(Рубрика «Точка зору»)
Дати й події з календаря пам’яті
Свого дядька Григорія, батькового старшого брата, я знаю тільки із світлин та почутого з вуст своїх батьків. Мама моя, як і всяка жінка, більше схильна була до портретного опису: «Красавець був Гриша… З русявим чубом, синьоокий, ставний. Дівчата за ним горличками увивались…» І підсовувала як не ту, так іншу фотографію: «Ось він, Гриша наш… Правда ж, на татуся вашого схожий?..»
Схожість була разючою, і тому, мабуть, ми росли на неймовірно теплій симпатії до свого дядька – одного з шести дітей нашої єдиної бабусі Параски (маминим батькам, загиблим під косою колективізації та породженого нею голодного лихоліття, не судилося колихати внуків). Батькові ж розповіді, та ще й характерним для тієї пори «русько-украйонським» суржиком, надавали тій симпатії колоритності й конкретності: «З Грицька люди були б, якби не война… Розумний, з характером… Воєнним стать хотів. Не тим, що «грудь колєсом», а що «грудьми за Родіну...».
Від декого з рідні доводилось чути й щось ліричне: «Ще до войни прийшов Гриша якось до нас на Заріччя, а в руках – птичка підбита. У «крутьках» по дорозі поймав. Збіглася дітвора з усього хутора на те диво, бо цяцьок же не було. А він радий такий, усміхається, птичка в його жмені – мов у колисці. Таким і запомнився…» (Ольга Ільченко, місто Яготин на Київщині).
А ще подейкували в нашому роду, що армійську службу Григорій проходив десь на Далекому Сході, а потім ще й учився у військово-політичному училищі. Де? Яке училище? І чи дала його закінчити війна? Листи, на жаль, не збереглися, тільки світлини та спогади, бабусина пожиттєва пенсія за загиблого сина-офіцера, право на яку давав зловісний папірець, прозваний в народі «похоронкою». Довгий час, років із двадцять по війні, Василенки не мали жодної звістки з місць, де наклав головою улюбленець родини. Доки не надійшов десь у 1960-х лист від юних слідопитів. Вони повідомляли, що Григорій Василенко похований у братській могилі хутора Чеботарьовський на Волгоградщині.
Щоправда, років з десять тому мені довелося з допомогою архівної довідки ЦАМО РФ поновлювати ім’я Григорія Василенка в списку похованих у тій братській могилі. Загубилось десь воно у «вдячних нащадків» – так само, як і вилиняло з часом добре відоме усім нам гасло радянської доби «Ніхто не забутий, ніщо не забуто!»
Хоча це ще пів біди… Мучило інше: як він загинув, політрук роти Василенко? Якою була його коротка, мов спалах, воєнна доля? Буквально по шматочках вдалося з часом скласти зі скупих офіційних відповідей на запити чорно-білу мозаїку Григорієвої війни.
Була вона короткою: Григорій Дмитрович Василенко був призначений політруком роти 36-го гвардійського стрілецького полку 14-ї гвардійської стрілецької дивізії в складі 63-ї загальновійськової армії, яка перебувала на Сталінградському фронті від 12 липня 1942 року; загинув 23 серпня (за іншими даними, 20-го) в жорстоких боях поблизу міста Серафимович Сталінградської (нинішньої Волгоградської) області, похований у братській могилі х. Чеботарьовського; посмертно присвоєно звання «Гвардії політрук» (наказ №054 від 30 серпня 1942 року); у картотеці нагороджених не значиться.
Дивно і боляче було читати про картотеку, де відсутнє ім’я Григорія Василенка. Він не встиг одружитися перед війною, отож нікому в нього було добиватися вчасно медалі «За оборону Сталінграда», якою нагороджені понад 750 тисяч захисників Сталінграда. Як могло трапитися, що вона обійшла чоловіка, загиблого геройською (якщо вірити стандартним, чорним по білому рядкам бланку «похоронки») смертю при обороні твердині на Волзі?!.. Ось тобі й «Ніхто не забутий…!»
Коли я, єдина з його 14 племінників, стала адресувати свій подив відповідним інстанціям РФ, то одержала добре знайому з радянських часів чиновницьку відписку: мовляв, від 1993 року нагороди за подвиги та відзнаку в роки війни припинено.
Це, мабуть, тільки в Америці нагороди знаходять своїх героїв і через століття… Включаючи й тих, про кого не писали, захлинаючись, фронтові газети і не знімалось кіно. Як ось і 96-річний Кларенс Смоєр, колишній танкіст, наприклад, який, згідно з чинним законодавством США щодо запізнілих відзнак і нагород ветеранам воєн, одержав рік тому Бронзову зірку (Bronze Star medal) за подвиг на вулицях міста Кельн в Німеччині 1945 року.
Наш Григорій десь проходив, треба здогадуватися, спішну підготовку, щоб замінити на полі бою загнаних сталінськими людоловами на Соловки та Колиму кадрових офіцерів Червоної армії… Десь воював… Снив, можливо, мирним Яготином і грушами-гниличками з батьківського саду… А там, у Яготині, родина Василенків потрапляє у вересні 1941 року з огню, як говориться, та прямо в полум’я. У їхній добротній хаті, що була стратегічно вигідно розміщена на пагорбі, обіч греблі через озеро Супій, оселилися після всіх боїв-громів окупанти. Меншому сину Павлу, що стане з часом моїм батьком, це додає зайвих тривог, оскільки, потрапивши, як і тисячі необстріляних, в оточення, назване істориками «Київським котлом», він мусив прибитися вночі додому.
Але якось воно йому минулося… Може, бабусині вареники з квашеною капустою, якими вона стала загощати Фріца «з кумпанією», помогли, а може, Фріцева лояльність просто пояснювалась глибоко затамованим несприйняттям суті нацизму. Хоча це й не завадило забрати від Василенків найменшу в родині дочку (в заміжжі Надія Мікова) й упхати її в набиті по саму зав’язку вагони-телятники. Повернулась вона, натягавшись важких вагонеток на «бауеровській» цегельні, з викривленим хребтом, і, знову ж, нікому не було діла до її здоров’я та статків. Спрацював популярний за радянської системи «діагноз»: мовчки тягне людина свого хреста, не скаржиться до газет, не оббиває високих порогів – значить, усе в неї гаразд.
Якось Фріц застав батька за малюванням і остовпів від подиву: як?!.. у цій напівпровінційній Україні, що цікавила нацистів як ресурс сировини, робочої сили й політичного протистояння, є свої Альфреди Дюрери?!.. Вхопив того аркуша й кудись подався, а через кілька днів спровадили батька до малярської школи – не то в Полтаві, не то в Києві. Вивчився-не вивчився батько на маляра, малював чи ні для окупантів, але коли хвиля визволення докотилася і до Яготина у вересні 1943-го, нашіптувачі, які виживають за будь-якої влади, поспішили внести до вух «нашим» про Василенка-«запроданця»…
Коли батько описував мені, вже дорослій, сцену, що розігралася тоді на їхньому дворищі, в мене кров холола в жилах: виявляється, батька і без війни було б убито, а мене… мене й зовсім на світі не було б… Якби не дідусь Дмитро. І не дядько Григорій, хоча на той час він давно спав вічним сном десь між Волгою і Доном. Мов ті янголи-хранителі, вони розпростерли крила над безневинним батьком і зберегли його для нас. Втім, зберегли й нас самих, чотирьох його доньок, тоді ще не народжених. А було воно ось як…
До двору (де від німців-постояльців тільки й сліду лишилося, що невичищена вбиральня та гладенький овальний ящик з випаленим чужомовним написом у чулані, в якому солилося сало) мчав офіцер, на ходу розстібаючи кобуру. Бабуся, зачувши люте: «Где этот сукин сын?!..», так і заклякла на місці з яблуками в хвартусі.
Її син Павло виходив з сіней, мов на страту, а від сараю стривожено поспішав дідусь Дмитро. Рвучко заступивши собою сина і відчувши, мабуть, що настав для нього, старого вояки Першої світової Дмитра Панасовича Василенка, час воювати не за царя-батюшку, а за рідну свою кровинку, дідусь викрикнув: «Мене стріляй!.. А його н-не трож-ж!..» Рука з наганом здригнулася і застигла прямо перед дідусевим зблідлим лицем. А той, перебуваючи на межі нервового зриву, продовжував кричати прямо в дуло: «Грицьку он моєму (теж політруку) вже й ворон очі повикльовував десь, мабіть… І дочку забрали в Ірманію… А ти й цього… – закашлявся надривисто дідусь, – … ти й цього хочеш на той світ загнать?!..»
Зачувши про політрука, чорне дуло здригнулося й опустилося нижче. Вмираючи і воскресаючи під тим німотним дулом, дідусь безстрашно продовжував свою битву за сина: «Чим він винуватий?! Що з талантом родився?.. Чи що не з тобою?! Дак чого ж ви пооставляли їх отут, на глум нємцю?! Га?! Чого, кажи мені!?.. Он на полі скирти горіли, мов свічки... А в них же такі, як він, – кивнув на сина, – були поховалися...»
«Визволитель» знітився і, зиркаючи на дідуся, став засовувати нагана до кобури. Перевів погляд на його сина, білого, мов крейда, на зомлілу в сінях вагітну невістку, яку одливала водою свекруха. Від колишньої бравади його не залишилось і сліду. Мабуть, душею він відчував правоту цього сивого, витрепаного життям чоловіка. Кинув своїм супутникам коротке, мов постріл: «В штрафбат!..» і поспішив до воріт. А вслід йому все ще гнівно дивився, схопившись за груди, мій дідусь (невдовзі по війні він і помре від серцевої недостатності).
Той погляд ніби говорив: як і судилося загинути моєму Павлу, то не «сучим сином», а у відкритому бою і, можливо, героєм. Батько ж мій дійде до Відня гвардії молодшим сержантом, з медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги» на грудях; ще рік після перемоги його триматимуть на службі, і повернеться додому аж у червні 1946 року.
Ось так руку з наганом відвів від нашого татка дідусь Дмитро, а разом з ним – і дядько Григорій, хоча й спочивав, як підтвердився згодом дідусевий здогад, вічним сном десь у волгодонських степах, де кров солдатська проростає рясно польовими маками й донині.
На жаль, батько мій не дожив до епохи Інтернету, а то дізнався б про обставини загибелі свого брата Грицька, а нашого «дяді Гриші», просто «прогугливши» слово «Сталінград». Навіть хроніка боїв на всіх фронтах, включаючи і Сталінградський, подається зведеннями Генерального штабу Червоної армії – читаєш їх і ніби чуєш постріли й вибухи, рев танків і голос зеніток.
Саме ці зведення, а також офіційні матеріали сайту Серафимовичського району дали змогу ясніше уявити ситуацію на Серафимовичському плацдармі, прилягаючому до Дону, і зрозуміти його значення для переможного розвитку подій на Сталінградському фронті.
Але саме 23 серпня стало днем, про який генерал Василь Чуйков не міг згадувати без болю в серці: день був особливо кровопролитним... скажені бої в гуркоті, свисті, диму... Прорвавши оборону на лінії Паньшино-Вертячий-Пісковатка, танки й мотопіхота ворога дійшли тоді до північних околиць Сталінграда. Серафимович з довколишніми селами та хутірцями був то під «нашими», то під «їхніми». Саме з цього плацдарму, утриманого ціною тисяч життів, розпочався в Сталінградській битві перелом від оборони до наступу 19 листопада 1942 року.
Але вже без гвардії політрука Василенка... Якби він вижив у тій м’ясорубці і дійшов до Берліна – впевнена: груди в нього були б обвішані не принизливо «вибитими» медалями, а орденами. Оскільки, як і в політрука Єременка з відомої фотографії Макса Альперта «Комбат», не в його характері було ховатися за солдатські спини.
Тетяна МакКой – незалежний журналіст, США, штат Теннессі
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
