Юлія Жмакіна: «Я першою затягнула Медведчука і Тимошенко в одну студію»

16 серпня Українська служба Радіо Свобода відзначатиме 70-у річницю першого етеру. Тоді, нечисельна редакція у Мюнхені вперше звернулася до української авдиторії по всьому світу, і зокрема – всередині СРСР, який від решти планети відділяла залізна завіса, цензура і «глушилки». З нагоди ювілею Радіо Свобода друкує спогади співробітників Української служби, які розповідають про своє бачення історії редакції.

Юлія Жмакіна працювала ведучою на Радіо Свобода на зламі тисячоліть.

За 9 років роботи вона встигла попрацювати і в київському бюро, і в головному офісі Празі, підготувала та взяла участь у кількох важливих прямих етерах.

Вона стала першою журналісткою, яка показала у прямому етері «темники», а також вперше звела в одній студії заклятих супротивників: Віктора Медведчука та Юлію Тимошенко.

«Радіо Свобода дозволяло говорити чесно. На початку нульових це була розкіш»

Я вперше переступила поріг київського бюро Радіо Свобода у 1996 році. Ну, може, у 1997-му. Для мене це було великою, значною подією. Я завжди кажу, що як журналістку, але також і як редакторку мене сформувало саме те, що першим моїм місцем роботи було Радіо Свобода. Це як щеплення. За 9 років, які я працювала,

ці щеплення були регулярні, які привили мені адекватне прочитання подій, розуміння цих подій. Це величезний досвід.

Вже через кілька років від початку роботи у київському офісі я почала свої ротації до Праги. Таких відряджень у мене було десь 3-4, тож в сумі у Празі я пропрацювала десь два роки.

Мені і раніше здавалося, що я працюю на якусь велику медійну організацію, але коли я прилетіла до Праги, це були незабутні враження. Нічого подібного в Україні я не бачила: такого масштабу, такої мультинаціональної організації, такої кількості співробітників, таких обсягів виробництва, та й просто побуту елементарно.

Коли я розповідаю комусь про цей час у своїй кар'єрі, то завжди кажу: «розумієте, на Радіо Свобода на обід можна було випити келих вина!», а мені кажуть: «Боже, це все, що ти запам'ятала?» Я кажу: «Ні-ні, але це один з важливих моментів, тому що це ознака свободи. У Празькому офісі точилися постійні дебати, постійні цікаві дискусії, там був дуже широкий погляд на події, на всі 360 градусів. Ми могли зранку отримати доступ до інформації з усього світу, усіх новин світової преси.

Цей час заклав у мені головні принципи роботи. Це було щеплення свободою в прямому і в переносному сенсі: коли ти повертаєшся з брифінгу або з якоїсь події, і ти не думаєш, під яким кутом треба це висвітлювати, або як «шліфанути» ту чи іншу новину – ні, ти не думаєш над цим.

Ти думаєш над передачею змісту, ти думаєш над передачею інформації в чистому, дистильованому її вигляді. І наприкінці 90-их, на початку нульових це була розкіш. Це був дуже сильний контраст з українським медіаринком.

«Я взяла Медведчука «на слабо»

На початку 2002 року відбулася у нас знаменна подія: мені вдалося затягнути в одну студію Тимошенко і Медведчука. Тоді їх не можливо було звести в одному приміщенні в принципі. Вони не були ні на жодній пресконференції разом, ніде. Тоді неприязнь лідерки опозиції Юлії Тимошенко і голови СДПУ(О) Віктора Медведчука досягла апогею.

Домовитися про їхню спільну появу в етері на Радіо Свобода в мене вийшло спонтанно. Я прийшла на якийсь брифінг в офіс партії СДПУ(О), на якому я точно знала, що буде Медведчук. Я процитувала йому Юлію Володимирівну, яка сказала щось типу того, що Медведчук – боягуз, і нізащо не погодиться дебатувати з Тимошенко у прямому етері. Я це просто процитувала. На що він відповів: «Це я боягуз? Я точно прийду».

Тобто я його взяла «на слабо». Привселюдно. Це всіх здивувало.

Потім навіть стали розганяти, що вже сама Тимошенко не прийде на ці дебати. І правда, вона була в передвиборчому турі, мені її прессекретарі, Петро і Віталій Чепинога, казали, що вона не встигає, і пропонували: «А, давай, вона просто увімкнеться телефоном, а Медведчук буде у студії?».

От настільки вони не могли бути в одному приміщенні. Тому що вони були класичними опонентами. Тож у сам день етеру, за 5-6 годин до початку, мені Петро чи Віталій, не пригадаю вже хто саме, пропонують поставити фото Тимошенко у студії і долучити її телефоном. Я кажу: «Ви що, серйозно? Як ви собі це уявляєте?».

Річ у тім, що подія мала стати справді епохальною. На цей етер почало навіть акредитовуватися багато телеканалів. І не лише українських. Я кажу: «Як ви бачите цю картинку? Сиджу я, сидить Медведчук, а збоку – портрет Юлії Володимирівни?».

Було близько двадцяти телекамер і медіа з усього світу: BBC, CNN. Інтерес був шалений: Тимошенко і Медведчук були класичними протагоністом і антагоністом. І їх неможливо було нікому, в тому числі таким медіа як CNN чи BBC, звести в одному ефірі. Вони не хотіли говорити. Не те щоб говорити в одному ефірі, в одному приміщенні знаходитись.

Але врешті-решт, Тимошенко встигла. До початку етеру, коли обидва учасники були вже у нас в офісі на Хрещатику, я підмітила, що вони увесь час дотримувалися дуже великої відстані.

Треба відзначити, що Медведчук – прекрасний же спікер, але в повітрі відчувалося, що емоційно м'яч був на полі Тимошенко. Це виглядало, як ніби котика запустили в вольєр з крокодилом: Медведчук закашлювався, а Юлія Володимирівна йому водички пропонувала. Вона це досить театрально все обігрувала.

Сам етер було модерувати нелегко: я і моя співведуча з Праги Ірина Халупа постійно намагалися повернути спікерів у конструктивне русло, і хоча б примусити відповідати на питання, які ми ставили, а не говорити про те, про що бажали самі Тимошенко і Медведчук.

Коли ти знаєш, що твої співрозмовники – такі інформаційні монстри, то звичайно розраховувати, що ти досягнеш своєї мети, було би наївним.

З Медведчуком в мене, по-моєму, один чи два ефіри взагалі було, а з Тимошенко – досить багато. І, в принципі її технологію я дуже добре знаю. Я знала, що від неї не варто очікувати якихось випадів проти мене як ведучої, але те, що будуть ігноруватися мої запитання – це сто відсотків. Тож мені було зрозуміло, у що вона це перетворить. Але було цікаво, чи спрацює це, коли вони двох.

Сам факт зведення цих людей, яких неможливо було ніколи нікому звести в одному приміщенні, тягнув мінімум години на три. А в нас була лише година, навіть трошки менше, тому що розклад передбачав випуск новин і програму впродовж години. І ось те, про що я шкодую, – це хронометраж. Але сам факт, що вони опинилися в одному ефірі, – оце був шок!

«Я першою показала темники в етері»

На початку нульових вперше почали використовувати термін «темники», і їх ніхто ніколи не бачив. Ніколи. Не було месенджерів, як зараз, а був факс. І ці так звані «директиви» надходили ось так: «брим-брим», і вилазить з факсу, назвемо лояльно, вказівки про те, як висвітлювати, що висвітлювати, а що – приховати. І саме мені вдалося стати першою, хто показала ці темники у прямому етері, а саме – в етері державного Першого національного.

Тоді на ньому йшло політичне ток-шоу Оксани Марченко. Моя поява там – це вже була абсолютно революційна подія. На державному Першому національному не могла опинитися опозиція. І комусь спала на думку ідея, що цілком прийнятно провести дебати з кимось з представників західних міжнародних медіа. І, звичайно, тоді найгучніше звучав саме голос Радіо Свобода.

Владі необхідно було показати світовій спільноті, що у нас процвітає свобода слова: «От вам, будь ласка, ну, не опозиція, але представник західного ЗМІ, Радіо Свобода!». Це робилося для так званого балансу перед якоюсь міжнародною подією, вже не пригадаю якою.

Від Радіо Свобода мала йти я. Дізнавшись про це, тодішній голова комітету Верховної Ради зі свободи слова Микола Томенко мені сказав: «Слухай, давай зробимо революцію в прямому ефірі, вони збожеволіють. Я здобуду тобі темники!». І здобув.

Я їх показала прямо на камери в прямому етері. На камери державного телеканалу.

І з того моменту державні медіа засвоїли урок: кликати журналістів Радіо Свобода у прямий етер загрожує непередбачуваними наслідками. Точно не можна такі експерименти проводити державі, яка тільки на фасаді намагалася мати прапори демократичної країни зі свободою слова.

• На початку нульових Юлія Жмакіна почала працювати випусковою редакторкою новин «Репортер» на Новому каналі.
• У 2007 році президент Віктор Ющенко присвоїв їй звання Заслуженої журналістки України.
• Співпрацю із Радіо Свобода вона остаточно припинила у 2008 році. Відтоді працювала здебільшого на телебаченні.