Аудіозапис програми:
Київ, 29 березня 2005 року.
Сергій Грабовський
Говорить Радіо “Свобода”. З вами журналіст Сергій Грабовський і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників. Вітаємо вас!
Сьогоднішні національні негаразди нерідко мають безпосередню закоріненість в історії, а найперше – в історії ХХ століття.
Наприкінці 1920-х років у Совєтському Союзі відбулася стратегічна зміна політичного курсу. Після низки невдалих спроб керівництва Комінтерну та Кремля – власне, тоді це було те ж саме – розпалити у період з 1923 по 1927 роки вогонь світової революції, ініціювавши повстання в Німеччині, Болгарії, Литві, Польщі, Китаї, Індонезії, навіть Британії та Бразилії, Сталін та його команда усунули з керівництва ВКП(б) конкурентів.
Спершу “романтиків” світової революції на чолі з Левом Троцьким, потім “прагматиків”, котрі схилялися до співпраці із соціал-демократами і до ринкових засад в економічній політиці на чолі з Ніколаєм Бухаріним.
Обидва ці лідери, хоча і з різних причин, були серед ініціаторів і прихильників політики українізації. Відтак ця політика була приречена з кількох причин: по-перше, в нових обставинах вона заважала перетворенню Совєтського Союзу на єдину військову потугу, здатну принести щастя трудящим Європи й Азії на багнетах Червоної армії.
По-друге, швидке становлення української національної самосвідомості серед населення міст й особливо молоді за будь-яких обставин породжувало відцентрові тенденції, небезпечні для Кремля.
По-третє, серед прихильників українізації у лавах ВКП(б) було надто багато особистих ворогів Сталіна.
По-четверте, вслід за Леніним, Сталін щиро вважав інтеліґенцію не мозком, а лайном нації... “В результаті операції, здійсненої у двадцяти восьми округах по викриттю українського підпілля, пов’язаного з “СВУ”, заарештовано понад 700 осіб. Слідство з виявлення цього підпілля триває”.
Максим Стріха
Цей фрагмент із доповідної записки голові Державного Політичного Управління ГПУ УСРР Всеволоду Балицькому від 1 грудня 1929 року знаменував завершення першого етапу погрому української інтелігенції – знак завершення українізації і переходу до інших форм управління з Кремля.
Так сталося, що серед цих 700 заарештованих була тоді і моя прабабуся, народні вчителька з 1908 року, Ганна Терентіївна Бузницька-Бурчик, яка викладала в першій труд-школі, яку очолював відомий український педагог Дордуківський.
Тоді найсумніше її минуло, бо на перший процес вирішили випускати таки справді поповичів, шляхтичів, людей, пов’язаних з ЦР, прабабуся з її селянським походженням в те коло ще не вписувалася.
Сергій Грабовський
Із загального числа заарештованих 45 знакових постатей були виділені для проведення показового процесу над “ворогами народу”. Близько семи сотень не удостоїлися публічного суду, а зазнали інших форм репресій.
Під час процесу і після нього за звинуваченнями у причетності до Спілки визволення України були репресовані близько 30 тисяч осіб, переважно з числа інтелігенції і студентства...
Максим Стріха
А тим часом допити велися так, як їх добре вміло вести ГПУ... На допиті 25 липня 1929 року, невдовзі після арешту, академік Сергій Єфремов заявляв, що “про існування контрреволюційної організації не знав і ні від кого про неї не чув”.
А вже 10 вересня того ж року визнав “існування “Спілки визволення України”, контрреволюційної організації і свою до неї приналежність”...
Коли іншим заарештованим почали показувати підписи під свідченнями “залізного” академіка, відомого своєю бездоганною порядністю та принциповою громадянською настановою, вони також почали “зізнаватися”.
Сергій Грабовський
Із заяви Сергія Єфремова до Прокуратури УСРР від 11 січня 1930 року: “Визнаю свою вину в тому, що року 1920 заснував контрреволюційну організацію “Братство Української Державності”.
Визнаю свою вину в тому, що з червня 1920 року до квітня 1921 року жив на території України нелегально під ім’ям Ігнатенка-Кокодія.
Визнаю свою вину в тому, що у роках 1922 – 1023 брав участь у масонській ложі “Единение”.
Визнаю свою вину в тому, що з 1925 року керував нелегальною контрреволюційною організацією “Спілка української молоді”.
Визнаю свою вину в тому, що року 1926 заснував контрреволюційну організацію “Спілка Визволення України” і до року 1929 керував її діяльністю”.
