70 років тому, 16 серпня 1954-го, з Мюнхена вийшла в етер перша передача Української служби Радіо Свобода, на той час радіостанція мала назву Радіо Визволення. З нагоди 70-річного ювілею Радіо Свобода друкує спогади співробітників Української служби, які розповідають про своє бачення історії редакції. Цього разу до вашої уваги розповідь Володимира Притули, який тривалий час працював кримським власкором Радіо Свобода, а зараз – керівник проєкту Крим.Реалії.

_________________________________

Володимир Притула

(Рубрика «Точка зору»)

Слухати Радіо Свобода я почав у дитинстві – наприкінці 1970-х років. «Прийдуть менти шукати самогон, включать твоє радіво, а там – вражескі голоси. От і загримиш в «кагебе» і внука з собою потягнеш», – казав мій дядько Толік моєму дідусеві Грицю, коли ми всідалися біля дідової радіоли у волинському прикордонному селі Старій Лішні.

Українська Свобода мовила тоді лише кілька годин на добу, тож у призначений вечірній час дід Гриць натискував кнопку живлення і в тісній кімнатці сільської літньої кухні на тлі скрипіння і завивання глушилок лунали спершу дзвони, а потім мелодійний голос з легким акцентом: «Говорить Радіо Свобода!»

Перебираючи нещодавно свій архів, вивезений у 2014-му з Криму, в одній із коробок я знайшов два десятки старих акредитацій та журналістських посвідчень Радіо Свобода. Серед них, на жаль, немає найпершого мого свободівського посвідчення, датованого лютим 1992 року, коли підписав з Радіо Свобода свій перший фрілансерський контракт, – певно, припадає пилюкою в якійсь ще нерозпакованій коробці.

Ця «історична» подія сталася в першому Київському бюро Радіо Свобода в колишньому актовому залі нинішнього «Укрінформу» (тоді, здається, це ще було ДІНАУ – Державне інформаційне агентство України).

Іронія долі: цей офіс «ворожого голосу» був на тодішній вулиці Леніна, а на моєму посвідченні і в контракті стояв підпис Романа Купчинського, який був американським офіцером у відставці, нагородженим за пролиту у В’єтнамі кров найвищою військовою відзнакою США «Пурпурове серце» і племінником легендарного січового поета і письменника – теж Романа Купчинського.

Переглядаючи ці посвідчення – багато чого пригадалося за мої 30 з гаком років співпраці з Радіо Свобода. Тисячі радіорепортажів, інтерв’ю, текстів, фото і відео. Десятки самітів, міжнародних переговорів, велелюдних мітингів і яскравих політичних перформансів, багатотисячних протистоянь і дрібних бійок. Кар’єри політиків, історії яскравих особистостей, людські долі простих кримчан…

Але тут згадаю лише про кілька моїх зустрічей у 1992 році – першому в моїй офіційній співпраці з Радіо Свобода і, фактично, першому році незалежності України.

1992-й – один із найяскравіших і найважчих для мене років на Свободі, рік, коли в Києві відкрилося бюро Радіо Свобода, а я остаточно завершив кар’єру інженера-акустика і поринув у журналістику. Для Криму він був особливо бурхливим і доленосним. Севастополь розколювала боротьба України і Росії за Червонопрапорний Чорноморський флот СРСР, а в Сімферополі підняли голову підбурювані з Росії кримські сепаратисти. Водночас, тривав процес репатріації до Криму кримськотатарського народу, який зустрічався із запеклим опором пострадянської владної номенклатури і глухою ворожнечею нацькованого на кримських татар ще з радянських часів місцевого російськомовного населення. Зрозуміло, що для Радіо Свобода кримські події у той бурхливий час були у фокусі.

Із самого початку 92-го, коли виникла реальна перспектива збройного протистояння українців і росіян всередині Чорноморського флоту, увага мас-медіа була прикута до Севастополя, де була головна флотська база і де я тоді жив. Пристрасті у місті розпалилися настільки, що протистояння вийшло на найвищий рівень – до його розв’язання були змушені долучитися Леонід Кравчук і Борис Єльцин.

