли тон задала маргінальна молодь, і жорстоке вбивство німцями бабусі під час антисоціальної акції, під час якої вбивали дітей і літніх людей.
Сусід-українець запропонував батькам заховати Шарону у себе вдома. «Але мама не могла витримати і мене через годину забрала. Сусід переконував, що мені буде безпечно у нього, що акція триває і не можна мене забирати. Я була захована під подушками і перинами, тоді і прийшли німці і вбили мою бабусю. Мені було тоді 5 років. Я в одному році пам’ятаю погроми українців проти євреїв і українця, який хотів мене порятувати. Стереотипів уже не маю», – пригадала Шарона Комем.
Людяність може об’єднати різних людей у війні – це стало лейтмотивом конференції. Тисячі людей різних національностей і віросповідання не могли байдуже спостерігати за злочинами окупантів і рятували від смерті інших, ризикуючи власним життям.
Історик Жанна Ковба вважає, що нині в Україні по суті відсутня дискусія про людяність у роки війни, про праведництво. А тому цю тему винесли на конференцію, щоб у різних вимірах обговорити модель національної пам’яті.
Історія сьогодні є заручником політики, експлуатації стереотипів, каже Жанна Ковба. «Українська історія в контексті Голокосту надзвичайно трагічна, суперечлива. Людяність, людські якості зазнали страшенної наруги, страху, терору, боротьби: або сліпо боролись за ідею, або сліпо виконували накази. Українська історія не є чорною чи білою, а різною, і про це потрібно говорити», – вважає дослідниця.
Українців єднають жертви
У довоєнному Львові мешкали понад 150 тисяч поляків, близько 100 тисяч євреїв і 50 тисяч українців. У 1939 році у місто прибули близько 40 тисяч єврейських біженців із Польщі. За даними науковців, у роки Другої світової війни Львів у період німецької та радянської окупацій втратив 80 відсотків корінного населення.
Це образ кривавої території, кривавого пограниччя, зауважує історик Ярослав Грицак. І ця територія має іншу пам’ять війни. Найкращим зразком героїв у роки війни були люди, які рятували інших.
«Це добра конференція, бо вона подає гарні зразки тих героїв, які рятували інших, і про це зараз потрібно говорити в Україні. Якщо дивитися на статистику, українців роз’єднують герої, бо вони воювали по різні сторони фронту, у різних арміях. Українців єднають жертви. Тут на конференції подають тих героїв, які рятували жертв у роки війни. Ми мусимо це усвідомити і знати цих людей, а це були наші земляки. Стереотипи є і будуть, бо ми не можемо жити без ворогів. Але інше питання: як про інших, про ворогів говорити? Багато зроблено для українсько-польського примирення, і значно складніше з українсько-єврейським, бо надто глибока рана. 20 років не було жодного діалогу у цьому питанні», – зазначив Ярослав Грицак.
У роки війни Львів був омитий кров’ю
Сусід-українець запропонував батькам заховати Шарону у себе вдома. «Але мама не могла витримати і мене через годину забрала. Сусід переконував, що мені буде безпечно у нього, що акція триває і не можна мене забирати. Я була захована під подушками і перинами, тоді і прийшли німці і вбили мою бабусю. Мені було тоді 5 років. Я в одному році пам’ятаю погроми українців проти євреїв і українця, який хотів мене порятувати. Стереотипів уже не маю», – пригадала Шарона Комем.
Людяність може об’єднати різних людей у війні – це стало лейтмотивом конференції. Тисячі людей різних національностей і віросповідання не могли байдуже спостерігати за злочинами окупантів і рятували від смерті інших, ризикуючи власним життям.
