«Чи є політизація спогадів про страждання неминучою?» – режисер фільму про конкурс краси для жертв Голокосту

Із 2012 року в Ізраїлі майже щороку проходить незвичний конкурс краси для жінок, які пережили Голокост. Цією темою зацікавився турецький режисер Ейтан Іпекер, який в дитинстві прожив кілька років в Ізраїлі. «Іврит – одна з моїх рідних мов», – каже він. Короткометражні роботи Іпекера демонструвались на багатьох міжнародних кінофестивалях, у 2011 році він став співзасновником компанії Kamara, а у 2020-му випустив документальний фільм «Конкурс краси», над яким почав працювати ще в 2016 році. Українська прем’єра відбулась на Одеському міжнародному кінофестивалі в програмі «Європейське документальне кіно».

– Як ви знайшли цю тему? Чому вирішили знімати документальний фільм про конкурс?

– Кілька років тому я випадково знайшов статтю про нього на сайті ізраїльської газети «Гаарец». Конкурс тоді проводили вдруге, і фотографії до статті були просто вражаючі. Мене надихнула ця ідея, проте я ще не знав, що робити із цією темою. Всередині я відчував багато емоцій, багато конфліктів. На обличчях деяких жінок, що брали участь в цьому конкурсі, можна було побачити щастя, а обличчя інших казали, що вони десь далеко в своїх думках. Таке об’єднання шоу із душевною травмою дуже сильно вплинуло на мене, я не міг припинити думати про це. Тому я вирішив пірнути в цю тему, зокрема, щоб з’ясувати, що я відчуваю з цього приводу.

– Коли ви знімали цей фільм?

– Головні зйомки проходили на конкурсі 2016 року, але ми хотіли відзняти додаткові матеріали по деяких темах і повернулись туди в 2019 році. Конкурси проходять не щороку, іноді вони скасовуються, як цього року через коронавірус. В майбутньому організатори планують повернутися до цих конкурсів, і я також знаю, що в них є ще ідеї щодо інших форм, можливо, чемпіонат зі співу. Тобто, планують продовжувати якомога довше.

– Я одразу подумав, що ті, хто пережив Голокост, мають бути не молодше від 80 років. Отже, що організатори будуть робити через 10-15 років?

– Я також про це думав, коли знімав документальний фільм. Тобто, наскільки стрічка буде зрозумілою, коли сам конкурс не буде проходити. Але мені здається, що, врешті-решт, це фільм не лише про сам конкурс, а про трансформацію спогадів про геноцид, про те, як вони набувають політичного виміру, як перетворюються на шоу. Тобто, фільм порушує ширші питання людської пам’яті про геноцид, про розуміння трагедії в майбутньому, коли вже не буде очевидців. Я і сам ставлю собі такі запитання, тому що знаю, що мої діти, наприклад, вже матимуть іншу уяву про геноцид. І, вочевидь, це проблема не лише Голокосту, а будь-якої трагедії.

– Що найбільше вас вразило, коли ви спілкувались із цими жінками, що пережили Голокост? Про що ви говорили?

– Для мене це було цікаво. Я сам з Туреччини, зараз живу в Берліні. Нацисти ніколи не вторгались в Туреччину, отже, в нас небагато тих, хто пережив Голокост. Друга світова війна торкнулась деяких моїх родичів, що жили в Греції, але раніше в мене не було великого досвіду спілкування із тими, хто пережив Голокост. І тут я опинився в приміщенні, де таких людей дуже багато. В рамках цього конкурсу вони презентують кожну учасницю, а в 2016 році ведучий розповідав, що відбувалось із учасницями під час Голокосту.

Мені здається, цих жінок визначають саме через цей період їхнього життя, хоча в них є й інший життєвий досвід. Я не хотів запитувати їх про Голокост, оскільки вони звикли до цього, вони чекають цих запитань і, може, вони обмежені лише цією темою. Думаю, що навіть у форматі довшого інтерв’ю мені б не вдалось вийти із ними за рамки поверхневого знання чи емоцій. Я припускаю, що хтось міг заплакати, але я не хотів провокувати їх на це.

Отже, я намагався говорити із ними про щось інше. Хоча одна з учасниць сама заговорила про Голокост і свій досвід того періоду. Вона також попросила нас зняти татуювання, яке їй зробили в концтаборі, але ми не використали ці кадри в фільмі. Я не хотів ставити на них навічне клеймо жертв, визначати їх через трагедію. І в певному сенсі це було політичне рішення, оскільки в рамках конкурсу до них ставляться винятково як до «тих, які вижили». Навіть коли питають про хобі, це також частина образу.

