70 років тому, 16 серпня 1954 року, з Мюнхена вийшла в етер перша передача Української служби Радіо Свобода, на той час радіостанція мала назву Радіо Визволення. Тоді редакція в Мюнхені вперше звернулась до української авдиторії по всьому світу, і зокрема – всередині СРСР, який від решти планети відділяла залізна завіса, цензура і «глушилки». З нагоди ювілею Радіо Свобода друкує спогади про історію редакції.

Григорій Панчук народився у родині емігрантів у Франції на самому початку Другої світової війни. В еміграції родина зберігала українську мову і традиції. Вчився в Українській малій семінарії УКЦ східного обряду, спочатку у Франції, а потім в Італії. Після того закінчив факультет політичних і соціяльних наук, спеціяльність «міжнародні взаємини» у Бельгії, де і познайомився з українським громадським життям. У той час займався перекладами, готував докторат про політичну думку в Україні (період 1914–1933 років) та викладав італійську мову в Інституті для дівчат британських дипломатів.

Григорій Панчук у своїх спогадах розповів про свою працю на Радіо Свобода, яка тривала понад чверть століття.

Перші контакти

Мене тепло прийняв керівник української редакції Микола Герус. Зустрів я не менш симпатичного головного редактора пана Михайла Добрянського. Познайомився з деякими членами редакції. Між іншим, з перекладачем і співаком та диктором Юрієм Тимченком, із секретаркою Іреною Яремович. Були ще заступник головного редактора Василь Кубрик (Ромашко), журналіст Ігор Гордієвський, дикторка і режисерка, а згодом і головна редакторка, моя-наша поетеса Емма Андієвська-Кошелівець, історик і журналіст Петро Горбань.

Микола Герус запропонував мені посаду дослідника. На перший погляд це мене влаштовувало, бо обов’язки дослідника відповідали моєму бажанню працювати і над докторською дисертацією. Остаточно не домовилися, коли саме розпочну свою діяльність, бо дружина Оксана очікувала на дитину під кінець року. Оця подія мала бути за нами.

Етап перший

Наталочка народилася. І я, тим часом без родини, виїхав на початку липня 1969 року до Мюнхена на посаду дослідника Української редакції Радіо Свобода.

Моє головне завдання полягало в щоденній підготовці для керівника служби звіту актуальних матеріялів про Україну на підставі західних та радянських джерел. А Микола Герус з ними ділився на щоденних нарадах редакторів Радіо Свобода.

Дні минали. Приїхала нарешті родина. Я почав звикати до нових обставин.

Трохи раніше за мене редакція поповнилася новими колеґами. З Аргентини приїхав чудовий поет, перекладач, ерудит Ігор Качуровський; Йосиф Сірка, втікач із тодішньої Чехословаччини, який згодом став професором славістики в Зіґенському університеті (північна Німеччина); а десь у серпні чи вересні 1969 року зі Сполучених Штатів прилетів Василь Гришко, очільник партії УРДП (Українська революційно-демократична партія), натхненником якої був письменник Іван Багряний. Дотепний Василь Гришко вже знайшов місце в моїй пам’яті, бо саме він відповів на памфлет Юрія Смолича «З народом чи проти народу» (1958) , що його видав Комітет «За повернення на Батьківщину». «Хто з ким і проти кого?» була арґументована відповідь Василя Гришка. Коли брошурка Гришка потрапила до моїх рук, вона вельми мені сподобалася, а також і автор.

Якщо ще врахувати колишнього боротьбиста Івана Майстренка чи Андрія Білинського, колишнього ОУНівця та сталінського політв’язня, і ще деяких інших вільних спіробітників-дорадників, як історикиню Наталію Полонську-Василенко, журналістів Зенона Пеленського і Богдана Осадчука та соціялістичних поглядів радянолога Бориса Левицького, то практично на радіостанції в Мюнхені, за винятком партії ОУН (революціонерів), тобто прихильників націоналістичної ідеології Степана Бандери, українська редакція становила собою поважний спектр політичних тенденцій в еміґраційному середовищі.

Сама редакція була під впливом УРДП та її прихильників і вдало співпрацювала з головним редактором Михайлом Добрянським, видатним членом впливової партії УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання) в Галичині й на еміґрації, чия схильність – на тлі таки живого патріотизму – шукати компроміси із політичним супротивником. За тих часів так і працювала Українська служба Радіо Свобода: компромісно пробувати оминути те, що голосно було чути в кулуарах українських еміґраційних установ і досі залишилося гаслом патріотів – одна соборна незалежна вільна Україна.

