Євген Марчук, екс-прем’єр-міністр, голова СБУ (1991-1994), в листопаді 1989-го – начальник Полтавського управління КДБ УРСР:
Євген Марчук
– Можу сказати щодо себе і чималої частини працівників, з якими мені приходилося контактувати, це не було отакою драмою, трагедією, яка, я от бачу, в багатьох інтерв’ю, в тому числі і російського керівництва, що це була катастрофа. Ще ж до розпаду СРСР було десь два роки!
З другого боку, це було зрозуміло, що це був такий ефект доміно. І в самій системі (ну, я не буду говорити про всю КДБ, а в тій частині, з якою мені приходилося контактувати) було сприйнято по-різному.
Вже в цей час відбувалися бурхливі явища в середині країни і з ними приходилося зустрічатися. Було зрозуміло в крайньому разі я можу сказати, що для себе, але знаю, що й для багатьох, з ким я контактував, що насувається якийсь серйозний глибинний процес… І коли «Штазі» була захоплена, коли пішло вже вилучення матеріалів, тоді стало зрозуміло: ні, це вже процес незворотній.
Ярослав Грицак, історик, в листопаді 1989-го – науковий співробітник львівського філіалу інституту історії АН України:
Ярослав Грицак
– Я пам’ятаю, як день після цього Ганна Стеців [Герман] – тоді ще молода і незалежна журналістка – брала в мене інтерв’ю. Я не знайшовся що сказати, як просто процитувати їй «Оду до радості» Шиллера – «Обніміться ж мільйони» – як свою таку першу реакцію, як образ майбутньої об’єднаної Європи. Я тоді ще не знав, що «Ода до радості» є гімном Європейського союзу.
Як історик я можу сказати – це моє припущення як історика – що Берлінська стіна не існує в українській історичній пам’яті. Українська історична пам’ять з того часу має інші символи. Це і відставка Щербицького – першого секретаря ЦК КПУ і зародження Руху з усіма можливими реакціями: від цілком позитивних, ентузіастичних і аж до «спасибо Руху за разруху»…
Тобто, що я хочу сказати: падіння Берлінської стіни було величезною подією, але через те, що Україна була ізольована в Радянському Союзі – ця подія не була відчутою.
(Київ – Прага)
– Можу сказати щодо себе і чималої частини працівників, з якими мені приходилося контактувати, це не було отакою драмою, трагедією, яка, я от бачу, в багатьох інтерв’ю, в тому числі і російського керівництва, що це була катастрофа. Ще ж до розпаду СРСР було десь два роки!
З другого боку, це було зрозуміло, що це був такий ефект доміно. І в самій системі (ну, я не буду говорити про всю КДБ, а в тій частині, з якою мені приходилося контактувати) було сприйнято по-різному.
Вже в цей час відбувалися бурхливі явища в середині країни і з ними приходилося зустрічатися. Було зрозуміло в крайньому разі я можу сказати, що для себе, але знаю, що й для багатьох, з ким я контактував, що насувається якийсь серйозний глибинний процес… І коли «Штазі» була захоплена, коли пішло вже вилучення матеріалів, тоді стало зрозуміло: ні, це вже процес незворотній.
Ярослав Грицак, історик, в листопаді 1989-го – науковий співробітник львівського філіалу інституту історії АН України:
– Я пам’ятаю, як день після цього Ганна Стеців [Герман] – тоді ще молода і незалежна журналістка – брала в мене інтерв’ю. Я не знайшовся що сказати, як просто процитувати їй «Оду до радості» Шиллера – «Обніміться ж мільйони» – як свою таку першу реакцію, як образ майбутньої об’єднаної Європи. Я тоді ще не знав, що «Ода до радості» є гімном Європейського союзу.
Як історик я можу сказати – це моє припущення як історика – що Берлінська стіна не існує в українській історичній пам’яті. Українська історична пам’ять з того часу має інші символи. Це і відставка Щербицького – першого секретаря ЦК КПУ і зародження Руху з усіма можливими реакціями: від цілком позитивних, ентузіастичних і аж до «спасибо Руху за разруху»…
Тобто, що я хочу сказати: падіння Берлінської стіни було величезною подією, але через те, що Україна була ізольована в Радянському Союзі – ця подія не була відчутою.
(Київ – Прага)
