70 років тому, 16 серпня 1954 року, з Мюнхена вийшла в етер перша передача Української служби Радіо Свобода, на той час радіостанція мала назву Радіо Визволення. Тоді редакція в Мюнхені вперше звернулась до української авдиторії по всьому світу, і зокрема – всередині СРСР, який від решти планети відділяла залізна завіса, цензура і «глушилки». З нагоди 70-річного ювілею Радіо Свобода друкує спогади про історію редакції.

Про те, як висвітлював релігійні теми, а згодом очолював Київське бюро Радіо Свобода в часи після Помаранчевої революції, розповів український учений, релігієзнавець, публіцист Віктор Єленський. Він був керівником бюро у Києві з 2005 по 2008 роки. Нині Єленський – голова Державної служби України з питань етнополітики та свободи совісті.

Перше знайомство з Радіо Свобода

Це сталося ще в радянський час, мені було трохи за 20. Мав транзисторний приймач, який ловив Радіо Свобода, BBC, «Голос Америки» і Радіо Ватикану. У моєму оточенні люди достатньо критично ставилися до того, що вони чули з офіційних засобів масової інформації, незалежно від їхнього соціального статусу. Це могли бути члени КПРС, люди, які сподівалися на якусь кар'єру, а могли бути відверті маргінали з точки зору радянського офіціозу. Всі вони при зустрічах обмінювалися тим, що почули від так званих «ворожих голосів».

Часто казали, що от «голоси» передали ось це, або так саркастично, що вони там «клєвєщуть», мовляв, щось відбулося, але за цим сарказмом крилася довіра саме до цих «голосів». Всі сигнали із Заходу для людей з мого оточення були дуже інформативними і важливими. Тим більше для мене – людини, яка не мала права перетнути кордон Радянського Союзу, бо я служив у таких військах, де вважалося, що можу носити якісь секрети.

Всі мої спроби перетнути кордон були зупинені на далекому підступі. Тому ці «західні голоси» для мене були особливо цінними.

Початок співпраці з редакцією

Вперше співпрацювати з Радіо Свобода почав у 1995 році. Я займався дослідженням релігії і Андрій Гайдамаха (перший керівник бюро Радіо Свобода у Києві – ред.), який був чутливий до релігійної теми, попросив зробити один матеріал. Відтак я робив такі радіоматеріали впродовж довгого часу. Вони були про релігію в Україні та світі.

Можу сказати, що Радіо Свобода приділяло цій проблематиці, мабуть, більшу увагу, ніж інші медіа. Завжди можна було почути про стан міжправославних відносин, православно-католицьких. Тоді в Україні ще тривав православно-католицький конфлікт.

Також були програми про розвиток духовного життя, яке тоді бурхливо розвивалося в Україні після радянського періоду.

Студія і редакція були на вулиці Богдана Хмельницького, в будівлі «Укрінформу», на першому поверсі. Там я отримав перші уроки радіомовлення. Вчила мене Ліна Гвать. Вона сідала за операторський пульт і зупиняла, коли я неправильно або малопритомно щось артикулював. Ставила на паузу запис і вчила мене, як це треба робити.

Радіо Свобода після Помаранчевої революції

Я став керівником бюро у вересні 2005 року. На той час працював в Інституті філософії НАН України імені Григорія Сковороди, за сумісництвом займався журналом «Людина і світ». Це було дуже популярне релігієзнавче видання, зараз би сказали нішеве.

Водночас я постійно робив матеріали для Радіо Свободи, брав участь в суспільному і громадському житті бюро і мені якось запропонували пройти співбесіду, розказати як я бачу розвиток редакції.

Це було після Помаранчевої революції, певна криза, пошук нової ідентичності. Адже раніше Радіо Свобода говорило в умовах «темників», коли про деякі речі тільки закордонні медіа могли сказати. Радіо Свобода відіграло велику роль на початку нульових років, коли був «касетний скандал» і справа Гонгадзе. А тут нова ситуація, коли про речі, про які говорила тільки «Свобода», чи, можливо, BBC, отримали можливість говорити усі.

Постало питання – а де наше місце? Чим ми маємо бути? Як ми маємо далі розвиватися? Про що ми маємо говорити і як? Чим ми маємо відрізнятися від інших медій? І чи потрібне Радіо Свобода в країні, яка, як вважали тоді, стала вільною і починає позбавлятися всіх цих пострадянських рудиментів? Чи, може, за прикладом Польщі, Чехії, Словаччини нам треба закриватися? Виявилося, що закриватися дуже рано.

Також відбувалися технологічні великі зміни. Радіо переходило, але тоді ще не перейшло, в інтернет. Нам треба було вирішувати проблеми нашого звучання – на яких носіях ми будемо виходити, з ким з місцевих, локальних радіостанцій укладати угоди, щоб звучати по всій Україні. Далі ми запровадили «Ранкову Свободу», яка була дуже популярною. Програма виходила зранку, коли по Україні починався пік слухання.

Мені здається, що нам вдалося знайти свою айдентику – зберегти старого слухача, який був вихований на такій старій, ще мюнхенській «Свободі», і знайти нового.

Ще одне питання – як розподілити повноваження між нами, між Київським бюро і Прагою. Тому що до Помаранчевої революції, зі зрозумілих причин, на празьку частину редакції припадало більше, оскільки було зрозуміло, що люди в Києві працюють не в дуже вільних умовах.

А після 2004 року ця ситуація змінилася. Ми отримали набагато більше повноважень, ніж до того мала київська частина редакції.

Нам також вдалося знайти правильну тональність. Це був час втрачених ілюзій, коли суспільство дуже сильно почало розчаровуватися в демократичному таборі. Різко просів рівень довіри до президента Ющенка, багато людей були розчаровані дуже гострою боротьбою між Ющенком і Тимошенко.

Мені здається, що ми змогли не втягнутися в цей процес і вказати на той горизонт, на який треба дивитися.

Тоді ми всі вірили так, що йдемо до кульмінації, що хтось із нас закриє бюро Радіо Свобода на ключ і вимкне світло. Тому що Радіо Свобода вже не знадобиться, свобода слова пануватиме безроздільно в Україні.

Оцінювання редакції з Праги

Щороку я їздив на аналіз програм у Прагу. І, до речі, з року в рік наші результати були все кращі.

Тоді – це було соціологічне дослідження, хто як слухає «Свободу», чи в інтернеті, чи на хвилях. Потім бралися два дні з року, умовно кажучи, 16 жовтня і 13 березня. Береться весь контент нашого радіо впродовж цих двох днів, перекладається англійською мовою, щоб його можна було оцінити і спеціальне журі з центрального офісу оцінює, по-перше, як повно, всебічно і глибоко ми покрили ті події і проаналізували те, що відбулося 13 березня і 16 жовтня. Наскільки цікаво, доступно, повно ми подали це слухачеві.

Далі, як це звучало в ефірі, тобто слухали і наші голоси, звучання. Далі порівнювалося, як ці дні пройшли, порівняно з нашими конкурентами, наприклад з BBC, із Deutsche Welle і «Голосом Америки». Якщо в нас у ці дні було телебачення, то воно також оцінювалось.

Програми редакції та робота після Радіо Свобода

Програми в нас були, крім політичних, також культурологічні, які хотіли отримати багато станцій. Програма Сергія Грабовського (передача «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка» – ред.), потім моя була «Свобода совісті», була програма Людмили Ваннек. Ми потрапили на час технологічного злагодження, радіо входило в інтернет. Наприклад, ми запровадили такий breaking news – розсилку смс з новинами. Це було дуже популярно.

У редакції, як мені здається, складалася дуже хороша і професійна команда. Це Юлія Жмакіна, Галина Трохова, Сергій Грабовський, Кирило Булкін, Віталій Портников, Мар'яна Драч, Віктор Міняйло, Наталія Чурікова та інші.

Моя робота керівником завершилася у 2008-му, оскільки я повернувся до академічної діяльності. Відчув, що у цій сфері багато важливого можу зробити. А після того, як прийшов Віктор Янукович до влади, то і включився до політичного життя. (На позачергових парламентських виборах 2014 року Віктор Єленський був обраним народним депутатом України за списками політичної партії «Народний фронт» – ред.)

Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА