Розкол в українських родинах під час Української революції 1917 року

Сергій Грабовський: 90 років тому Українська революція розколола суспільство передусім на прихильників незалежної України і симпатиків «єдиної і неподільної» Росії. Причому ці симпатики виступали як під трикольоровим, так і під червоним прапорами.

Сьогодні ми говоритимемо про людський вимір тодішніх політичних суперечностей, про те, як ідейний розкол проявлявся на рівні родин.

«Нас ділить прірва, безодня несходима. І проте я не заздрю вашій силі і не поміняю її на мою несилу; і проте я не хотів би починати своє життя вашим способом, як не бажаю вам кінчати, може, призначеним мені.

Знайте, що з насіння, яке посіяли ви в рідну землю, вродить не те, чого ви сподіваєтесь. Не рівність і братерство, а тільки ножі обоюдні, зненависть, кров».

Максим Стріха: Це слова з відомого «Листа без конверта» Сергія Єфремова, опублікованого у газеті «Нова Рада» 10 лютого 1918 року, у розпал червоного терору у Києві.

Цей «Лист...» письменник, колишній заступник голови Центральної Ради і майбутній віце-президент Української Академії Наук Сергій Єфремов адресував Юркові Коцюбинському, посада якого тоді офіційно називалася «головнокомандувач військ Російської Федеративної Республіки на Україні».

Назвавши Юрка Коцюбинського «славного батька виродним сином», Єфремов окреслив прірву між працею видатного українського письменника Михайла Коцюбинського, який помер 4 роки перед тим, і діяльністю його сина, причетного до більшовицького терору і загиблого через 20 років від того ж таки більшовицького терору.

Сергій Грабовський: Ситуація світоглядного конфлікту між родичами була не чужою і самому Сергієві Єфремову, якого в молодості його старший брат Іван, ректор Київської духовної семінарії, звинувачував у «хохломанстві».

Суть того розколу в родинах полягала у різному ставленні близьких людей до майбутнього України, у протилежних відповідях на одне запитання: це має бути нормальна незалежна держава, а чи провінція єдиної Росії (і не так уже важливо, самодержавної чи республіканської, червоної або білої).

Максим Стріха: І хоча молоді було легше сприйняти принесені революцією зміни державного устрою, самої держави і всього ладу життя, це менше за все був конфлікт поколінь.

Існувало чимало українських родин, що в них до українського руху належали представники різних ґенерацій. Як-от, приміром, батько та син Чикаленки. Євген Чикаленко-старший – видавець єдиної на Наддніпрянщині україномовної щоденної газети «Рада», людина, яка справді любила Україну до глибини не лишень свого серця і своєї кишені, та його син Левка, – обидва вони були обрані до Центральної Ради.

Сергій Грабовський: До таких прикладів належить і родина Антоновичів, в якій Володимир очолював Київську громаду, його син Дмитро був міністром у кількох урядах УНР, а його онук Марко перебував потім у мельниківській фракції Організації Українських Націоналістів. Другий онук Володомира Антоновича, Михайло, загинув у концтаборі на Колимі, куди потрапив як «ідеолог українського буржуазного націоналізму» – таке було звинувачення.

Максим Стріха: Але траплялися випадки, коли батьки взагалі не надавали особливого значення політичним проблемам, натомість їхні діти ставали політичними українцями незалежно від свого етнічного походження.

Наприклад, підприємець Давид Марголін уславився серед киян заснуванням селища на Трухановому острові, прокладанням трамвайних колій та водогону, будівництвом шкіл та церков, а також тим, що пересувався містом у персональному вагоні. Проте політикою він особливо не цікавився, а після Жовтневого перевороту взагалі виїхав за кордон.

Сергій Грабовський: Натомість син Давида Марголіна Арнольд став активним діячем українського (підкреслюю: саме українського) руху ще до революції, потім – одним із лідерів Української партії соціалістів-федералістів, членом Генерального Суду Української Народної Республіки, заступником міністра закордонних справ та послом УНР у Великобританії.

Зрештою, Арнольд Марголін теж опинився на еміграції і там написав кілька книг, в яких заперечував звинувачення щодо українців у так званому «природженому» антисемітизмі і розповідав про боротьбу українського уряду проти організаторів єврейських погромів.