(Зі свідчень історика Данила Кравця, автора книги «Михайло Демкович-Добрянський на хвилях Свободи» (2024): Мовне питання було однією з причин, чому деякі закордонні українці критикували Радіо Свобода. Добрянський виступав за те, щоб користуватися мовою, якою говорили, писали і читали мешканці радянської України, передачі передусім транслювали для них. Через це Добрянському закидали «русофільство». Він покликав як консультанта відомого мовознавця Юрія Шевельова.)

Підходи Радіо Свобода до радянської дійсности

Lex dura, sed lex! Закон суворий, але він закон. Усі ми були зобов’язані дотримувати політичних «доґм» і обов’язків журналіста, що їх диктувала американська дирекція радіостанції «Свобода», посилаючись на червоні лінії міжнародної політики Сполучених Штатів Америки.

Абстрагуючись від оголених деталей, перша й остання мета радіо була боротьба проти комунізму. Оця настанова була зрозумілою: був час Холодної війни. Як доказ – п’ять років раніше Микита Хрущов погрожував США застосуванням атомної бомби. І найновіше – це були вчорашні радянські танки у Празі. Бурхливе минуле вже віщувало страдницьке майбутнє низки держав по всій земській кулі «завдяки» імперіялістичній Москві, включно з відновленням сталінської геноцидної розв’язки українського питання.

Але були передумови до цієї боротьби проти комунізму. Сукупно свідомі українці, які зараховували себе до течії націоналізму, зокрема керівництво закордонних частин ОУН (Бандери), називали оцю позицію американської дирекції радіо «непередрішенством» (англ. – «non-predetermination»). В чому вона полягала? Заборонено було торкнутись цілісности Радянського Союзу. І не могло бути мови про якесь усамостійнення різних державних республіканських структур СРСР. Натомість, слід було наполягати на тому, що, приміром, Росія і Радянський Союз – це два різні суб’єкти. Росія, як і інші республіки СРСР, є жертвами КПРС. Найважливіше правило: українська редакція повинна була визнати радянську Україну, УРСР, як політичну реальність і навколо цієї «істини» розбудовувати інформаційну програму для наших слухачів.

ДОВІДКА: Українська редакція Радіо Визволення (згодом Радіо Свобода) виникла пізніше за інші, зокрема через незгоду представників еміграції з одним із пунктів редакційної політики, розробленої американською стороною. Крім цього, як пише Джеймс Крічлоу у мемуарах, деякі засновники американського мовлення уявляли Радянський Союз «монолітом, у якому домінували росіяни», витісняючи своєю мовою і культурою інші народи СРСР.

Який був висновок? Ми рвались у сліпий кут.

Як тоді викристалізувати в етері силуетку українського/-ої громадянина/громадянки, ігноруючи їхнє природне політичне та історичне середовище й буття?

Про початкові зміни менталітету

На щастя, починаючи від 1971 року закони «непередрішенства» дещо «поліпшилися» в позитивному розумінні слова, зблизившись до другої частини латинського афоризму: aequum et bonum est lex legum – справедливість і благо є закон законів. Легше стало дихати.

Хоч як воно парадоксально звучить, процес зміни в інформаційній політиці радіостанції «Свобода» частково відбувся завдяки протестам і скаргам з боку СРСР, згідно з якими «Свободу» оплачує Центральне розвідувальне управління США і що саме ЦРУ керує радіостанцією.

ДОВІДКА: До 1971 року радіостанцію фінансувало ЦРУ, тепер, за американським законодавством, уряд не може втручатися в редакційну політику.

Власне, відтоді Конґрес Сполучених Штатів офіційно фінансує радіо. Водночас сталася чистка… Миколу Геруса забрали до Нью-йоркського бюро. 1973 року прийшов Іван Басараб, колишній військовий, знавець подій Другої світової війни. Запанували інші політичні орієнтири. Атмосфера «непередрішенства», тобто заборони трактувати Україну з погляду її політичного самовизначення, трохи успокоїлася. Головний редактор Михайло Добрянський пішов на пенсію. Його заступив Василь Кубрик-Ромашко. Іван Басараб мене прийняв до складу української редакції. Про докторат, на жаль, уже не могло бути мови. Обов’язки вже були не ті. Зрештою, і пора була не та.

