Нахраписто й невигадливо, саме так дописувач «Дзеркала тижня» Сергій Рахманін характеризує спроби Зеленського «взяти» парламент. Воно й не дивно, адже хіба можна очікувати від любителя «рояльних» жартів складних політичних партитур. Напад на Раду виконаний із властивою цьому персонажеві ефектністю. Журналіст зазначає, що нині в епоху політичного постмодернізму дуже часто надмірне дотримання умовностей і правил виглядає архаїзмом. Що «їзда» набагато важливіша за «шашечки». І зараз «шашечки» Зеленському кожен розфарбовує в колір, який полюбився особисто йому, а ось судити про водійську майстерність важко. Точно є – транспортний засіб, виграний у лотерею. Деякі проблеми з гальмами. Агресивна зневага до правил дорожнього руху. Поки що прозирає тільки готовність щосили тиснути на газ. Але не вгадується маршрут руху.
Сергій Рахманін вважає, що усіх політиків першого ешелону, в тому числі й президента, можна поділити на два умовних типи – творці та гравці. Зеленський вочевидь належить до другого. Але, щоб стати успішним гравцем-політиком, потрібні не тільки рішучість і зухвалість, а й розрахунок. Зеленський зухвалий. Можна сперечатися, чого більше – рішучості чи безвідповідальності – у прагненні людини (котра поняття зеленого не має про реалії політики) стати першою особою в такий складний час у такій складній країні. Але багато виборців оцінили саме цю зухвалість, вважаючи її благом. У складних іграх Зе поки що новачок. Він тільки опановує політичний буквар. Журналіст переконує, що Зеленський вочевидь потребує досвідчених криптологів, які, з одного боку, шифрували б деякі його наміри (доки він, дасть Бог, розбереться, куди потрапив), з іншого – дешифрували б деякі його умовиводи та висновки. І було б непогано, щоб хтось роз'яснив гаранту, що плебісцит – (використовуючи його власну лексику) занадто «технологічна технологія» спілкування з людьми. Що в Україні навіть закону про референдум поки що немає. І що такі процедури – річ дуже делікатна, нагадує «Дзеркало тижня» у матеріалі «Гра у швидкі «шашечки».
Якщо Віктор Янукович обіцяв почути кожного, то Володимир Зеленський прагне сподобатися кожному. У жанрі гумористичного шоу йому вдавалося це робити. Щоб подобатися й надалі значній частині населення, Зеленський має кожен свій указ виносити на всеукраїнський референдум. Це й буде народовладдя, іронізує дописувач «Українського тижня» Дмитро Крапивенко. Раду слід розпустити й більше не скликати, бо більшість ЗМІ переконала народ, що там одні зрадники й корупціонери. Українським бійцям треба «просто припинити вогонь», і тоді Росія поверне в Україну усіх полонених (це просто Порошенко не додумався до такої хитрої формули!). А потім сепаратисти складуть зброю, росіяни заберуться з Донбасу, а в Криму проведуть референдум і попросяться назад до України. А всі війська окупанта організовано вийдуть звідтіля й сапери підірвуть за ними Керченський міст. Тарифи впадуть. Все це є приколом лише наполовину, зазначає автор. Бо якщо Зеленський і далі вестиме політику «сподобатися всім», то вона має ґрунтуватися на магії й почерговій сліпоті то однієї категорії населення, то іншої. Визначатися доведеться у більшості принципових питань. Утім, є ще один спосіб зберегти політичну еластичність (на всі п’ять років не вистачить, але якийсь час протриматися можна) – не робити нічого. Як це можна зробити, не розчаровуючи свого виборця, йдеться в статті «Потяг далі не йде».
Серед політиків, які прагнуть реалізувати запит виборців на «нові обличчя», потроху зростає конкуренція. У статті «Вакарчук уголос» «Український тиждень» пише, що музикант нарешті визначився з майбутнім у політиці. Експерт тижневика соціолог Ірина Бекешкіна вважає, що партія «Голос» може позмагатися з партією нинішнього президента «Слуга народу» саме за прихильність молодих виборців. Вона зазначає, що ніша «нових облич» не закрита повністю Зеленським і перспективи для зростання тут є. «Попередні опитування демонстрували, що Зеленський і Вакарчук ділили між собою молодь. Тоді вони ще не мали іншого електорату. Вакарчуку віддавала перевагу молодь Заходу й Центру, а Зеленському – Півдня і Сходу. Коли Вакарчук не взяв участі у президентських виборах, то частина його аудиторії відійшла Зеленському», – переконує Бекешкіна. Утім, проблема Вакарчука в тому, що він занадто довго тягнув із походом у політику. Те саме вересневе опитування Фонду «Демократичні ініціативи» засвідчило, що музикант навіть випереджав Володимира Зеленського в переліку бажаних нових лідерів.
На окупованому Донбасі активізувалися ініціативи щодо повернення до складу України на правах автономії, пише «Український тиждень». Російські ура-патріоти бачать у новому кураторі угруповання «ЛДНР» Михайлові Бабичу втілення своїх реваншистських настроїв, однак, як переконує автор статті Денис Казанський, його порядок денний полягає в реінтеграції окупованих територій до України. І якщо нова українська влада буде готова піти на поступки та легалізувати окупацію Донбасу у вигляді будь-якої автономії, Росія охоче цьому сприятиме. Журналіст вважає передчасним робити категоричні висновки, але вважає, що забирати собі ОРДіЛО Кремль як не планував, так і не планує. Він і надалі використовуватиме окуповані райони Донбасу виключно як розмінну монету в протистоянні із Заходом та українською владою. Тому на тих, хто надто радий видачі російських паспортів і сприймав це мало не як визнання «республік», чекає чергове розчарування в російському лідерові. Заголовок публікації – «ОРДіЛО змінює риторику».
Останніми роками українці звикали до думки, що порядок денний їхнього майбутнього складається з двох сценаріїв. Один з яких – це Європа, дрейф від Росії, інтеграція в НАТО. З іншого боку барикад прагнули реваншу, УРСР, Малоросії і примирення з Москвою. Однак тепер, як переконує дописувач тижневика «Новое время» Павло Казарін, цей порядок денний доповнить нове протистояння і лінія розлому пролягатиме між хаосом і порядком. У кожного з них будуть свої прихильники і супротивники, інвестори й опоненти. В хаос інвестуватимуть ті, хто хоче демонтувати систему заради створення кращої альтернативи. І ті, хто буде займатися тим же заради демонтажу держави як такої. Ті, хто хочуть перезавантаження інститутів, і ті, хто хоче їх руйнування. Зрештою, в неї будуть інвестувати ті, хто впевнені, що гірше вже не буде, і ті, хто в цьому «гірше» зацікавлені. Точно така ж різнорідна коаліція може виявитися й у прихильників порядку. Одні прагнутимуть стійкості для держави, інші – для власного майбутнього. Одні захочуть інститутів і процедур, а інші – персонального політичного довголіття. І поки що в цьому протистоянні перемагає хаос. А це означає, що на найближчі роки Україна може зануритися в зону турбулентності і невизначеності, яка буде складатися з дилетантизму і саботажу. Зі свідомої підлості і неусвідомлених дурощів. Результатом чого буде нестабільність, яка дуже скоро втомить мінливого українського виборця. І створить у нього протилежний запит. Наприклад, на сильну руку, прогнозує дописувач у статті «Епоха хаосу».