«Коли ми говоримо: “Всі українці – погромники”, – ми уподібнюємося тим, хто стверджує, що “всі євреї – більшовики”. Я ніколи не відмовлюся від захисту тих, хто стояв на чолі українського руху».

Максим Стріха: Серед київських родин, розділених Українською революцією, не можна не згадати родину Шульгіних, або ж Шульгиних по-українському.

Свого часу професор Київського університету Віталій Шульгін був причетний до підготовки сумнозвісного Емського указу 1876 року. А за 8 років перед тим професор Шульгін заснував газету «Кієвлянінъ» і в її першому числі завершив свою редакційну статтю заклинанням: «Этот край русский, русский, русский!».

Сергій Грабовський: Натомість небіж Віталія Шульгіна, український історик Яків Шульгин отриману за своїм батьком спадщину пожертвував нелегальному українському журналу «Громада», який Михайло Драгоманов видавав у Женеві. Згодом за участь в українському русі Яків Шульгин був на 4 роки висланий до Красноярська.

Максим Стріха: Син Віталія Шульгіна Василій уславився своїми шовіністичними промовами у Державній Думі, такими ж статтями у «Кієвлянінє» та книгами – і україножерськими, і юдофобськими, одна з яких так і називається: «Украинствующие и мы».

Під час Української революції, у серпні 1917 року, Василій Шульгін в одному зі своїх виступів заявив:

«Я заявляю, що ми, малороси, як і 300 років тому, мешканці цього краю, бажаємо тримати з Москвою міцний і непорушний союз».

Сергій Грабовський: А після Жовтневого перевороту Василій Шульгін став головним ідеологом російського добровольчого руху і активно пропагував ідею відновлення монархії.

1920 року він виїхав з Криму до Югославії, звідти 1945 року був вивезений СМЕРШем до Москви і засуджений до 25 років ув’язнення. Відсидів 11 років у в’язниці, але потім часи змінилися – чорносотенство стало модним і серед кремлівських господарів, – і у віці 83 років Василій Шульгін був як гість присутній на ХХІІ з’їзді КПСС.

Максим Стріха: А родиною Шульгіних під час Української революції пройшла тріщина, що розділила близьких родичів.

Розповідає київський історик Володимир Любченко.

Володимир Любченко: Двоюрідний племінник Василя Віталійовича Шульгіна Олександр Якович Шульгин був так само одним з провідних діячів українського руху, міністром закордонних справ Української Народної Республіки тощо.

Син Василя Віталійовича Шульгіна Василід Васильович Шульгін загинув 14 грудня 1918 року, захищаючи свою російську ідею, захищаючи Київ від військ Директорії в той час, коли всяке збройне протистояння вже було припинене.

Рідний же брат Олександра Яковича Шульгина Володимир Якович Шульгин загинув, так само захищаючи Київ і переконання свої і своїх батьків, наприкінці січня 1918 року, боронячи в складі гімназично-студентської дружини Київ від військ Муравйова під Крутами.

Можна навести й інші аналогічні приклади розділення родин в Україні за національно-політичною орієнтацією.

Зокрема, одним з провідних діячів Київського клубу прогресивних російських націоналістів, власне кажучи, заступником його голови, у 1917 році був молодий історик, професорський стипендіат Сергій Григорович Грушевський, племінник голови Української Центральної Ради Михайла Сергійовича Грушевського.

Так само можна сказати, що в той час, коли Сергій Шелухин був одним з провідних діячів саме українського національного руху, його двоюрідний брат, київський професор Григорій Демченко, належав до протилежного політичного табору в Україні.

Сергій Грабовський: Тут варто додати, що батько Григорія Демченка Всеволод Демченко доводився Сергієві Шелухину рідним дядьком. Після ранньої смерті батька Шелухина Всеволод Демченко опікувався Сергієм, виховуючи свого небожа в українському дусі.

Розповідає київський історик Ігор Гирич.

Ігор Гирич: Взагалі ситуація, коли кожна родина чи велика сім’я орієнтується на різні політичні сили, є нормальною не лише для України, але взагалі для будь-якої країни, яка стає на шлях політичного відокремлення, на шлях окремішності. І, власне, такі моменти можна відшукати не лише в Україні, а й у Польщі, в Чехії і в інших країнах.