Адже, кінець 60-х початок 70-х років дали поштовх, частково під впливом організації Amnesty International, новій політиці, в центрі якої перебувала турбота про людські права. Про всі права людини, включно з правом на національне самовиявлення.

На радіо почав працювати відділ Самвидаву під головуванням Пітера Дорнана, прихильника тез усамостійнення України. І, як колишнього дослідника, мене приєднали неофіційно до того відділу як представника української редакції.

З темою про права людини я вже був дещо ознайомлений, скільки я раніше дописував до французькомовного журналу, що видавав Лювенський університет, зосереджуючи мою увагу на Україні. Це був період шістдесятників. Поети. Вінграновський, Драч, Калинець… Трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» сколихнув увесь світ український за кордоном, і не тільки, бо книжку переклали навіть китайською мовою...

Як не згадати «Лихо з розуму» В'ячеслава Чорновола або викривальних документів Левка Лук’яненка «Українська інтелігенція під судом КҐБ», мовознавця і перекладача Святослава Караванського та його різні словники . Всіх не назовеш. Хай вибачають!

І так, як кажуть, від нитки до голки, вирішилася моя доля як радіожурналіста. Я почав займатися явищем Самвидаву та його авторами. Це була моя головна тема в українській програмі, над якою я працював приблизно до Горбачовської відлиги, чи так званої гласности.

Писати на тему самвидаву – це було пізнавати Україну й українців через їхні муки, страждання та нереалізовані сподівання, що, власне, породжувало в мене суперечливі почуття – і захоплення, і смуток, і злість, і радість. Але й виникали своєрідні докори сумління через відчуття недокінченої власної думки. Чи не кажуть «напівправда не краще від брехні»? І тема міркувань, і місце подій, і герої розповіді – наші українські політичні в’язні, і самі обставини драми, різні суперечні джерела, атмосфера дезінформації, якою жонґлювала Москва, усе це не було безпосереднім об’єктом і суб’єктом мого особистого досвіду. Я почував себе, як та слива, що потрапила в компот – з кісткою, а чи без! Усе творилося, образно кажучи, через клаптик паперу та мікрофон.

За таких обставин, як можна бути сумлінним переповідачем фактів і подій, від яких залежала доля людини, що в муках доживала віку в концтаборі. Марченко, Стус, Литвин і тисячі їхніх побратимів, чиї тіла покрили землі Мордовії та Пермі, Воркути та Маґадану... А підсвідомо працював цілодобово закон п’ятьох «W» – When, where, who, what, why, із шостим замовчуваним «лапсусом» «How – Woh». Мабуть, не вважалося доцільно відповідати на всілякі «Як»!

Для мене, як уродженця Франції, якого вчили, що наукова об’єктивність – це не жарти, хоча про неї можна легко забути, якщо мова про людське суспільство, це були моменти тяжких переживань. А дезінформація йшла з усіх боків. Про Терелю, про Мороза, про Шумука, про Романюка, про Чорновола, про Геля та Осадчого…

Приєднався до редакції Орест Власов з Хорватії. А Іван Гвать, походженням зі Словаччини, почав писати «фрілансером».

Крім дописувачів із Нью-Йоркської редакції, ми мали ще вільних співробітників далеко поза Мюнхеном, приміром, у Бразилії, а ближче – в Парижі, у Франкфуртфі-на-Майнi, в Польщі. Редакція почала міцнішати і змістом, і колеґами, і думкою. Іван Басараб ретельно дбав про український зміст із поважним розумінням згаданих Вільсонських тез про самовизначення націй.

Я використав цей момент, щоб попросити керівника редакції створити корпункт у Брюсселі, столиці Европейської економічної спільноти (ЕЕС), де поблизу розташувалася штаб-квартира НАТО. Керівництво радіо згодилося, тим більше, що практично вже об’єднали обидві радіостанції Радіо Свобода та Радіо Вільна Європа. Російська служба мала скрізь свої корпункти. Чому і нам не починати! Тут в Европі є і місце вільної соборної України.