Ще одна героїня фільму розповіла нам, що бере участь в конкурсі тільки заради сестри, яка нещодавно померла. Сестра, Хава Гершковіц, була першою переможницею цього конкурсу краси. Я взявся за цей фільм, оскільки розумів, що буду дивитись на цей конкурс трохи під іншим кутом, аніж «конкурсантки», принаймні частина з них.

Там були і такі, хто не хотів брати участь у конкурсі, ці жінки не вважали себе красивими. Сама концепція конкурсу краси також викликає в мене критичне почуття, проте мені було потрібно зрозуміти учасниць. Відчути те, чим для них був Ізраїль після Голокосту. Частина з них налаштовані доволі націоналістично, в них праві політичні погляди. І я мав це скоріш прийняти, аніж ставитись до них критично. І,звісно, їхній зв’язок із Євангелічною церквою був для мене неочікуваний.

– В Україні заходи в пам’ять про Голокост зазвичай проводять єврейські організації, не християнські. Тому для мене організатор також був неочікуваний.

– З одного боку, це гарно, що вони це роблять – підтримують тих, хто потребує допомоги. Проте в усьому заході є певний націоналістичний дискурс, націоналістичний наратив, в рамках якого все закінчується спільним співом гімну. І, звісно, це корелюється із тим, як євангелісти ставляться до Ізраїлю. В певному сенсі цей фільм – про Ізраїль, про суспільство там, про політизацію трагічних спогадів і перетворення їх на шоу.

– Як до цього ставляться самі «конкурсантки»? Я питаю, тому що моїй бабусі зараз приблизно стільки ж років, скільки вашим героїням, і вона рада будь-якій увазі від родичів. Може, ті, хто пережив Голокост, також радіють увазі? Тому що із ними спілкуються, дають можливість вийти на сцену?

– Так, в цій проблемі багато різних шарів, та й самі «конкурсантки» – різні люди із різним ставленням. Наприклад, Софі, яка брала участь в пам’ять про сестру, сказала нам, що ніколи не хотіла брати участь в заході. Проте, коли вона прийшла на інтерв’ю, то одягла на себе прикраси, намагалась виглядати гарно. Тому, дійсно, є аспект людської уваги. Навіть якщо прибрати тему Голокосту, уявіть собі багато літніх людей в будинку пристарілих. І їм кажуть, що для них проведуть спеціальний захід, де вони зможуть пройтись червоним килимом і побачити дружину прем’єр-міністра. Для деяких з них – це чудова пригода, але варто подумати, що буде із тими, хто не переможе в конкурсі? Як вони почуватимуться? Для мене було важливо показати таких учасниць, тому що для мене не дуже зрозуміло, як можна порівнювати цих людей? Мій фільм напряму не стосується цієї теми, але я не можу не побачити в цьому аналогії із політичним врегулюванням на Близькому Сході, коли порівнюється, хто більше страждав.

– Ваш фільм не робить етичних підсумків стосовно конкурсу, але, напевно, є персональне ставлення до цього конкурсу.

– В мене є певні проблеми із цим конкурсом, але варто задуматись – чи не є політизація страждань неминучою? Чи можна уникнути цього? Як еволюціонує сприйняття трагедії? Хтось з журналістів питав мене про фільм «Шоа» Клода Ланцмана – і, напевно, це нормально порівнювати два фільми («Шоа» – документальний фільм 1985 року, для якого режисер записав інтерв’ю із десятками євреїв, що постраждали в концтаборах та гетто, очевидців Голокосту і нацистів. В Ізраїлі Голокост називають – Шоа, від слова «катастрофа» на івриті. Загальний хронометраж фільму майже 10 годин, він отримав понад 10 нагород на світових кінофестивалях – ред.). Втім, «Шоа» був фільмом свого часу, а в моєму фільмі говориться про іншу епоху і про те, як в ній проявляються спогади про Голокост.

Отже, на мою думку, сама концепція конкурсу краси проблематична. І,звісно, в мене немає гарних почуттів і до цього конкурсу. Проте мій фільм – це не заклик до активізму. Врешті-решт, якщо держава не робить достатньо для тих, хто пережив Голокост, тут вступає Євангелічна церква. Вона певним чином бере участь і в ізраїльській політиці, а конкурс – лише один з таких прикладів.