Президентська структура тоді в Україні лише формувалася, тож роль депутатів Верховної Ради була значно суттєвішою, аніж зараз. Щоб, формально, вивчити ситуацію на «закипаючому» півострові, а, фактично, підготувати для нещодавно обраного президента Леоніда Кравчука конкретні рішення для розв’язання кримських і флотських проблем, у другій половині квітня 92-го до Севастополя прибула група народних депутатів на чолі з тодішнім першим заступником голови українського парламенту Василем Дурдинцем. Його тоді вважали «президентською рукою» у Верховній Раді і тим, кого зараз називають «антикризовим менеджером». Але в його групі переважали представники опозиції – «Народної Ради».

Київська делегація кілька годин вела переговори з очільниками Червонопрапорного Чорноморського флоту СНД (Такий статус неформально закріпився за колишнім найменшим радянським флотом, якого не вдалося відразу включити до складу новосформованих Збройних сил України, і командування якого вже відверто орієнтувалося на Москву).

Журналісти за парканом штабу ЧФ довго чекали завершення зустрічі, всередину нас не пустили, від спілкування з пресою сторони відмовилися. Через решітки паркану побачив, як роздратований командувач флоту адмірал Ігор Касатонов швидко і сухо попрощався з Василем Дурдинцем, який з помічниками сів у авто безпосередньо на території штабу і чкурнув у Сімферополь, де теж було гаряче. Як потім я дізнався – на зустріч з головою Верховної Ради Кримської АРСР Миколою Багровим, гасити сепаратистські наміри у місцевому парламенті.

А от з депутатами з «Народної Ради» спілкування виявилося простішим. Побачив, як із вхідної хвіртки тихенько вигулькнули і почимчикували до запаркованого неподалік джипа кілька чоловіків. Схоже, крім мене ніхто із севастопольських і московських журналістів їх не упізнав. Я ж, постійний глядач телетрансляцій з Верховної Ради України, відразу ідентифікував тодішніх політичних зірок, легендарних поетів і правозахисників-бунтарів Дмитра Павличка, Івана Драча, Михайла Косіва і Генріха Алтуняна.

З Павличком і Драчем я познайомився у серпні 1990 року в Капулівці, під час відзначення 500-ліття Запорозького козацтва, і навіть узяв тоді у них автографи, як пам’ятаю, на збірці сучасної української поезії. А Алтуняну мене представив Мустафа Джемілєв на першому Курултаї кримськотатарського народу в Сімферополі у червні 1991 року.

Тож, вважаючи їх давніми знайомими, без вагань рушив назустріч. Побачивши, як до них рванув незнайомець, одягнений у джинси-банани і потерту шкіряну куртку – у прикиді тодішніх місцевих і столичних гопників – поети і дисиденти відсахнулися і трохи напружилися. Але почувши українську мову, рідкісну на той час у Севастополі, і що я з Радіо Свобода – відтанули і заусміхалися. Пам’ятаю, що лише Павличко зберігав офіційність і демонстрував стурбованість, можливо, тому, що був заступником Дурдинця у цій комісії, а ще, здається, єдиний з присутніх депутатів-опозиціонерів мав офіційну посаду – тоді він очолював Комітет Верховної Ради із закордонних справ.

Про результати переговорів депутати говорити відмовилися, сказали, що ні про що не домовилися. А коли попрямували до свого автомобіля, я подумав, що це шанс встигнути до Сімферополя на позачергову сесію Верховної Ради Кримської АРСР, яку поспішав скликати Микола Багров до того, як Василь Дурдинець прибуде до столиці Криму.

Додам, що тоді старий апаратник Дурдинець таки перехитрив досвідченого партфункціонера Багрова. Той позачергову сесію з уже готовими проєктами рішень про відділення Криму від України скасував. І хоч на початку травня позачергова сесія під тиском проросійських і сепаратистських сил таки відбулася, на ній проголосили лише «державну самостійність» Криму та ухвалили власну конституцію, яка проголошувала «конфедеративні» зв’язки з Києвом, але не повний вихід зі складу України. А за кілька місяців кримський парламент «призупинив» найбільш одіозні травневі рішення, які були повністю скасовані за кілька років.

Але повернімося до квітневого Севастополя. Почувши моє прохання підкинути до Сімферополя, Дмитро Павличко розвів руками – автомобіль хоч і виглядав солідно, але п’ятий пасажир до нього не влізав. «Не в багажнику ж поїдеш?» – риторично промовив і задумався на мить (а багажник в авто був поєднаний із салоном): «А давай, ми свої речі заберемо, в руках потримаємо. Ніхто не проти?»

Я точно був не проти, депутати теж одразу погодилися. Розібрали свої стародавні саквояжі, я примостився в багажнику, підібгавши ноги і визираючи з-за потилиць Драча і Алтуняна. Й Іван Драч в тему почав розповідати, як і де він у молодості їздив: і на конях, і на возах, і в кузові самоскидів, і у вантажних вагонах. Долучилися до спогадів про молоді літа й решта пасажирів, а про мене в багажнику й забули – люблю такі розмови в дорозі…

Не пам’ятаю, чому, але на Сімферополь поїхали через Ялту. І коли проїхали Балаклаву, перед нами відкрилася велична картина весняної Балаклавської долини: суцільні акуратні салатно-коричневі виноградники тяглися від темно-зеленого намиста гір і аж до бежево-сірих прибережних скель і каміння та іскристого моря, яке грало всіма відтінками синього – від бірюзового під узбережжям через лавандовий і лазуровий далі і аж до ультрамарина вдалині…

Побачивши цю красу красот, усім пасажирам забило подих, а потім поетів прорвало. Вже не пригадаю (та й не передам так соковито, навіть, якби згадав), що і як вони пристрасно говорили, але запам’ятав, що Генріх Алтунян російською зазначив: «Никогда не слышал так много красивых украинских слов». У відповідь Михайло Косів зааплодував.

Але потім усі згадали, що вони політики і депутати. Іван Драч, хоч на задньому сидінні було тіснувато, покинув свій товстезний портфель і розвів руками: «Хіба ж ми можемо віддати Росії усю цю Божу красу?!» Михайло Косів був лаконічним: «Ніколи! Це ж не лише краса, а й яке багатство!». «Тепер зрозуміло, чому вони виселили, а тепер не пускають сюди кримських татар», – додав Генріх Алтунян, а Дмитро Павличко пророче приблизно так резюмував: «За цю красу українці вже стільки крові пролили і, боюся, ще доведеться немало пролити. Мусимо докласти всіх зусиль, щоб цього не сталося, а Крим лишився український…»

Коли ми приїхали до Сімферополя, зустріч Василя Дурдинця з Миколою Багровим завершилася. Як вже написав вище, кримське керівництво пішло на певні поступки. Ці два-три тижні, що, завдяки групі Дурдинця, виграла центральна влада молодої країни, дозволили Києву реально перебрати контроль за сухопутним військовим угруповання в Криму і розпочати формування ВМС України.

Тоді ж народні депутати поїхали в кримські регіони й активно працювали з місцевими органами влади. На тлі проявів проросійського сепаратизму в кримському парламенті міська рада Красноперекопська на чолі з молодими мером Сергієм Куніциним виступила із заявою, що це північно-кримське місто разом з однойменним районом приєднається до Херсонської області, якщо Верховна Рада Кримської АРСР проголосує за вихід Криму зі складу України.

У вересні 1992 року я, як кореспондент Радіо Свобода, нарешті отримав постійну акредитацію в кримському парламенті. І це значно полегшило мені роботу у спілкуванні з владними структурами – до цього моє свободівське посвідчення часто викликало переляк у багатьох кримських чиновників, які, схоже, жили ще радянськими реаліями.

