У Берліні проходить виставка, присвячена людині, історію якої влада соціалістичної Польщі замовчувала чотири десятиліття поспіль. Почасти тому Вітольд Пілецький досі порівняно мало відомий на Заході і його майже ніхто не знає на пострадянському просторі, на відміну, наприклад, від його сучасника Олександра Печерського, який влаштував утечу з Собібора. Для обох російська мова була рідною (щонайменше – однією з рідних), і доля обох тісно переплетена з Росією. Але Кремль ставиться до Вітольда Пілецького вельми прохолодно. Адже у Варшаві, яка звільнилася тридцять років тому [від радянського минулого], ця людина незабаром стала символом опору як нацизму, так і комунізму в 1930-40-х роках – опору кривавого і безуспішного.
Спадковий бунтівник народився в 1901 році в містечку Олонець – зараз це Карелія (суб'єкт Російської Федерації, входить до складу Північно-Західного федерального округу, – ред.), куди сім’ю його діда царська влада заслала за участь у польському повстанні 1863 року. З 1910 року проживав у Вільнюсі, де більшість на той момент становили поляки, і підлітком під час навчання вступив до забороненого харцерського руху – польські скаути, які виступали за суверенітет Речі Посполитої. Остання проголосила незалежність наприкінці 1918 року, і Пілецький, узявши участь у роззброєнні німецьких частин, які відходили з Балтії, тут же пішов служити до Війська Польського, причому до уланів, чий образ був стійко пов’язаний зі шляхтою.
Пілецький брав участь у війні з більшовиками 1920 року, в тому числі в битві під Варшавою, а потім у захопленні Вільнюса – міста, де пройшла його юність. Двічі нагороджувався хрестом доблесті. Після ратних справ, закінчивши освіту, в міжвоєнний період займався землеробством, проживаючи на хуторі Сукурче, неподалік від Гродна – західна Білорусь у ті роки входила до складу Польщі.
Одружився, в сім'ї народилися двоє дітей, що, однак, не завадило відставникові вести громадську діяльність – читати для місцевих селян, часто неписьменних, лекції з агрономії. За просвіту він удостоювався нагород від влади. Є свідчення про те, що в цей період Пілецький співпрацював і з польською контррозвідкою («двійкою») – ймовірно, як протидія радянським спецслужбам, їхньому шпигунству на цих землях. Швидше за все, саме ці знання і досвід дали йому навички конспірації і підпільної роботи.
Призваний до війська в серпні 1939 року, ротмістр Пілецький очолив взвод кавалерії 19-ї піхотної дивізії армії «Пруси», взяв участь у боях із гітлерівцями і не склав зброї не тільки після розгрому Війська Польського, але навіть після того, як Сталін із Гітлером підписали договір про дружбу і кордон 28 вересня 1939 року. По ньому Польща стиралася з політичної карти світу. Але нацистський озброєний контроль посилювався, і 17 жовтня Пілецький вимушено розпустив свою частину, яка два тижні поспіль вела партизанську боротьбу, і перейшов на нелегальне становище.
Перебравшись до польської столиці, непокірний військовий уже восени став одним із творців однієї з перших в окупованій Речі Посполитій підпільних організацій – Таємної польської армії, яка потім увійшла до Спілки збройної боротьби – основи Армії Крайової (АК), що підпорядковувалася емігрантському уряду в Лондоні.
Незабаром підпілля отримало відомості про те, що в районі містечка Освенцим німці створюють величезний табір, куди звозять людей, але через пильну охорону і секретність ніхто не знав його точного призначення: пересильно-фільтрувальна в’язниця, пункт розподілу ув’язнених, «звичайний» концентраційний табір – місце ізоляції потенційних незгодних, великий завод, де єврейські і слов’янські раби кують перемогу великого німецького рейху?
Дотепер неясно, чи то Пілецький сам запропонував зухвалий план агентурного проникнення за колючий дріт, чи ж то задум виник у колі його найближчих соратників. Фактом є те, що він без вагань вирішив – чи, як мінімум, погодився – стати виконавцем. Виправивши собі підроблені документи на чуже ім’я, офіцер під час однієї з німецьких облав на вулиці здався владі й опинився в «Аушвіці».
Добровільний в’язень «Аушвіца»
Саме на періоді життя Пілецького в 1940–1943 роках і сконцентрована берлінська експозиція. Виставка розташована в підвалі будівлі, де розмістився інститут, за адресою: Паризька площа, 4a, прямо навпроти Бранденбурзьких воріт, у двох кроках від Рейхстагу. Напівтемні приміщення, похмурий аудіомузичний супровід створюють і без того пригнічений настрій – наближення до жахіть табору знищення. На стінах – з десяток телеекранів, біля кожного – поряд висить слухавка, щоб можна було почути експертів. Вони розповідають про події Другої світової війни, довоєнної Польщі та післявоєнного сталінізму.
Кінопроєктор висвічує на стіну і кінохроніку, в тому числі кольорову – будні окупованої Варшави, життя в гетто, торгівлю продуктами на ринках, шибениці, німецькі звірства, згарища війни. На стендах і стінах багато тексту і світлин – відвідувач німецькою та англійською читає про те, що середньовічна Польща була плюралістичною поліетнічною державою, де проживала відносна більшість єврейського населення планети.
Розповідається і про те, що в роки між Першою і Другою світовими війнами польсько-єврейські відносини у Другій Речі Посполитій не були безхмарними, але мова не йшла про масове насильство, а геноцид почали німці, які прийшли, зумівши швидко перемогти і підкорити слов’янського східного сусіда.
У момент, коли заходиш у приміщення виставки, відразу ж видно великий знімок Пілецького в фас і профіль – це фото 1947, знімок із колишніх архівів держбезпеки. Поруч – він же в смугастій табірній робі з нацистського табору знищення.
Експонати різноманітні – від німецької шифрувальної машини «Еніґма», коди якої вдалося зламати союзникам, до взуття в’язнів «Аушвіца». Від каменів, що залишилися від руїн Національного театру в Варшаві, до особистої шаблі Пілецького.
Мова йде не тільки про жертви і страждання, але і про боротьбу, про протидію злу насильством.
Директор берлінського бюро Інституту імені Пілецького Ханна Радзийовська розповіла Радіо Свобода, чому на виставці представлена перш за все історія, пов’язана з Другою світовою війною, а не з опором комунізму:
«Нам важливо було розповісти німецькій публіці про місію Пілецького в «Аушвіці», куди він відправився незабаром після створення табору. Проходячи залами експозиції, ми як би крок за кроком разом із Пілецьким занурюємося в цей жах. Основний автор цієї виставки – британський журналіст Джек Фейрвезер (Jack Fairweather), який раніше працював військовим кореспондентом в Афганістані й Іраку для «Дейлі Телеґраф» і «Вашингтон пост». За 7 років він написав книжку «Доброволець», яка оповідає про те, як Пілецький перебував у концтаборі за завданням Армії Крайової, – її опублікували минулого року у США. Команда, яка працювала над виставкою, інтернаціональна, до неї увійшли і британські фахівці.
До Лондона Пілецький послав сигнал тривоги – про повальні вбивства в «Аушвіці». Саме від нього на Захід вперше прийшли відомості про те, що в цьому таборі в масовому порядку труять газом полонених червоноармійцівХанна Радзийовська
До Лондона Пілецький послав сигнал тривоги – про повальні вбивства в «Аушвіці». Саме від нього на Захід вперше прийшли відомості про те, що в цьому таборі в масовому порядку труять газом полонених червоноармійців. Для Пілецького, який воював проти них у 1920 році, це були вчорашні вороги, але в його повідомленнях читається співчуття. Він просив британське командування розбомбити залізничні шляхи, що ведуть до «Аушвіца», або навіть сам табір, але воно на це не пішло, оскільки вважало подібний крок занадто ризикованим, а донесення Пілецького про масові вбивства – перебільшеними».
Пілецький організував у таборі підпільну мережу і, переживши пневмонію, наприкінці квітня 1943 року втік із «Аушвіца», а потім розробив і запропонував командуванню Армії Крайової план зі збройного звільнення табору силами партизанів. Але АК не пішла на такий крок, побоюючись, що без підтримки з повітря операція стане кривавою авантюрою. Охорона «Аушвіца» налічувала до восьми тисяч озброєних есесівців. Згадаймо, що втечу з Собібора пережили десятки, а для сотень ув’язнених дні повстання стали останніми.
Протягом року Пілецький служив у підпіллі АК, де, як і більшість його соратників, займався в першу чергу розвідкою. У той період польські партизани проводили обмежені операції проти окупантів, зосередившись на підготовці акції «Буря».
Згідно з цим задумом, Армія Крайова мала влаштовувати повстання в міру наближення Червоної армії перед самим її приходом, щоб зустрічати її не в ролі звільнених, а як польська влада – в ролі господаря. Не тільки праворадикали з підпільних Національних збройних сил (NSZ) вказували колегам-партизанам на абсурдність цього плану.
Командування Білостоцького округу самої АК відмовилося виконати наказ емігрантського лондонського уряду, порушивши букву, але не дух військової присяги, – і не підставило солдатів-підлеглих під паровий каток Червоної армії і НКДБ.
Невипадково найвідоміша складова «Бурі» в серпні 1944 року отримала різку оцінку генерала Владислава Андерса, командира однієї з польських дивізій на західному фронті: «Проголошення повстання у Варшаві... було не тільки дурістю, а й однозначним злочином».
На думку організаторів, які перебували в Лондоні, «Буря» мала запобігти встановленню влади Сталіна в Речі Посполитій, проте вона, навпаки, істотно полегшила інсталяцію в Польщі системи реального соціалізму.
Пілецький бився в загоні «Варшав’янка», і коли німці придушили варшавське повстання, знову опинився за колючим дротом – спочатку в шталагу №344 (шталаг від німецького Stammlager – скорочена назва концентраційних таборів для інтернованих військовополонених з рядового складу, – ред.) поблизу Ламсдорфа в Сілезії, а потім в таборі для полонених офіцерів Мурнау-VII у Баварії. Він був звільнений союзниками, і в день перемоги – 8 травня – табір відвідав головком АК, генерал Тадеуш Коморовський. Пілецького відправили назад на батьківщину, створювати розвідувальну мережу вже в сталінській Польщі.
Повернувшись до Варшави, офіцер намагався знайти старі явки ще періоду нацистської окупації і частину людей таки відшукав. Його група займалася збором політичних відомостей, налагодила зв’язки з антикомуністичними партизанами, вела розвідку проти міністерства держбезпеки, міноборони і МЗС. Вдавалося викрасти навіть відомчі документи.
У червні 1946 року Пілецький отримав наказ залишити Польщу і виїхати на Захід, але не виконав його. Дружина з дітьми відмовилася залишати країну.
У травні 1947 року він був затриманий на одній із конспіративних квартир, господаря якої заарештували за день до цього. При Пілецькому знайшли блокнот із адресами сотні людей, які співпрацювали з ним, а також шифр. Далі були звірячі тортури. За свідченням дружини, яку потім допустили на зустріч з ним, він сказав їй: «Аушвіц» – це була іграшка».
На суді Пілецькому висунули низку звинувачень: створення розвідмережі на користь емігрантського уряду генерала Андерса; підготовка замаху на низку співробітників держбезпеки; отримання матеріального заохочення від осіб, що діють в інтересах іноземного уряду; незаконне зберігання вогнепальної зброї; використання підроблених документів і... порушення режиму прописки.
Більшість пунктів звинувачення Пілецький визнав, заявляючи, що він виконував свій військовий обов’язок на службі урядові, який він визнає, а підготовку вбивства чекістів відкинув. Тим не менше, 15 березня 1948 він був засуджений до вищої міри покарання. Його останки не знайдені досі, незважаючи на чималі зусилля.
19 вересня минулого року Європарламент ухвалив резолюцію, в якій запропонував зробити міжнародним днем героїв боротьби проти тоталітаризму 25 травня – дату розстрілу Пілецького. Зрозуміло, що не тільки МЗС РФ, а й особисто Путін зустрів цю заяву вороже. Однак, критика цієї ініціативи лунає і не тільки з Кремля.
Щирі польські супротивники цього кроку вказують на те, що відзначати річницю страти – це згадувати швидше дії виконавців страти, ніж убитого: суб’єкт події – кат, а жертва – об’єкт.
Іншими словами, якщо вже відзначати дату, пов’язану з Пілецьким, то це може бути день його народження або день втечі з «Аушвіца». Інші пропонують виважено оцінити вплив, значення і практичний результат операцій цього відважного офіцера в 1939–1948 роках, сухий підсумок його боротьби, практичні наслідки. Треті вважають, що зовсім не обов’язково оголошувати видатним героєм – зразком для наслідування – військового, який програв і загинув.
Оригінал статті на сайті Російської служби Радіо Свобода. Автор – дослідник військової історії сталінізму
Концтабір «Аушвіц» у фотографіях: тоді і тепер