Максим Стріха
Слід коротко зупинитися на головних персонах відкритого політичного процесу у справі СВУ, що відбувся на сцені Харківської опери.
Сергій Єфремов. у минулому заступник голови Української Центральної Ради, віце-президент ВУАН, один з найпомітніших діячів українського відродження початку 20 ст.
З-поміж інших обвинувачених слід виокремити колишнього міністра закордонних справ УНР, наукового співробітника ВУАН, відомого літературного критика Андрія Ніковського.
Діяча Української Автокефальньої Православної Церкви, колишнього прем’єр-міністра УНР Володимира Чехівського, відомого вченого академіка ВУАН Михайла Слабченка, колишнього діяча Української партії соціалістів-федералістів, завідуючого 1-ю Київською трудовою школою, визначного педагога Володимира Дурдуківського, письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську (дочку класика української літератури Михайла Старицького), професора Київського Інституту Народної Освіти, мовознавця Всеволода Ганцова...
Процес СВУ, постановка ГПУ розпочався 9 березня на сцені Харківської столичної опери. Був він відкритим і тривав по 19 квітня 1930 року якраз паралельно із колективізацією та розкуркуленням...
Сергій Грабовський
З обвинувального акта у справі СВУ від 9 березня 1930 року: “Спілка Визволення України” ставила завданням повалити радянську владу на Україні шляхом збройного повстання за допомогою чужоземних буржуазних держав і реставрувати капіталістичний лад у формі “Української Народної Республіки”.
Із передової статті журналу “Більшовик України” №5-6 за 1930 рік:
“В процесі СВУ пролетарський суд розглядає справу не лише про контрреволюційні покидьки петлюрівщини, а судить в історичній ретроспективі весь український націоналізм, націоналістичні партії, їхню зрадницьку політику, їхні негідні ідеї буржуазної самостійності, незалежності України. Вони вважали себе месіями визволення України, збираючись її визволити у всій силі і славі західноєвропейського капіталу”.
Судді і громадські обвинувачувачі на процесі СВУ були підібрані таким чином, що серед них було чимало колишніх “боротьбистів” та інших колишніх українських лівих. Виносячи вирок “буржуазним націоналістам”, вони не думали, що, фактично, виносять вироки і самим собі. Слово професору Вадиму Скуратівському.
Вадим Скуратівський
В середині 1970-х років мій приятель Гелій Снігирьов вирішив написати книгу про свою маму, маленьку українську письменницю, українську інтелігентку кінця 20-початку початку 30-х років у зв’язку з тим, що вона зіграла якусь загадкову роль у долі так званого СПУ, так званої “Спілки визволення України”.
Дядько Снігирьова, письменник Вадим Собко, казав своєму небожеві про те, що твоя мама дуже завинила перед тими людьми, які сиділи на лаві підсудних під час СВУ.
Гелій Іванович почав копати, як то кажуть, глибше, в тих архівах, де він маг працювати, в бібліотеці зі старими газетами, нарешті з останніми свідками того самого процесу... Раптом десь через якісь півроку він не без жаху переконався, що ніякого СВУ не було, а була грандіозна провокація державного правління, власне, ГПУ.
Ця сама провокація була в режимі витонченої поліційної режисури, внаслідок якої постраждали десятки, а потім вже сотні, а потім, як виявилося пізніше, тисячі людей. А що ж, власне, відбувалося? Ні сном, ні духом академік Єфремов не був при якійсь революційній організації, хоча систему він на духу не приймав.
Письменник Діодом Бобир, що його інтерв’ював Гелій Снігерьов, сказав дуже просто, що не було ніякої організації, просто ми в четвер збиралися до академіка Єфремова, ставили так званий гусак з горілкою на стіл і лаяли радянську владу... Все, більше нічого не було.
Цього було досить , щоб ГПУ влаштувало ультрафантомний процес і все найкраще, що було на Наддніпрянській Україні з націонал-демократії, воно було, про суті, винищено. І сердешна Старицька-Черняхівська, не розуміючи ситуації, сиділа на лаві підсудних і через лорнет дивилася на цих самих прокурорів, які безсоромно брехали.
І от тоді, в 1930 році, був підписаний смертний вирок націонал-лібералам, націонал-демократам. Процес СВУ – трагічний поріг нашої історії, ми маємо пам’ятати, що це була абсолютна повна безпросвітна провокація каральних органів, спрямована спочатку на український націонал-лібералізм, на українських націонал-демократів, а потому, зрештою, шквал терору впав на голову всіх тих, хто перебував на тогочасній підрадянській Україні.
Максим Стріха
Процес СВУ закінчився, відносно, ліберальними вироками, нікого не засудили до страти, декого, як-от Старицьку-Черняхівську, відпустили з лави підсудних, давши їй термін умовно, але насправді цей процес мав для України фатальне значення.
Разом з голодомором, разом з колективізацією, адже було перекреслено долю старої української інтелігенції, яка забезпечувала культурне відродження поч. 20століття, яка складала кістяк українських організацій в добу визвольних змагань, яка намагалася, хто вимушено, хто щиро, але пристосуватися до нових радянських умов, оскільки влада проголосила політику українізації, спробувати виграти хоча б цей невеличкий культурний простір.
Але зі старою українською інтелігенцією аж ніяк все не
завершилося. Через 4 роки після процесу СВУ, відбувся інший процес, вже переважно в справі нових українських інтелігентів радянського покоління, який закінчився 28 смертними вироками. Засуджених було розстріляно тут-таки, в підвалах колишнього Жовтневого процесу.
А 37 року репресивна машина молотила вже всіх без розбору навіть зі складу ЦК КПБУ. З 103 чоловік було знищено 98.
А відтак чи можемо ми засуджувати велику кількість тих українських інтелігентів, які 41 року пішли на співпрацю з німцями, а 43-44 року емігрували на Захід. Власне, чи можемо засуджувати сьогодні і тих, хто пішов на співпрацю, на колаборанство з радянським режимом, хто купував собі право на життя і хоч якусь творчість одами про Сталіна і піснями про щасливий новий лад.
І насамкінець сьогодні багато хто, особливо на еміграції хотів би думати, що СВУ насправді була. Хотілося б вірити, що українці не йшли під ніж просто так, що була-таки якась організація, яка планувала повалення радянської влади.
Найновіші архівні джерела, на жаль, засвідчують, що це не так. Була фронда, але було щире намагання використати бодай ті можливості для легальної праці, які влада давала. Однак, як показав процес СВУ і дальші події, надії ці виявилися марними.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Наступного тижня ми знову рушимо у світ таємниць і забутих сторінок української історії. Хай вам щастить.
Говорить радіо “Свобода”.
Київ, 29 березня 2005 року.
Сергій Грабовський
Говорить Радіо “Свобода”. З вами журналіст Сергій Грабовський і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників. Вітаємо вас!
Сьогоднішні національні негаразди нерідко мають безпосередню закоріненість в історії, а найперше – в історії ХХ століття.
Наприкінці 1920-х років у Совєтському Союзі відбулася стратегічна зміна політичного курсу. Після низки невдалих спроб керівництва Комінтерну та Кремля – власне, тоді це було те ж саме – розпалити у період з 1923 по 1927 роки вогонь світової революції, ініціювавши повстання в Німеччині, Болгарії, Литві, Польщі, Китаї, Індонезії, навіть Британії та Бразилії, Сталін та його команда усунули з керівництва ВКП(б) конкурентів.
Спершу “романтиків” світової революції на чолі з Левом Троцьким, потім “прагматиків”, котрі схилялися до співпраці із соціал-демократами і до ринкових засад в економічній політиці на чолі з Ніколаєм Бухаріним.
Обидва ці лідери, хоча і з різних причин, були серед ініціаторів і прихильників політики українізації. Відтак ця політика була приречена з кількох причин: по-перше, в нових обставинах вона заважала перетворенню Совєтського Союзу на єдину військову потугу, здатну принести щастя трудящим Європи й Азії на багнетах Червоної армії.
По-друге, швидке становлення української національної самосвідомості серед населення міст й особливо молоді за будь-яких обставин породжувало відцентрові тенденції, небезпечні для Кремля.
По-третє, серед прихильників українізації у лавах ВКП(б) було надто багато особистих ворогів Сталіна.
По-четверте, вслід за Леніним, Сталін щиро вважав інтеліґенцію не мозком, а лайном нації... “В результаті операції, здійсненої у двадцяти восьми округах по викриттю українського підпілля, пов’язаного з “СВУ”, заарештовано понад 700 осіб. Слідство з виявлення цього підпілля триває”.
Максим Стріха
Цей фрагмент із доповідної записки голові Державного Політичного Управління ГПУ УСРР Всеволоду Балицькому від 1 грудня 1929 року знаменував завершення першого етапу погрому української інтелігенції – знак завершення українізації і переходу до інших форм управління з Кремля.
Так сталося, що серед цих 700 заарештованих була тоді і моя прабабуся, народні вчителька з 1908 року, Ганна Терентіївна Бузницька-Бурчик, яка викладала в першій труд-школі, яку очолював відомий український педагог Дордуківський.
Тоді найсумніше її минуло, бо на перший процес вирішили випускати таки справді поповичів, шляхтичів, людей, пов’язаних з ЦР, прабабуся з її селянським походженням в те коло ще не вписувалася.
Сергій Грабовський
Із загального числа заарештованих 45 знакових постатей були виділені для проведення показового процесу над “ворогами народу”. Близько семи сотень не удостоїлися публічного суду, а зазнали інших форм репресій.
Під час процесу і після нього за звинуваченнями у причетності до Спілки визволення України були репресовані близько 30 тисяч осіб, переважно з числа інтелігенції і студентства...
Максим Стріха
А тим часом допити велися так, як їх добре вміло вести ГПУ... На допиті 25 липня 1929 року, невдовзі після арешту, академік Сергій Єфремов заявляв, що “про існування контрреволюційної організації не знав і ні від кого про неї не чув”.
А вже 10 вересня того ж року визнав “існування “Спілки визволення України”, контрреволюційної організації і свою до неї приналежність”...
Коли іншим заарештованим почали показувати підписи під свідченнями “залізного” академіка, відомого своєю бездоганною порядністю та принциповою громадянською настановою, вони також почали “зізнаватися”.
Сергій Грабовський
Із заяви Сергія Єфремова до Прокуратури УСРР від 11 січня 1930 року: “Визнаю свою вину в тому, що року 1920 заснував контрреволюційну організацію “Братство Української Державності”.
Визнаю свою вину в тому, що з червня 1920 року до квітня 1921 року жив на території України нелегально під ім’ям Ігнатенка-Кокодія.
Визнаю свою вину в тому, що у роках 1922 – 1023 брав участь у масонській ложі “Единение”.
Визнаю свою вину в тому, що з 1925 року керував нелегальною контрреволюційною організацією “Спілка української молоді”.
Визнаю свою вину в тому, що року 1926 заснував контрреволюційну організацію “Спілка Визволення України” і до року 1929 керував її діяльністю”.
Максим Стріха
Слід коротко зупинитися на головних персонах відкритого політичного процесу у справі СВУ, що відбувся на сцені Харківської опери.
Сергій Єфремов. у минулому заступник голови Української Центральної Ради, віце-президент ВУАН, один з найпомітніших діячів українського відродження початку 20 ст.
З-поміж інших обвинувачених слід виокремити колишнього міністра закордонних справ УНР, наукового співробітника ВУАН, відомого літературного критика Андрія Ніковського.
Діяча Української Автокефальньої Православної Церкви, колишнього прем’єр-міністра УНР Володимира Чехівського, відомого вченого академіка ВУАН Михайла Слабченка, колишнього діяча Української партії соціалістів-федералістів, завідуючого 1-ю Київською трудовою школою, визначного педагога Володимира Дурдуківського, письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську (дочку класика української літератури Михайла Старицького), професора Київського Інституту Народної Освіти, мовознавця Всеволода Ганцова...
Процес СВУ, постановка ГПУ розпочався 9 березня на сцені Харківської столичної опери. Був він відкритим і тривав по 19 квітня 1930 року якраз паралельно із колективізацією та розкуркуленням...
Сергій Грабовський
З обвинувального акта у справі СВУ від 9 березня 1930 року: “Спілка Визволення України” ставила завданням повалити радянську владу на Україні шляхом збройного повстання за допомогою чужоземних буржуазних держав і реставрувати капіталістичний лад у формі “Української Народної Республіки”.
Із передової статті журналу “Більшовик України” №5-6 за 1930 рік:
“В процесі СВУ пролетарський суд розглядає справу не лише про контрреволюційні покидьки петлюрівщини, а судить в історичній ретроспективі весь український націоналізм, націоналістичні партії, їхню зрадницьку політику, їхні негідні ідеї буржуазної самостійності, незалежності України. Вони вважали себе месіями визволення України, збираючись її визволити у всій силі і славі західноєвропейського капіталу”.
Судді і громадські обвинувачувачі на процесі СВУ були підібрані таким чином, що серед них було чимало колишніх “боротьбистів” та інших колишніх українських лівих. Виносячи вирок “буржуазним націоналістам”, вони не думали, що, фактично, виносять вироки і самим собі. Слово професору Вадиму Скуратівському.
Вадим Скуратівський
В середині 1970-х років мій приятель Гелій Снігирьов вирішив написати книгу про свою маму, маленьку українську письменницю, українську інтелігентку кінця 20-початку початку 30-х років у зв’язку з тим, що вона зіграла якусь загадкову роль у долі так званого СПУ, так званої “Спілки визволення України”.
Дядько Снігирьова, письменник Вадим Собко, казав своєму небожеві про те, що твоя мама дуже завинила перед тими людьми, які сиділи на лаві підсудних під час СВУ.
Гелій Іванович почав копати, як то кажуть, глибше, в тих архівах, де він маг працювати, в бібліотеці зі старими газетами, нарешті з останніми свідками того самого процесу... Раптом десь через якісь півроку він не без жаху переконався, що ніякого СВУ не було, а була грандіозна провокація державного правління, власне, ГПУ.
Ця сама провокація була в режимі витонченої поліційної режисури, внаслідок якої постраждали десятки, а потім вже сотні, а потім, як виявилося пізніше, тисячі людей. А що ж, власне, відбувалося? Ні сном, ні духом академік Єфремов не був при якійсь революційній організації, хоча систему він на духу не приймав.
Письменник Діодом Бобир, що його інтерв’ював Гелій Снігерьов, сказав дуже просто, що не було ніякої організації, просто ми в четвер збиралися до академіка Єфремова, ставили так званий гусак з горілкою на стіл і лаяли радянську владу... Все, більше нічого не було.
Цього було досить , щоб ГПУ влаштувало ультрафантомний процес і все найкраще, що було на Наддніпрянській Україні з націонал-демократії, воно було, про суті, винищено. І сердешна Старицька-Черняхівська, не розуміючи ситуації, сиділа на лаві підсудних і через лорнет дивилася на цих самих прокурорів, які безсоромно брехали.
І от тоді, в 1930 році, був підписаний смертний вирок націонал-лібералам, націонал-демократам. Процес СВУ – трагічний поріг нашої історії, ми маємо пам’ятати, що це була абсолютна повна безпросвітна провокація каральних органів, спрямована спочатку на український націонал-лібералізм, на українських націонал-демократів, а потому, зрештою, шквал терору впав на голову всіх тих, хто перебував на тогочасній підрадянській Україні.
Максим Стріха
Процес СВУ закінчився, відносно, ліберальними вироками, нікого не засудили до страти, декого, як-от Старицьку-Черняхівську, відпустили з лави підсудних, давши їй термін умовно, але насправді цей процес мав для України фатальне значення.
Разом з голодомором, разом з колективізацією, адже було перекреслено долю старої української інтелігенції, яка забезпечувала культурне відродження поч. 20століття, яка складала кістяк українських організацій в добу визвольних змагань, яка намагалася, хто вимушено, хто щиро, але пристосуватися до нових радянських умов, оскільки влада проголосила політику українізації, спробувати виграти хоча б цей невеличкий культурний простір.
Але зі старою українською інтелігенцією аж ніяк все не
завершилося. Через 4 роки після процесу СВУ, відбувся інший процес, вже переважно в справі нових українських інтелігентів радянського покоління, який закінчився 28 смертними вироками. Засуджених було розстріляно тут-таки, в підвалах колишнього Жовтневого процесу.
А 37 року репресивна машина молотила вже всіх без розбору навіть зі складу ЦК КПБУ. З 103 чоловік було знищено 98.
А відтак чи можемо ми засуджувати велику кількість тих українських інтелігентів, які 41 року пішли на співпрацю з німцями, а 43-44 року емігрували на Захід. Власне, чи можемо засуджувати сьогодні і тих, хто пішов на співпрацю, на колаборанство з радянським режимом, хто купував собі право на життя і хоч якусь творчість одами про Сталіна і піснями про щасливий новий лад.
І насамкінець сьогодні багато хто, особливо на еміграції хотів би думати, що СВУ насправді була. Хотілося б вірити, що українці не йшли під ніж просто так, що була-таки якась організація, яка планувала повалення радянської влади.
Найновіші архівні джерела, на жаль, засвідчують, що це не так. Була фронда, але було щире намагання використати бодай ті можливості для легальної праці, які влада давала. Однак, як показав процес СВУ і дальші події, надії ці виявилися марними.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Наступного тижня ми знову рушимо у світ таємниць і забутих сторінок української історії. Хай вам щастить.
Говорить радіо “Свобода”.