От з ким не було тоді проблем у спілкуванні, то це з кримськими татарами, причому, як з пересічними репатріантами, так і з лідерами Меджлісу.

5 жовтня Ліля Буджурова, яка тоді фактично очолювала пресслужбу Меджлісу, а пізніше увійшла до його складу, повідомила мене про початок масових акцій протесту кримських татар у Сімферополі у відповідь на жорсткі дії алуштинської міліції проти групи кримських татар у південнобережному селищі Красний Рай.

Там кілька десятків репатріантів зайняли частину радгоспного тютюнового поля і почали самовільно зводити житло – тривалий час місцева влада відмовляла їм у виділенні землі для зведення житла після повернення з місць депортації. 1 жовтня правоохоронці застосували брутальну силу, тимчасові будиночки зруйнували екскаваторами й арештували 26 кримських татар.

Я тоді жив у Севастополі, тому на перший мітинг у столиці Криму 5 жовтня не встиг, а приїхавши наступного дня, потрапив безпосередньо «на бал» – колона бахчисарайських кримських татар, котрі, як і я, прибули до Сімферопольського залізничного вокзалу на севастопольській електричці, винесла мене прямо до «Пентагону» (хоч насправді це був октагон, але так сімферопольці називали колишній обком КПУ, що потім став Верховною Радою Криму), де вже починалися сутички протестувальників з міліцією.

Учасники мітингу наполягали на звільненні арештованих співвітчизників, або хоча б на діалозі з кримським керівництвом. Але до них з парламенту ніхто не вийшов й, не дочекавшись виконання вимог, підсилені бахчисарайцями, кілька тисяч мітингувальників пішли на штурм будівлі Верховної Ради автономії.

Скандування, крики, гуркіт каміння і літаючих парапетів, дзенькіт розбитого скла – востаннє мені було так неспокійно в Афганістані, коли у 1983 році молодим солдатом вперше потрапив під справжній обстріл. Коли до мене кинувся міліціонер з гумовим кийком, йому дорогу переступили кілька кримських татар. Відібрана палка полетіла у вікно на другому поверсі, а правоохоронець ретирувався до приміщення «Пентагону» . «Не бойся, мальчик, Свободу мы не дадим в обиду – она с нами, а мы ее защитим», – сказав мені старенький дідусь з каменем у руці. Я з ним познайомився в електричці, де, перекрикуючи стукіт коліс, він розповідав мені, як його не пустили в батьківській дім під Бахчисараєм нинішні його мешканці.

Керівництво Верховної Ради автономії з міліціянтами забарикадувалося у приміщенні місцевого парламенту і видзвонювало Мустафу Джемілєва. Як потім він мені розповів, телефонував Микола Багров особисто. Домовилися, що кримські татари відійдуть на площу Леніна під Радою міністрів Криму, заарештованих репатріантів звільнять і почнуться переговори між кримською владою та Меджлісом. Я бачив, з яким незадоволеним і розчарованим виглядом мітингувальники відходили до приміщення кримського уряду і як радісно пізніше вітали звільнених співвітчизників, побитих, але теж щасливих… А Микола Багров, як писав потім один відомий кримський журналіст, який перебував під час штурму всередині парламенту, утік «секретним» підземним переходом.

Але до честі Багрова, трохи пізніше, справді, почався діалог з Меджлісом, який завершився певними поступками влади. Зокрема, було домовлено, що у новому складі Верховної Ради Криму кримським татарам буде гарантована квота: 14 місць з 98. Усі ці 14 місць на виборах 1994 року вибороли представники Меджлісу і саме кримськотатарська фракція стала тим якорем, який тримав Крим в Україні у найважчі часи становлення молодої української державності, тим вогнегасником, який не дозволяв розгорітися полум’ю війни на півострові…

Але у 1992-му мирні перспективи Криму виглядали дуже сумно. Сепаратисти і проросійські організації набирали сили, партноменклатура, на яку ставив Київ (ще у 1991 році і Кравчук, і Багров були колегами по ЦК КПУ), потрохи втрачала владу, а кримські татари й місцеві українці тільки формували свої політичні інституції. В тодішньому парламенті автономії останні були практично відсутні, а от Республіканський рух Криму (РДК), який тоді стрімко набирав популярність і вплив, мав там понад десять своїх депутатів і прихильників.