Етап другий

Я виїхав назад до Бельгії з родиною 1977 року. Крім інформацій, пов’язаних з ЕЕС, професор Мартин Дюгерст, славіст, мовознавець, викладач університету в Ґласґо (Шотландія), який був постійним гостем нашого відділу Самвидаву, попросив, щоб я підготував бібліографічний довідник українських політв’язнів для Американського державного департаменту. Я згодився, але за умови, що писатиму українською. І я мав свої плани…

Переклад англійською робив мій друг з Дослідного відділу, француз Жан Ріолло, який вивчав у Парижі українську мову. Матеріяли ретельно надсилали секретарка відділу Самвидаву Сузанна Франк або Ґарік Суперфін. Саме Ґарік став душею відділу після виходу на пенсію Пітера Дорнана до його закриття на початку 1990-х років. Тоді керівником призначили італійця, поліґлота, також фахівця СРСР та Самвидаву, Маріо Корті. Таким чином, я міг продовжити свою програму про український Самвидав паралельно до інформації про політичне життя в Европі на тлі Холодної війни як журналіст українського корпункту в Брюсселі.

Раптом 1979 року мене викликає Іван Басараб до Мюнхена. На його столі лежала груба папка. «Це пан Герус про тебе», – з’ясовує начальник редакції. Ой-йой, яка несподіванка!

Виходило, що, перебуваючи в Нью-Йорку, Микола Герус пильно стежив за моїми скриптами, зокрема про український Самвидав і писав свої звіти. В останньому, він згадував мою «бандерівську» націоналістичну, тобто, згідно з його переконаннями, «нацистську» позицію, викладаючи думки-спогади дисидента, письменника Гелія Снєгірьова, які згодом побачили світ за кордоном під назвою «Набої для розстрілу».

Це було грубе безпідставне звинувачення в сенсі далі чинної теорії непередрішенства. І водночас наклеп проти мене.

Насправді, серед іншого, Снєгірьов писав у самвидавському матеріялі, що судовий процес над членами Спілки визволення України (СВУ) 1930 року був виключно роботою ОДПУ, майбутнього КҐБ-ФСБ. Такої спілки СВУ ніби ніколи не існувало. Це була злочинна вигадка, твердить Снєгірьов, репресивних органів СРСР, яка дозволила від кінця 1920-х років знущатися з українських інтелектуалів і довела їх до ув’язнення (серед іншого, процес 1930 року над членами СУМ-СВУ) і нарешті до розстрілу під час сталінських чисток. Тим часом, українці за кордоном твердили навпаки, посилаючись на спогади ще живих членів СВУ. Так, до речі, у відділі «Моніторінґ», працював журналіст і політичний діяч Юрій Семенко, із Дніпропетровщини. З іншого боку, керівництво Закордонних частин ОУН (революціонерів-бандерівців) відновило після Другої світової війни організацію СУМ (Спілка української молоді) Миколи Павлушкова. Не могло бути мови про відновлення організації, якої не було.

Обговорюючи матеріял Снєгірьова, я спочатку виклав тези закордонних українців, а далі – як я пояснив мій підхід на початку серії для порівняння, я мав намір викласти позицію Гелія Снєгірьова. А далі, нехай історики розставлять крапки над «і».

Я повернувся до Бельгії. Знав, що Басараб обстоював мою нейтральну позицію. Незабаром довідуюся, що головою української редакції став знову Микола Герус і домагається, щоб я повернувся до Мюнхена. В листі до головного редактора Василя Кубрика-Ромашка я написав, що не стану жертвою «герусифікації». Швидше звільняюсь з праці в радіостанції «Свобода». Так і сталося.

(Радіо Свобода не має змоги дізнатися позицію тодішнього шефа Української редакції Миколи Геруса про цей конфлікт, оскільки він вже покійний. Зі спогадів Юрія Дулерайна, колишнього керівника Нью-йоркського бюро Радіо Свобода про Геруса: «Чиста, світла, порядна і надзвичайно професійна людина. Добрий, інтелігентний», «ентузіаст української літератури за покликанням і ліберальний демократ за переконаннями». Натомість дисидент Богдан Горинь назвав Геруса «байдужим чи ворожим до українських національних проблем»).

Після того я почав співпрацювати з Осипом Зінкевичем, директором видавництва «Смолоскип» у Балтиморі (США). Він бажав видати енциклопедію українського дисидентства і вважав, що моя праця для американського Державного департаменту є надійним початком. (Перше видання енциклопедичного довідника побачило світ 2010 року в Києві під назвою «Рух опору в Україні 1960–1990»). Сузанна Франк та Ґарік Суперфін далі підтримували мене. Потік Самвидаву з Мюнхена на мою бельгійську адресу ніколи не припинявся.

Але, тим часом, моя справа з Миколою Герусом не затихла. Зокрема приєднався до неї правозахисник Леонід Плющ, із Франції, чиє славетне ім’я, як колишнього в’язня брежнєвських психіятричних лікарень, було відоме на ввесь світ надто завдяки його споминам «У Карнавалі історії». Плющ почав розмотувати Ґордіїв вузол. І домігся свого. 1982 року дзвонить дослідник Роман Сольчаник і питає, чи не хотів би я відновити співпрацю з радіостанцією «Свобода».

Довідуюся водночас, що Геруса усунули з посади, а Роман Сольчаник виконує тимчасово обов’язки завідувача української редакції. Я погодився на умовах вільного співробітника. І я відновив свої серії.

Етап третій

Через кілька місяців, 1983 року, політолога Анатолія Камінського, очільника ОУНз (двійкарі), одного із керівників видавництва «Пролог» у Нью-Йорку, призначено начальником Української редакції Радіо Свобода.

З Анатолієм Камінським я був особисто знайомий ще з моїх студентських часів. Камінський був абсолютним прихильником тези правника професора Богдана Галайчука (викладав зокрема в університеті в Арґентині), згідно з якою Україна є нацією поневоленою, але державною. Анатоль Камінський поділився зі своїми планами щодо української програми. Між іншим, продовжуючи рубрику Самвидаву, я мав би її включити в нову серією під назвою «За права людини, за права нації».

І я повернувся до Мюнхена на початку листопада 1984 року.

Мене заскочила цілком нова атмосфера редакції. Була ще стара ґвардія, до яких приєдналася молодша генерація. «Тутешні»: секретарки Оля Ващенко та Алла Кальваровська, дикторка перекладачка Ганна Щепко-Бойчук, історик Андрій Ребет, поет і юрист Орест Власов, славіст і перекладач, колишній головний редактор «бандерівської» газети «Шлях перемоги» Андрій Гайдамаха (ага, так, розвіялися деякі табу!), Михайло Мигалисько, із Словаччини, колишній викладач в Римі.

А фрілансер Іван Гвать, з певним філософським стажем також у Римі, став повноправним членом редакції. З Америки прибула Марта Зєлик, а з Канади Марта Олійник.

Але головна частина редакції – це були «тамтешні», свої, з України: Ліна Белюц (в ефірі Галина Мовчан), Олександр Народецький, Левко Зелінгер, Василь Єремій, Валентин Мороз (молодший), Юрко Фон Штайден, Марта Тарнавська, Дарія Сторчак, Борис Товстюк, Мойсей Фішбейн, Андрій Мельник.

«Тутешніх» і «тамтешніх» ділило емоційне переконання, абсурдне, що «тутешні», звісна річ, українці, але не… звідтам. Інакше кажучи, української дійсности як такої знають хіба теоретично, отож далеко від реалій, тобто від правди. Настільки, що не раз кортіло мене запитати, чи не варто ліквідувати археологію з програм навчальних закладів як науку переповнену сумнівами та гіпотезами…

Попри те, кожен підходив до своїх занять професійно. Це було найважливіше. Одні писали, інші режисерували. І, як було відомо, слухачі були задоволені, хоча, згідно з «опитуваннями громадськости» (були такі, паралельно до листів, які потрапляли на адресу редакції), наші слухачі, залежно від регіонів в Україні, частіше налаштовували свої радіоприймачі на передачі російської служби.

Із часом я зі сумом усвідомив, що ця «прикметникова іскра особистости», оця любов до чужої, але, мовляв, престижної мови та до побутових звичаїв її носіїв, на жаль, належить до «української специфічности.» Ага, української... Одначе, дихотомічна хвороба не зменшувала вартости українських передач, навпаки, надто після встановлення безпосередніх контактів з представниками опозиції поза межами України.

