Сергій Рахманін: Поки що «Слуга народу» – це набір людей, а не політична сила

Гість програми «Ньюзрум-інтерв’ю»: відомий український журналіст Сергій Рахманін, №8 у списку партії «Голос», колишній заступник головного редактора газети «Дзеркало тижня»; автор та ведучий теле- і радіопрограм.

– Пане Рахманін, ви – журналіст із 30-річним стажем. Ваші матеріали читає вся інтелектуальна еліта країни. Поки ви не стали політиком, а ще лишаєтеся журналістом, над яким матеріалом зараз працюєте?

– Я сам для себе ухвалив рішення, попри те, що мені законодавство не забороняє суміщати журналістську діяльність з політичною, що наприкінці червня завершу свою журналістську діяльність. Останній текст, підписаний моїм прізвищем, з’явився у той день, коли було оголошено, що я йду з журналістики.

З одного боку, це відбулося достатньо буденно, з іншого боку, трохи сумно, тому що я вважав і досі вважаю журналістику найкращою професією у світі. Просто у цій професії я вже не знаходжу свого місця через і об’єктивні, і суб’єктивні причини. Більше, ніж я зробив за ці 30 років, я вже зробити не в змозі. У мене направду є близько десятка текстів, якими був задоволений. А так я, як правило, був дуже невдоволеним тим, що робив.

​– Не важко в 50 років змінювати життя?

– 50 років – це насправді гарний вік для того, щоб щось змінювати. Ти вже достатньо пожив, побачив, вже визначився з пріоритетами, життєвими цінностями, достатньо об’єктивно у змозі вже оцінювати власні сили. Відчуття, що я маю піти з журналістики, маю у той чи інший спосіб спробувати свої сили в політиці, з’явилося не сьогодні, не вчора, навіть не рік тому.

У 2014 році чотири політичні сили, дві з яких пройшли до парламенту, пропонували йти з ними на парламентські вибори. Тоді я відмовимося достатньо легко і абсолютно твердо. У мене було глибоке переконання, що, по-перше, на той момент я в журналістиці можу зробити корисного для суспільства більше; по-друге, журналістика тоді відігравала набагато більшу роль, аніж зараз. Останні президентські вибори довели і показують нинішні соціологічні заміри, що з’явився нарешті ще не деталізований, але вже оформлений запит на політику нової якості, нової ваги.

– Святослав Вакарчук сам вам зробив пропозицію увійти до списку партії «Голос»?

– Я дуже давно і добре знаю цю людину. Ми багато років дружимо, спілкуємося. Пропозиція від нього надійшла мені після ефіру, коли він був у мене на радіопрограмі. Він мене запитав, чи готовий я долучитися до політичної сили, яку він очолює, і взяти участь у виборах до Верховної Ради. Це було за тиждень до з’їзду, який і затвердив моє прізвище у списку кандидатів. Я взяв добу на роздуми і за добу погодився. Це було швидке рішення, тому що я до цього був готовий, і це було складне рішення, тому що, коли ти віддав журналістиці такий величезний шмат життя – це непросто. До того ж, достатньо делікатний момент із Юлею Мостовою – головним редактором газети «Дзеркало тижня», в якій я пропрацював 21 рік – це мій дуже близький друг, ми дружимо більше ніж 30 років. І хоча я розумів, що вона з повагою та розумінням поставиться до мого кроку, мені все-одно було доволі складно говорити їй про те, що настав той, час, коли я маю йти з газети.

​– Чоловік Юлії Мостової, головного редактора газети «Дзеркало тижня», Анатолій Гриценко, який йде до парламенту з партією «Громадянська позиція» – чому ви не йдете з його партією?... Як тільки ви заявили, що йдете в політику, у кулуарах почали говорити, що ви не йдете з Гриценком, бо, мовляв, у вас конфлікт із Мостовою.

– Достатньо хибне уявлення пов’язувати газету «Дзеркало тижня» з Анатолієм Гриценком тільки тому, що Мостова є головним редактором газети, а Гриценко є лідером політичної партії. Мостова – це окремо самодостатня одиниця. Гриценко – окремо самодостатня одиниця. Я – окремо самодостатня одиниця. Мене ніщо не пов’язує з партією «Громадянська позиція», ні з Анатолієм Гриценком. Я до нього з величезною повагою ставлюся як до авторитетного, повноцінного політика, дуже ерудовану, дуже розумну, масштабну людину. У нього своя дорога. Мені не пропонували. Якби така пропозиція і була, напевне, я думав би, але все рівно схилявся до пропозиції Вакарчука – цей політичний проект виглядає для мене більш відповідний моїм планам, уявленням про те, що і як я маю робити в політиці.

Непорозуміння між мною і Юлією Мостовою – це може вигадати людина, яка особисто не знає ані мене, ані Мостової... Це абсолютно дика маячня.

– У 2007-2008 роках Святослав Вакарчук вже був у парламенті. Тоді він звідти сам пішов добровільно-достроково. Чому ви думаєте, що цього разу у нього вийде, що цього разу ця система буде вами зламана?

– Загал сприймає Вакарчука як людину, яка співає на сцені. Для нього ці зміни, які відбуваються в ньому, як у людині, можливо, є непомітними. Я дуже добре це знаю. І впевнено стверджую: Вакарчук зразка 2007-го і Вакарчук 2019-го – це різні люди. Цей – набагато мудріший. Добре, що він пішов до парламенту, бо отримав досвід. І добре, що він з парламенту пішов, тому що це була демонстрація того, що він не уживається в цій системі. Він до певної міри дозрів до політики. І тоді це була людина, яка йшла сама, бо він все одно в середовищі «Нашої України» не те, що був «білою вороною», але до певної міри почувався одинаком. Вакарчук має ще й рідкісну вдачу. Я не дуже багато знаю людей насправді, які відчували б не просто потребу, якщо хочете, фізичний потяг постійно вдосконалюватися, постійно вчитися.

Чи вдасться змінити політику просто зараз? Ні. Не буває так. Я розумію, що певну частину людей чекає розчарування – люди завжди (і в 1991-у, 2005-у, 2014-у) чекали дуже стрімких змін. Але зараз з’явилися реальні підстави, щоб певні правила змінювати.

– Як ви ставитеся до того, щоб увійти в коаліцію з партією «Слуга народу»? І з якими партіями ви не готові об’єднуватися?

– Я достатньо добре розумію, на що здатні, чого прагнуть, де є червоні лінії, які цінності поділяють люди, з якими я йду в одній команді. Щодо людей, які висуваються від партії «Слуга народу», чіткої картини немає. Є назва, є прив’язка до президента, який поки що теж не є переконливим, по ньому ще неможливо зрозуміти, що і хто він насправді є. Там дуже різні люди. У тому числі і люди, з якими, наприклад, мені було б дуже важко уживатися в одному місці. Є й люди, які викликають певну повагу. Оформлення певне, червоні лінії, ідеологія, переконання – це чистий лист, це terra іncognita, це tabula rasa. Зарано говорити про коаліцію з політичною силою, яка для мене ще не виглядає політичною силою. Поки що це набір людей.

Однозначно союзниками, навіть ситуативними, не можуть бути «Опоблок», «Опозиційна платформа – За життя». Це ті політичні сили, з якими я не бачу точок перетину, дотику.

– Які важливі законопроекти не були ухвалені за нинішньої влади?

– Достатньо суттєвого оновлення потребує законодавча база, яка стосується судової реформи – підсилити незалежність судової влади і змінити підхід до відбору та відповідальності суддів. Є ціла низка нормативних актів, які варто було би ухвалити, щоб зменшити вплив олігархічних угруповань загалом на українську політику. Потребує оновлення той блок рішень, які стосуються національної безпеки. Абсолютно є прогалини стосовно інформаційної, економічної, екологічної безпеки. РНБО не повинна обговорювати на своїх засіданнях тільки ті питання, які стосуються, умовно, СБУ чи ЗСУ.

І потребує оновлення той блок рішень, що стосується Закону про національну безпеку. Бо сам закон трохи недотягнутий, адже там дуже багато уваги зосереджено на силовому питанні і дуже мало про інформаційну безпеку, екологічну безпеку. Національна рада не повинна на своїх засіданнях обговорювати тільки питання, що стосуються силової безпеки чи Збройних сил України.

Депутатський корпус міг би взяти на себе ініціативу, бо це в межах його компетенції, розробити інакшу схему розв’язання конфлікту, ніж яку пропонує так званий «мінський протокол». Бо він є недолугим, застарілим і неефективним. Ми завжди ходили по колу, коли говорили, що «мінському процесу» альтернативи немає, а з іншого боку, Мінські угоди не виконуються.

– Пане Рахманін, ви ще у 2015 році писали, що Мінські домовленості – це наче ліки від горла для хворого на рак. Як тоді вирішувати ситуацію на Донбасі, на ваш погляд?

– Політика нагадує величезний казан. У цьому казані щось вариться. Повз цей казан проходять люди. Один підкрутив вогонь, інший відкрутив, хтось додав солі, хтось насипав цукру, хтось плюнув, хтось додав м’яса, хтось поцупив це м'ясо. Політика – це процес, в якому постійно щось відбувається. Коли нам здається, що не відбувається нічого, у цей момент політика є трохи інакшою – вона постійно змінюється.

Має бути залучений величезний масив інформації, на підставі чого робиться розлогий план, який корегується в залежності від того, як змінюється ситуація, зовнішня кон’юнктура, загострюється чи не загострюється війна, збільшується чи ні український бюджет. Проблема не в тому, щоб запропонувати швидкі ліки зараз, а в тому, щоб зробити реалістичний план, який ґрунтувався б на об’єктивній інформації і виконувався б, і в нього були б конкретні виконавці, які несли б відповідальність за його реалізацію.

– Якщо буде варіант статусу окремих територій. Якою буде ваша позиція?

– Якщо йдеться про здачу бодай частини суверенітету України – це взагалі неприйнятна історія! Будь-яке рішення має за ключову червону лінію – жодної поступки у питанні державного суверенітету. Коли політики стверджують, що силова розв’язка питання на Донбасі неможлива, вони лукавлять.

Будь-який політик, будь-який президент, будь-яка політична сила, яка перебуває при владі, розв’язуючи подібні конфлікті, а ці конфлікти були, є і, на превеликий жаль, будуть, розглядає кілька варіантів. І ніколи ніхто не відкидає силовий варіант. Силовий варіант може бути. Він неможливий зараз.

– Як ви ставитесь до проведення референдумів? Якщо брати до уваги, що самого закону про референдуми наразі немає?

– Референдум – це штука, якою дуже часто спекулюють. Скільки різних політиків, диктаторів використовували референдуми для зміцнення своєї диктаторської чи авторитарної влади! Адольф Гітлер. І саме через це у ФРН загальнонаціональний референдум не проводиться. Натомість місцевий референдум проводиться достатньо часто. Така система має бути робочою в Україні. Один із перших законів, які мала би ухвалити Верховна Рада, мав би бути закон про референдум, який дуже жорстко обмежував би питання, які виносяться на загальнонаціональний (цей перелік має бути дуже стислим), і мають бути обмежені умови, за яких влада вдається до референдуму. Цим не можна спекулювати. Референдум – це дуже делікатна форма народовладдя.