Звичайно, для України це було більш характерно, бо, власне, еліта українська в кінці ХІХ століття – Наддніпрянської України, – вона, безумовно, орієнтувалася передусім на російську національну ідею. Тому момент поділу родин в уподобаннях тут був найбільш поширеним.

Скажімо, Скоропадські. Один із Скоропадських виступає на засіданні Держдуми про те, що української мови не потрібно. Він, власне, був діячем російського напряму і підтримував централізаторську політику.

Павло Скоропадський теж був певний час централізатором, але потім зорієнтувався на українську ідею.

В родині Грушевських теж всі були українці, але Сергій Грушевський був російськи налаштований.

Максим Стріха: Варто згадати ще одну київську родину – Кістяківських.

Професор Київського університету Олександр Кістяківський був провідним фахівцем з українського звичаєвого права і видавцем законів Гетьманщини під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».

Його син Богдан, теж професор Київського університету, співпрацював з Іваном Франком та Михайлом Павликом, а свої статті в газеті «Русская мысль» підписував псевдонімом «Українець».

Сергій Грабовський: Натомість інший син Олександра Кістяківського, Ігор був міністром в уряді гетьмана Скоропадського, а на еміграції долучився до білого руху.

Знову говорить київський історик Ігор Гирич.

Ігор Гирич: Але треба мати на увазі ще і той момент, що, власне, ті всі люди не залишалися на сталому становищі, а свої погляди вони долучали в залежності від зміни орієнтації.

От, скажемо, відомий діяч Андрій Стороженко, який очолював Клуб російських націоналістів, був працівником гетьмана Скоропадського в часи гетьманату.

Або, скажемо, родина Демченків в Києві. Відомий домовласник, автор бруківки київських вулиць, він був визначним членом спочатку Товариства російських націоналістів київського, а потім очолював Протофіс, який підтримував Скоропадського.

Така сама ситуація була із Сергієм Грушевським, який очолював газету «Київ» до революції, а в 1920-их роках був українізатором у Луганську і був розстріляний за український націоналізм.

Або родина Кістяківських, де Богдан Кістяківський був членом Української Академії Наук і видним кадетом (російської партії), а його брат Ігор був міністром внутрішніх справ гетьманату, а на еміграції належав до білого руху.

Микола Прокопович Василенко був належний до українського табору, будучи кадетом російським, а його брат Костянтин був меншовиком видатним і, власне, мав російську орієнтацію.

Із Чижевським теж ситуація цікава. Він мав таку, можна сказати, подвійну самоідентифікацію. Він до 1917 року був російською людиною і був у Центральній Раді. І цікаво, що він був один з небагатьох, із чотирьох, людей, які голосували проти ІV Універсалу про самостійність. І, власне, є така ідея про те, що Чижевський Дмитро став самостійником тільки на еміграції в Празі, бо приєднався до української еміграції.

Або, скажемо, родина Липинських. Всі діячі родини Липинських були такі польські патріоти, вони такими і залишилися: і дружина, і донька Липинського, а сам Липинський став українським патріотом.

Сергій Грабовський: І нарешті троє братів П’ятакових, з яких один був чорносотенцем і монархістом, а двоє інших більшовиками: Леонід та Юрій.

Але пікантність ситуації полягала у тому, що Леонід та Юрій між собою просто не розмовляли.

Як відомо, Юрій П’ятаков посідав відверто шовіністичні, вдаючись до каламбуру, можна сказати, чорносотенно-червоні позиції і заперечував категорично право українців на існування, тим більше на існування окремої Української держави.

За офіційною версією, Леонід П’ятаков був убитий петлюрівцями. Чи не варто дослідити, ким він був вбитий насправді, якщо відомо, що він був послідовним політичним противником свого брата, російського шовініста Юрія П’ятакова?

Максим Стріха: Логіка подій Української революції сприяла зміні ідентичності чималої кількості мешканців України: прихильники української автономії стали самостійниками, а вчорашні малороси відчули себе політичними українцями. І якби не поразка Української Народної Республіки у війні проти радянської Росії, той ідейний розкол у багатьох українських родинах із часом, напевно, був би подоланий. Хоч, як відомо, історія й не має умовного способу.

Сергій Грабовський: Але існують історичні паралелі. Подібний розкол, який був того часу у багатьох фінських родинах, був успішно подоланий. І це має стати уроком для сьогоднішньої України.