Восени того року до Криму приїхав директор української служби Радіо Свобода Роман Купчинський – шукати шляхи можливої ретрансляції наших програм на місцевих радіостанціях. Тоді якраз проходила позачергова сесія кримського парламенту, тож я допоміг йому отримати тимчасову акредитацію на одне із засідань. Втім, на його початок ми запізнилися – міліціонери на вході до Верховної Ради Криму протримали нас хвилин 40. Вони довго крутили у руках американський паспорт Романа, його свободівську картку і перепустку-акредитацію, дивувалися українській мові Купчинського, телефонували комусь «наверх».

Вияснилося, що для відвідання сесії іноземному журналісту потрібен ще й акредитація Міністерства закордонних справ. Зрештою, постових вдалося переконати, що Роман – українець, майже наш, не зовсім іноземець…

Коли увійшли до ложі для журналістів, якраз виступав лідер РДК Юрій Мєшков, що за кілька років стане першим й останнім президентом Криму. Своїм скрипучим, як металом по склу, голосом він майже кричав: «Крым находится под оккупацией украинских коммунистов и бандеровцев, которые объединились против России!» Після нього на трибуну один за одним піднімалися ще кілька проросійських депутатів. Купчинський перебігом сесії був шокований, але я, як постійний слухач всього цього, в його очах, схоже, значно виріс: «Це якась бєлогвардєйщина! Добром це не закінчиться… Будь обережний...»

Крим справді виглядав як порохова бочка і увага українського суспільства була прикута до Кримського півострова – він бурлив, але лишався єдиною мирною ланкою у палаючому ланцюгу пострадянських збройних конфліктів – між Придністров’ям і Абхазією-Південною Осетією-Нагірним Карабахом.

Радіо Свобода регулярно розповідало, що відбувається в Криму, тож мені, за відсутності інтернету і мобільних телефонів, доводилося майже щодня бігти на переговорний пункт на Рози Люксембург у Сімферополі чи Великій Морській в Севастополі і надиктовувати репортажі, приклавши диктофон до слухавки – передавати синхрони чи й цілі інтерв’ю. Знаю, що Україна це слухала і чула...

* * *

Мій дідусь Григорій Іванович Харевич міліції чи навіть «кагебе» не дуже й боявся. Свій самогон він закопував під будою злючого і гавкучого пса Жуліка. Та й, попри отриману хорошу освіту за Польщі, працював він у місцевому колгоспі на «високій» посаді конюха. Ще за плечами мав кілька воєн, а на парадній маринарці – справжню солдатську, не ювілейну, медаль «За бойові заслуги». Тож він лише відмахувався від попереджень і страхань родичів: «Не знайдуть вони ні самогону, ні моєї Свободи».

До останніх своїх днів дід Гриць вишукував на старенькій радіолі дзвони Свободи. У тій же маринарці його і поховали у лютому 1991-го на старолішнянському цвинтарі (могилках, як тут кажуть), за кілька місяців після того, як інформація, що передавав його внук із Севастополя, Бахчисарая чи Сімферополя почала звучати на хвилях Української служби Радіо Свобода.

* * *

Володимир Притула – кримський український журналіст, народився на Волині, вчився в Одесі, з 1989-го жив і працював у Криму, спершу у Севастополі, потім у Сімферополі.

Розпочав співпрацю з Українською службою Радіо Свобода у 1990 році, був власним кореспондентом Радіо Свобода на Кримському півострові з 1992 по 2014 роки, з березня 2014 року – головний редактор, а потім – виконавчий продюсер проєкту Радіо Свобода Крим.Реалії.

В грудні 2014-го через російську окупацію був змушений покинути Крим.

Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА