ЛЬВІВ – У Львові вийшла книга історика Данила Кравця «Михайло Демкович-Добрянський на хвилях Свободи». Це дослідження про громадського і політичного діяча ХХ століття, історика, журналіста, редактора еміграційних часописів, одного з перших керівників Української служби Радіо Свобода, яке спершу мало назву Радіо Визволення, Михайла Демковича-Добрянського.

У книзі показано час, у якому він жив, якими були українсько-польські, українсько-єврейські, українсько-російські відносини у минулому столітті, як формувалися стосунки між представниками української діаспори.

Після смерті Михайла Добрянського (1905–2003) його архів із Лондона передали у Львівську національну бібліотеку імені Василя Стефаника. Власне цей архів і вивчав історик та автор книги Данило Кравець, з яким ми поспілкувалися з нагоди 70-річчя виходу в етер першої передачі Української редакції Радіо Свобода.

16 серпня 1954 року Радіо Свобода (тоді ще Радіо Визволення) вийшло в етер українською мовою з Мюнхена. У редакції працювали три редактори і одна стенотипістка. Але вже планувалось розширити штат щонайменше десятьма людьми.

Етер почався словами: «Брати і сестри! Українці! Ми живемо за кордоном, та наші серця й думки завжди з Вами. Жодна «залізна завіса» не розділить нас і не стане на перешкоді». Так цей день описує Михайло Добрянський. Він почав працювати в українському відділі з 1954 року. А у 1956–1972 роках очолював редакцію і визначав редакційну політику, друкував статті в емігрантських часописах. Писав на теми історії, політики, релігії, про Голодомор в Україні.

– Пане Кравець, чому у вас виникло зацікавлення історією Радіо Свобода, зокрема особистістю Михайла Демковича-Добрянського?

– Упродовж всього ХХ століття і до сьогодні українська діаспора була і залишається важливим чинником формування позитивного образу України у світі, потужним фактором сприяння розвитку української державності.

Михайло Демкович-Добрянський – це знаний історик і громадський діяч, без сумніву, входить до найвизначніших представників закордонного українства.

Документи, які зберіг Добрянський, висвітлюють раніше незнані або малодосліджені сторінки діяльності українців в діаспорі.

Архів Добрянського у 2010 році передано до відділу рукописів національної бібліотеки імені Василя Стефаника з Лондона. До львівської інституції вже потрапили десятки архівних фондів від представників української діаспори. Найчастіше ці документи пересилають родичі чи друзі діячів вже після їхньої смерті. Всі ці матеріали (листи, документи, світлини, аудіо та відео записи) ми у бібліотеці систематизуємо.

Я вже понад 10 років вивчаю історію громадської думки про Україну. Моя кандидатська дисертація стосувалась ставлення західних українців до України радянської у міжвоєнний період. Досліджував, наприклад, Українське інформаційне бюро, яке діяло у Вашингтоні на початку Другої світової війни, та намагалось донести до Заходу українське питання.

Михайло Добрянський працював на Заході і писав про Україну, яка перебувала під радянською владою. Мені було цікаво дізнатись, як працювало Радіо Свобода в тих буремних 50-60-х, на початку 70-х років, та що розповідало про події в Україні.

Архів Михайла Добрянського пов'язаний із його діяльністю на еміграції. Проте свою редакторську роботу він почав ще у міжвоєнний період у Львові. На жаль, в його архіві з того періоду нічого не лишилось. Бо, як сам згадував, змушений був втікати від Радянського Союзу – і його архів, документи та бібліотека львівського періоду втрачені.

Я був подивований, наскільки це визначний діяч, який контактував, практично, зі всіма найвідомішими представниками діаспори в ті часи, зокрема релігійними діячами – греко-католицькими духовними провідниками Йосифом Сліпим (1892–1984) і Любомиром Гузаром (1933–2017), українськими діячами і науковцями, представниками української діаспори Юрієм Шевельовим, Володимиром Кубійовичем, Романом Шпорлюком.

Він очолив українську службу Радіо Свобода. Слід зауважити, що це була, по суті, єдина україномовна радіостанція таких великих масштабів. Радіо Свобода підтримувалось американським урядом. З'явились можливості і для розвитку української справи. Адже на благодійних коштах волонтерські українські інституції довго б не протримались.

Працюючи над архівом, побачив, як було важливо для української справи мати таку інституцію як Українська служба Радіо Свобода, щоб розповідати про Україну, зокрема і в світі. Добрянський був не просто директором радіо, але й активним українцем за кордоном.

‒ Михайло Добрянський не оминав увагою релігійні теми і відстоював таку визначну постать як митрополит Андрей Шептицький, якого очорнювала радянська влада, а Українську греко-католицьку церкву заборонила у 1946 році, організувавши псевдособор. Що цікавого довідались з архіву?

‒ Він часто згадував про митрополита Андрея Шептицького. Зокрема написав статтю, про те що митрополит не освячував дивізію СС «Галичина» (про її створення 28 квітня 1943 року оголосила німецька окупаційна влада на території Східної Галичини, яка тоді входила до складу німецького Генерал-губернаторства – ред.) Добрянський заперечує це.

До слова, у деяких колах української діаспори ширилася думка, що слуга Божий, митрополит Шептицький, «благословив дивізію «Галичина»». На початку 90-х ХХ століття Добрянський написав спогади про те, що жив у Львові, коли засновувалась дивізія. Тоді він працював в Українському центральному комітеті. Це, по суті, була єдина українська організація, якій німці дозволили існувати. Вона дійсно врятувала багатьох людей.

Михайло Добрянський займався питаннями, пов'язаними з беатифікацією митрополита Шептицького.

На сторінках журналу «Патріархат» Добрянський «під присягою на Хресті та Євангелію» заявив, що митрополит Андрей не давав благословення для дивізії. Митрополит Шептицький призначив військових капеланів під проводом отця Василя Лаби, професора Богословської академії, який раніше був капеланом в Українській галицькій армії (УГА). Це умовно «позитивне» ставлення митрополита Андрея до дивізії «Галичина» є однією з причин, чому його досі не визнано Праведником народів світу.

Загалом Михайло Добрянський був тісно пов'язаний із Греко-католицькою церквою або, як тоді в еміграції казали, ‒ просто Українська католицька церква. Термін греко-католики, по суті, не вживали.

Михайло Добрянський співпрацював з єпископом Йосифом Сліпим. У 1960-х розпочалось активне листування між кардиналом та Михайлом Демковичем-Добрянським. Однією з головних тем, які порушував Йосиф Сліпий у своїх листах, була справа відновлення в діаспорі видавання журналу «Дзвони», що виходив у передвоєнному Львові.

Від кінця 1960-х років Йосиф Сліпий почав докладати чимало зусиль, щоб відновити цей часопис. Добрянський, також активно підтримував кардинала Сліпого у справі здобуття патріархального статусу для української церкви. Ініціатором руху за патріархат у другій половині ХХ століття був митрополит Йосиф Сліпий, який на ІІ Ватиканському соборі у 1963 році звернувся до церковної влади з проханням надати українській церкві цей статус.

Основною метою патріархального руху був патріархальний устрій Української католицької церкви (як її офіційно називали в діаспорі від 1959 року), що є традиційною формою устрою Східних Церков – як православних, так і католицьких.

Мова, політика і дискусії

‒ Добрянський багато доклав зусиль, щоб світ знав про українську історію, Україну, що там діється, які репресії чинить радянська влада щодо української еліти, тих, хто прагне бути українцем. Він приятелював з українським мовознавцем Шевельовим і запросив його поліпшити українську мову на Радіо Свобода. Адже всередині діаспори були різні думки щодо правопису і звучала критика на адресу Радіо Свобода. Як Добрянський виходив із ситуації?

‒ Мовне питання було однією з причин, чому деякі закордонні українці критикували Радіо Свобода. Ці критикани заявляли, що боролися за «чистоту мови».

Річ у тім, що в 60-х- 70-х роках ХХ століття, в середовищі української діаспори серйозно дискутували про те, яким правописом користуватися, якою мовою писати. Більшість емігрантів, що виїхали із західних теренів України, користувались так званим Харківським правописом 1929 року.

У часи Сталін (із 1934 року – ред.) правопис починають русифікувати. Так званий перший радянський український правопис 1946 року був введений Народним комісаром освіти Української РСР Павлом Тичиною. Його проєкт був підготовлений групою наукових співробітників Інституту мови і літератури, створеного в місті Уфа (Росія) на базі Інституту мовознавства, Інституту української літератури імені Тараса Шевченка та інших вивезених у Башкирію українських установ. Тобто впродовж другої половини ХХ і початку ХХІ століття українці користувались правописом, що був створений на території Росії та спеціально наближений до російської мови. Очевидно, що «новий» радянський правопис дуже відрізнявся від «Харківського», яким писали емігранти.

По суті, причина дискусії була у тому: чи надалі українцям використовувати Харківський правопис, чи перейти ближче до тієї української мови, яку використовують в радянській Україні, котру в діаспорі вважали русифікованою.

Михайло Добрянський виступав за те, щоб більше користуватися тією мовою, якою говорили, писали і читали мешканці радянської України, тому що передачі передусім транслювалися для них, і треба було говорити зрозумілою для них мовою. Тому Добрянському і закидали «русофільство». Й тому він покликав Юрія Шевельова, а це відомий мовознавець, уродженець Харкова, професор філології в Гарвардському та Колумбійському університетах США.

Шевельов, прослухавши деякі радіопередачі, зробив певні свої стилістичні зауваження. І погодився з Добрянським, що треба переходити на правопис, ближчий до радянської України, але з певними засторогами.

Наприклад, він радив зберегти букву «ґ», яка була, фактично, знищена радянською владою. Казав використовувати чимало інших слів. Скажімо, не «репрезентація», а «представництво», не «атентат», а «умисне вбивство», «пресова», бо нема такого слова «преса».

Добрянський був тією людиною, яка вийшла з українського середовища у Львові. Він знав про УГА, ОУН, УПА, про «мельниківців» і «бандерівців» і про те, що їх роз'єднує, спричиняє постійні суперечки.

‒ І знав про це і про всіх не з оповідок чи книжок, а з власного досвіду спілкування і як свідок того часу. Михайло Добрянський очолював Українську редакцію Радіо Свобода у період після смерті Сталіна, так званої хрущовської відлиги, у час зародження руху шестидесятників, масових арештів інтелігенції в 70-і роки, потім знову була хвиля ув'язнень радянськими органами. До того ж увесь час його керування редакцією супроводжувався розбіжностями у поглядах у самій діаспорі.

‒ Насправді українська діаспора була дуже роз'єднана. Це чудово видно навіть на прикладі самого Добрянського. Більше того, це видно, наприклад, з самої історії створення українського відділу Радіо Свобода, тому що була велика загроза, що взагалі не буде української редакції.

Українська еміграція було представлена, мабуть, всіма можливими політичними течіями та рухами. Ліві, праві, ліберали, націоналісти (а серед них був ще поділ на «бандерівців» і «мельниківців», які ніяк не могли домовитися між собою). Від кінця 40-х років існувала вже так звана Українська національна рада, куди входили, скажімо так, більш помірковані українські політичні діячі.

Тоді американці, створюючи національні редакції Радіо Свобода вирішили мати справу саме з цією Національною радою. Наприклад, головним «конкурентом» Добрянського на посаду голови Української редакції був Зенон Пеленський, член занадто «радикальної» для американців ОУН.

‒ Михайло Добрянський велику увагу приділяв важливим темам, які стосувались українсько-польських, українсько-єврейських, українсько-російських відносин, що й на сьогодні є актуальним. Якими були його погляди і оцінка?

‒ Примирення українців із поляками після всіх трагічних подій в історії є однією із найважливіших подій в історії Східної Європи. Повоєнні польські політики в еміграції не завжди поділяли думки своїх співвітчизників щодо потреби примирення з українцями. Так у 1948 році відбулося громадське зібрання за участі прем'єр-міністра Тадеуша Бур-Коморовського та генерала Владислава Андерса, на якому виголошувались думки про «повернення» західноукраїнських земель до складу Польщі.

Польсько-українська дискусія набирала обертів у Лондоні, де перебувала еліта польської політичної еміграції.

Добрянський мешкав у Лондоні і там нав'язав добрі контакти з польськими діячами та різними польськими установами. Добрянський був серед ініціаторів і діячів створеного в Лондоні українсько-польського товариства.

У статуті цієї організації у 1968 році мовилось: «Українсько-польське товариство, створене з метою будувати відносини між обома народами на основі взаємного розуміння та зичливої співпраці, вважає за свій обов'язок узяти слово та вказати на заложення і принципи для кращої майбутності. Сучасна дійсність українського і польського народів має всі познаки радянської окупації. Обидва народи – жертви совєцького імперіалізму».

До слова, у своїй лекції, яку Добрянський у товаристві промовив польською, він вказував на те, що «у трикутнику Польща-Україна-Москва» «союз між обома народами є обов'язковою умовою для того, щоб Україна звільнилась від російського імперіалізму».

Михайло Добрянський був одним із небагатьох в українській еміграції, хто досліджував українсько-єврейські відносини, які теж дуже контроверсійні, і він жодного разу їх не ідеалізував на користь українців. Тобто він у своїх публікаціях про українсько-єврейські відносини пише і про погроми, які вчиняли українці. Старався завжди об'єктивно подавати інформацію, посилаючись на джерела. На основі тих джерел, які він міг отримати, написав книгу про українсько-єврейські відносини від XVII до XIX століття. Ця книжка є в його архіві. Вона так і не була опублікована, це, по суті, рукопис.

Мало хто писав у ті часи і про українсько-російські відносини, скажу об'єктивно, не з позиції агресії. Він знав російську мову, що дало йому можливість простежити жахливий стан української мови в радянській Україні.