Я завжди хотів у політику – свободівець Юрій Левченко

Кандидат-мажоритарник від ВО «Свобода» в скандальному 223-му окрузі в Києві Юрій Левченко в ефірі Радіо Свобода розповів про те, що він обіцяв своїм виборцям, як став політиком і чому 28 років – це для депутататства не рано.

– Під час цих виборів всі ще раз переконалися, що українська політика – місце брудне. Чому вирішили туди потрапити?

– Я б не сказав, що я вирішив. Я завжди кажу не «хочу», а «треба». Справа в тому, що треба щось змінювати в країні. Я завжди хотів робити щось добре на користь країні, нації, хотів в громадське життя, громадську діяльність і, зокрема, в політику. Бо, на мою думку, це і є найвище призначення людини – робити щось добре для своєї країни, своєї держави, своєї нації.

– Як просувалася ваша політична кар’єра, де працювали, як дійшли до «майже депутатства»?

– Мабуть, уперше я так серйозно зіткнувся з політичною діяльністю, коли вчився в Лондонській школі економіки. Тоді мені було 20 років, була так звана Помаранчева революція, і я був серед організаторів того Майдану, який був у Лондоні на підтримку Ющенка. Понад 2 тижні ми проводили мітинги, по 2–3 тисячі людей кожного дня, кілька великих мітингів – по 5 тисяч. Був такий жарт, що в Лондоні мітинги більші, ніж в деяких містах центральної і східної України. Це був початок, а вже після навчання я повернувся в Україну, і в 2008 році вступив до ВО «Свобода». І разом зі «Свободою» ми вже боремося на користь українців майже 5 років.

– Що обіцяв молодий, нікому не відомий хлопець, що за нього проголосували?

– Чесно кажучи, я точно не підраховував, але ми мінімум 200 зустрічей провели. Почали ми в кінці серпня, не менше ніж 2–3 зустрічі в день, а на вихідних по 5 зустрічей. Щодо обіцянок, то я людям казав правду, що ми не обіцяємо золоті гори, бо депутат Верховної Ради не має обіцяти якісь там лавички, пофарбовані під’їзди, гречку чи щось інше. Депутат має говорити про те, як він буде голосувати, чи він буде проти діючого режиму, чи він буде разом із ним, чи він буде скасовувати пенсійну реформу, чи, навпаки, підлаштовуватися під ту економічну політику Азарова-Тігіпка, яка зараз проводиться в країні. Тобто саме про ті речі ми говорили з виборцями. Коли люди в мене питали, як же опалення, дороги, дірки на дорогах, то я казав – це питання не тільки нашого округу, Києва, це питання всієї України. І щоб це справді змінити, то недостатньо, щоб одна людина десь на місці намагалася 1–2 ями залатати. Треба змінювати всю систему в усій Україні, і тоді в країні щось зміниться на краще.

– Дехто вважає, що 26–28 років – замало для депутата, Ви так не вважаєте?

– Я не погоджуюся, що це замало. А особливо якщо мова йде про український парламент, українську політику. Бо в нашій країні є проблема того, що в нас панують люди старого радянського гарту, навіть не лише пострадянського, але й члени КПРС, які правлять ще з часів Щербицького, які і тримають нашу країну в тому ганебному стані, в якому вона є. Коли кажуть про досвід, я завжди питаю: від кого більше користі – від так званого досвідченого чиновника чи політика, який лише про свої кишені думає, чи від молодої людини, що хоче вчитися і робити все на благо своєї країни і народу? Думаю, другий варіант є відповіддю.

– Чи не було думки про хибність рішення піти в політику? Чи були моменти, коли дивилися на те, що Вас оточує, і у Вас опускались руки?

– Чесно кажучи, ні. Якось так склалося, з 14–15 років завжди цікавився тією чи іншою мірою політичним життям, завжди хотів чимось таким займатися. Ще в студентські роки, буквально з 1-го курсу, вибирався у студентські ради, коли в Англії вчився, то там були такі цікаві посади в студентських комітетах гуртожитків. Тож я завжди цим цікавився і завжди прагнув до цього. Поки що в мене ніяких в цьому плані не було сумнівів. Дійсно, це складно, особливо коли навколо нас так багато цинізму. В сьогоднішньому суспільстві всі говорять про гроші, про матеріальні моменти…