На Заході вже перебували, приміром, Леонід Плющ, Валентин Мороз (Репортаж із заповідника імені Берії), Данило Шумук (За Східнем обрієм), Надія Світлична (співредакторка підпільного журналу «Український вісник»), генерал Петро Григоренко (Спогади), мовознавець Святослав Караванський, співзасновник 1976 року Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод політв’язень і письменник Микола Руденко. Вони постійно нагадували нам і коментували наживо ситуацію в Україні, подальші переслідування Євгена Сверстюка, В'ячеслава Чорновола, Івана Світличного, літературознавця, учасника опозиційного руху в радянській України Юрія Бадзя, стоматолога Степана Хмару та інших дисидентів. Ставали вони і нашими дописувачами.

Та, звісно, у нашому списку «Знаменитих особистостей СРСР» йшла також мова про академіка Андрія Сахарова, головного натхненника нецензурованих інформацій під назвою «Хроніка поточних подій». Неабияке місце заняв у середовищі правозахисників та за кордоном після виїзду з СРСР письменник Олександр Солженіцин. Їх обидвох, Сахарова та Солженіцина на Заході вважали ледь чи не на пів богами. Лиш, що мені довелося ознайомитися для моєї рубрики із своєрідним «територіяльним» заповітом Солженіцина – «Як нам облаштувати Росію»… з українською провінцією… і на тому обірвалася во віки віків ниточка, що зв’язувала мене з автором не менш, щоправда, викривального твору «Архіпелаг Гулаг», ніж самих розповідей наших політв’язнів.

Згодом довідалися, що не ввесь самвидавський матеріял українських дисидентів, який переважно йшов обов’язково через правозахисників у Москві, доходив до адресатів, тобто і до української редакції. Затримували. Серед московських правозахисників були і свої цензори. Повний парадокс. Але логіка своя.

В усякому разі, навіть за таких умов, оминути долю України та українців вже не було рації. Хоча, коли я йшов до студії зі своєю рубрикою «За права людини, за права нації», чув я і повзло по спині та шиї насмішкувате «За права людини, за права… НАЦІ». Це був ніби жарт. Але жарт – жартом. Насмішка далеко не відходить від майбутньої путінської «спеціяльної військової операції» проти українських неонацистів! Та із тим «далисьмо» раду.

Історія набирала обертів. За Анатолія Камінського бував я і у різних відрядженнях. Поїхав я до Нідерландів для інтерв’ю з родиною в’язня радянських психолікарень Йосифа Терелі. Провів кілька «наукових» розмов з онкологом, українським поетом, директором шпиталю в місті Шарлеруа (Бельгія) Романом Бабовалом, про наслідки атомних опадів після Чорнобильської трагедії та як протидіяти шкідливій іонізації повітря. Діяґнози і аналізи Романа Бабовала транслювала і… російська редакція.

Я також брав участь у різних міжнародних конференціях, де темою була Україна. Наприклад про Голодомор – у Брюсселі.

Про тисячоліття хрещення України в місті Равенна (Італія). Разом з Орестом Власовим ми поїхали до Франкфурта по Миколу Руденка, який відпочивав у родині професора Горбача та його дружини Алли, нашої вільної кореспондентки. Все-таки, не можна було іґнорувати Руденка, співзасновника Української Гельсінської групи!

Українізація програми нашої редакції була водночас і покутою за минуле, і священною надією на майбутнє. Через Надію Світличну наші контакти з українськими колишніми політв’язнями, що проживали за кордоном, не тільки неймовірно збагачували українську програму, але водночас підбадьорували і нас самих. І те, що мало трапитись, нарешті трапилось. А саме: безпосередні контакти із журналістами в Україні.

Етап останній, четвертий

З приходом 1989 року багатогранного дослідника Богдана Нагайла на посаду директора української служби дещо змінилася і внутрішня структура програми. Саме політичний контекст вимагав цього. Впала Берлінська стіна, Лех Валенса в Польщі обернув країну догори ногами. Ввесь схід Европи, так званий санітарний кордон СРСР, країна за країною, відокремлювався від московитсько-радянського рабства.

В Україні 1988 року В’ячеслав Чорновіл стає ініціятором та ідейним натхненником створення Української Гельсінської спілки – першої в Україні опозиційної до радянської влади політичної організації. У вересні 1989 року створено Народний рух України. Отож настала і структурна зміна українських передач. Крім низки різних блоків переважно інформаційного змісту, програму поділено на три головні частини. Завідувачами стали Юрко фон Штайден (актуальне на Заході ), Олександр Народецький («Україна і світ») і я «Українська альтернатива».

Можливість зв’язатись безпосередньо з Україною стала козирем нового начальника. Свої подорожі до України Богдан Нагайло використовував, між іншим, для встановлення контактів з можливими кандидатами-журналістами для Української редакції Радіо Свобода.

Так, до моєї програми «Українська альтернатива», крім наших (тихий Андрій Гайдамаха, чарівна Марта Гарасовська, безпосередня Ірина Халупа), потрапила і Ганна Стеців, як постійна кореспондентка зі Львова.

Зі знанням справи Ганна Стеців писала про Юрія Шухевича, про Славу Стецько, про Степана Хмару, про Тараса Чупринку та УПА, про суспільно-політичну обстановку на Львівщині. Щоправда, коли набагато років пізніше Януковича «обрано» президентом України, все пішло шкереберть і Гануся прилипла до Партії регіонів. Згадалася тоді мені гумореска Степана Руданського «Баба в церкві», яка приліпила свічку і св. Микитові, і чортові, попри протести людей «Та ж то вража сила!». «Ніхто того не відає, де по смерті буде. Чи в небі чи в пеклі… Всюди треба, – відповіла стара баба, – приятелів мати».

Нові колеги – Доценко, Костюк, Ганапольський, Проненко, Сахаров, Зілгалов, Пустовіт, Рибалко, Портников, увесь колектив аґенства «Республіка» на чолі з Сергієм Набокою, Лінчевський, Притула, Грабовський – всі вони уособлювали голос України. І ми – мюнхенці – пішли за ними.

В липні 1990 року з ентузіязмом відзначили проголошення державного суверенітету України. Стелився шлях до повного політичного усамостійнення. Довго не довелося чекати: дата 24 серпня 1991 стала датою відновлення незалежности Української держави.

Першого грудня того ж року відбувся загальнонаціональний референдум на території України щодо проголошення незалежности держави.

Дев’яносто відсотків громадян голосувало «за». Українська редакція досягла своєї неписаної, але омріяної мети. Тим часом оту незалежність треба було ще якось відшліфувати, бо надто близькою була Московія і далі в країні панували московсько-радянські навики.

Богдана Нагайла забрали до дослідницького відділу. Перед новим керівником Романом Купчинським меркотіла ціла низка завдань. Серед перших – створення корпункту в Києві.

Андрій Гайдамаха згодився покласти першу і наступні цеглини як керівник Київського бюро.

Через два місяці, у квітні 1992 року, і я виїхав до Києва у відрядження. Протягом майже чотирьох місяців по місті ходив я тільки пішки і скрізь бував. Нічим не дивувався, а всім любувався.

Коли я повернувся до Мюнхена, вже почало пахнути закриттям радіостанції. Радіо перекидають до Праги.

ДОВІДКА: З огляду на рішення американського уряду про скорочення бюджету Радіо Свобода (а мова йшла про урізання на дві третини), пропозиція президента Чехії Вацлава Гавела про переїзд з Мюнхена до Праги фактично врятувала РВЄ/РС від закриття (з книги Олени Ремовської «Говорить Радіо Свобода», 2014 рік).

Роман Купчинський спитав мене, чи туди поїду. Я відмовився. У червні 1995 року я покинув Мюнхен.

Епілог

Радіо Свобода і я… Чомусь я ніколи не мав того почуття, що моїми коментарями чи матеріялами я обдурював своїх слухачів. Я намагався бути чесним.

Я ідентифікувався, принаймні аж до мого перебування в Києві 1992 року, з невидимим українським слухачем, мірою тієї інформації, якою користувалися журналісти радіостанції. Ми її черпали в радянській пресі та між її рядками. Я ще мав той привілей, що Самвидав служив справжнім індикатором українських реалій.

Безсумнівно, дійсність була набагато гірша в усіх вимірах, людському, моральному, економічному й національному. Про це свідчить нинішня смертоносна ситуація, в яку потрапила Україна через московський імперіялізм та геноцидну політику Путіна.

Я співпрацював з радіостанцією приблизно чверть століття. Ніде правди діти, були тактичні помилки, виникали різні непорозуміння. Але, на щастя, особисті стосунки та оцінки не впливали на саму програму української редакції. Навпаки, кожному це якось додавало наснаги, щоб переконати слухачів у правоті висловлених поглядів.

Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА