Голова Авдіївської міської військової адміністрації Віталій Барабаш в ефірі Радіо Свобода розповів про ситуацію в Авдіївці, ворожі обстріли, роботу комунальників та про останню дитину в місті, яку переховують батьки, бо не хочуть виїжджати з міста. Авдіївський напрямок нині один із найгарячіший на фронті.
– Пане Барабаш, яка ситуація в Авдіївці? Чи загарбники активізувалися і задіяли танкову бригаду, про яку згадував Олексій Дмитрашківський?
– Дійсно, є певна активізація як по кількості штурмових дій, по обстрілах. Хоча використання техніки, задіяння техніки масовано поки що ми не фіксуємо, ми не бачимо. Скоріш за все, ще не дозволяють їм ґрунти, щоб більш широкомасштабно задіювати в плані використання бронетехніку. Тому є дійсно дані розвідки, що вони накопичують певну кількість саме броньованої техніки. Але використання її ще так масово немає.
– 24 квітня Дмитрашківський звітував майже про пів тисячі обстрілів за добу і зауважив, що це фактично кількість, як на початок повномасштабного вторгнення. Це найбільші за чисельністю атаки з 24 лютого 2022 року? І якщо говорити про динаміку, умовно, які висновки можна зробити?
– Відверто кажучи, зараз не пік кількості обстрілів, кількості штурмових дій, як було в лютому. Їх у лютому було набагато більше. По штурмових діях так точно було більше. Зараз їх 30-35 на добу. У лютому фіксували і 50, і 60 на добу саме на донецькому напрямку.
Збільшується кількість обстрілів. Декілька днів тому було до 200. 23 квітня було 300. Тому є певна активізація
Щодо кількості обстрілів – також їх стало більше, дійсно. Але ж Олексій казав про кількість обстрілів на донецькому напрямку в цілому. Якщо говорити про авдіївський напрямок, він входить у донецький напрямок, то в нас також збільшується кількість обстрілів. Наприклад, ще декілька днів тому було до 200. То 23 квітня обстрілів було 300. Тому дійсно є певна активізація. Але, повторююся, це не пік. У лютому були певні дні, коли було набагато більше – до 500 було тільки на нашому напрямку обстрілів.
– Пане Барабаш, ми з вами спілкувалися минулого разу, а це було наприкінці березня, ви казали, що в місті залишалося на той момент ще пів сотні дітей і більше ніж дві тисячі цивільних. Яка ситуація зараз, через місяць? Чи виїхали люди ще?
– Потроху люди їдуть. Зараз в місті залишаються, є дві цифри кількості людей. Є офіційна і є більш реальніша, скажемо.
Офіційно 1787 людей, ще 50-70 принципово не ходять отримувати гуманітарну допомогу
Офіційна – це не якісь показові речі. Це кількість людей, які отримують гуманітарну допомогу. Тобто, коли вони отримують гуманітарну допомогу, пишуть заяву. І так рахуючи ці заяви, ми розуміємо, скільки їх більш-менш реально є в місті. Але є певна кількість людей, яка принципово не ходить отримувати гуманітарну допомогу з початку повномасштабної війни. Офіційно 1787 людей, плюс ще 50-70 – це люди, які принципово не ходять отримувати гуманітарну допомогу.
На зараз залишається одна дитина в місті. Батьки ховають її
Стосовно дітей, то, коли ми з вами спілкувалися, було 46 дітей на той момент. На зараз залишається одна дитина в місті. Не можемо її поки знайти. Батьки ховають її, переховують. Нічого. Знайдемо. Знайдемо, вивеземо. Тим більше, що в нас вже є дійсно примусова евакуація дітей, вона вже узгоджена, вона ухвалена. Як тільки знайдемо дитину, ми відразу її вивеземо.
До прикладу останніх, мабуть, родин 10 (це точно), які були з дітьми – у всіх була точно така сама історія. Вони всі ховали дітей, всі переховували, не хотіли виїжджати, не хотіли дітей вивозити. Знайшли, вивезли.
– Пане Барабаш, як відбувається це? От вони ховають дітей – де вони їх ховають? І як ви їх шукаєте?
– Ховають будь-де. У родичів, у знайомих, у не дуже знайомих, аби тільки не поїхати на більш безпечні території не тільки Донецької області, а й взагалі України. У родичів, у дідусів, у бабусь, вигадують будь-що, що дітей вивезли, вони поїхали, в якихось неіснуючих родичів, які незрозуміло де живуть, в яких немає телефонів. Тобто такі дурниці іноді розказують. Такі шпигунські пристрасті.
Як знаходимо? Це дійсно і поліція працює, і волонтери працюють, і ми йдемо на певні хитрощі, щоб їх знати. І, чесно кажучи, є місцеві мешканці, які не байдужі навіть до чужих дітей. Бо, як кажуть, чужих дітей не буває, тим більше в таких обставинах. І вони нам підказують, де діти є. Якби не місцеві мешканці – вони нам допомагають... Хоча, зрозуміло, ми працюємо і поліція працює постійно, вишукуємо. А коли знаходимо – все.
Було розуміння, що примусова евакуація буде однозначно. Родин з дітьми, під сорок, виїхали майже за 1,5 тижні
Певний час, колив нас ще не було узгодженої примусової евакуації для дітей, то ми вмовляли, проводячи розмови з ними іноді по декілька десятків навіть разів, всі по колу – ми, поліція, волонтери, які займаються саме евакуацією, допомагають нам. І це не спрацьовувало здебільшого. Вмовляли. Хтось їхав, але більшість все-таки не їхала.
Після того, як вже було розуміння, що примусова евакуація буде однозначно... І Авдіївка дуже маленьке місто. Не дивлячись на те, що немає зв’язку, умовно кажучи, немає соцмереж, немає нічого такого, але чутки дуже швидко розходяться. Коли вони вже зрозуміли, що треба буде їхати, однозначно всіх знайдемо, у той момент більша кількість родин з дітьми, мабуть, під сорок, виїхали майже за 1,5 тижні.
– Тобто, коли все-таки мова йде про примусову евакуацію дітей, разом з ними їдуть і дорослі? Я правильно зрозуміла?
– Однозначно. За законодавством, ми не маємо права розлучати дітей з батьками.
«Ждуни» є, певна кількість людей, які чекають. Не без того. Більшість, мабуть, 50%, 60% – люди похилого віку, яким ментально складно ухвалити рішення на евакуацію
За постановою Кабміну, хоча би один з батьків мусить їхати з дитиною. І остання, коли вже працювала примусова евакуація, коли знаходили, ми від них більше не відходили до того моменту, поки вони вже не сідали у бронекапсули і не їхали з нами.
Бо до того були такі варіанти: дайте нам час, ми через два дні поїдемо. Або: давайте ми зберемо речі і завтра за нами заїдете. Завтра поліція або «Білі Янголи» заїжджають, а їх вже немає – вони вже поміняли локацію. Такі випадки, на жаль, були. І вони не поодинокі. Але нічого. Працюємо. Всіх вивеземо.
– Пане Барабаш, ви згадували, що деякі місцеві жителі з принципових міркувань не беруть гуманітарну допомогу. Цей принцип пов'язаний з тим, що гуманітарну допомогу надає українська сторона, українська влада, чи з тим, що вони можуть обійтися самі? Які настрої взагалі у місті?
– Настрої більш-менш нормальні. Іноді закидають, що всі, хто залишився в Авдіївці – це всі «ждуни». Це неправда. Зрозуміло, що є певна кількість людей, які чекають. Не без того. Більшість все-таки людей, які залишаються в місті на зараз – це люди здебільшого, мабуть, 50%, навіть 60% – це люди похилого віку, яким просто навіть ментально складно ухвалити рішення на евакуацію, просто залишити, умовно кажучи, свій дім. Вони виросли там, у них там поховані родичі. Вони про це і кажуть. Вони правду кажуть, вони не лукавлять. Така ментальність наша українська, що от треба бути вдома, що б там не було.
У місті працює один магазин. Люди туди під обстрілами ходять, купують те. Не всі чекають. Кажуть, це приниження – брати
Стосовно тих людей, які не беруть гуманітарної допомоги, є певна кількість з них, однозначно, які чекають. Але є й такі, які не беруть, бо не вважають це за потрібне. У місті працює ще один магазин. Люди туди під обстрілами ходять, купують те, що їм хочеться. Але я не сказав би, що ті люди, які не беруть, то це всі чекають. Ні! Але ж є такі, які рахують... І це правда. Це я кажу словами людей. Вони кажуть, що для мене це приниження – брати. Я звик працювати на «Авдіївському коксохімзаводі», все життя пропрацював, ніколи ні у кого нічого не просив, а тут мені дають.
Жодної вцілілої будівлі немає місяців вісім. Адмінбудівлі – 90%, навіть більше зруйновано. А інфраструктурна мережа зруйнована на 100%
Буквально позавчора, спілкуючись в Авдіївці з двома чоловіками, ми з ними проспілкувалися, мабуть, 40 хвилин стояли. Вони майже не виходять з підвалів. Навіть коли привезли гуманітарну допомогу в сусідній будинок, а це пройти буквально 50-100 метрів, вони кажуть: ні, ми не підемо, по-перше, ми боїмося, а по-друге, воно нам не треба, нам родичі привозять. І люди дуже адекватні. Ми поспілкувалися з ними. Нормальні. Кажу: хлопці, чому не їдете? Ми ще тут, сподіваємося, що скоро буде перемога.
– Пане Барабаш, а що ще працює в місті? Що взагалі залишилося із вцілілих будівель?
– Вцілілого точно немає нічого. Жодної вцілілої будівлі немає, мабуть, вже місяців вісім. Це точно. Дуже часто питають, який все-таки відсоток руйнувань у місті.
Працює лікарня. Два лікарі, чотири медсестри, чотири молодші медсестри на місці. Комунальників 25% виїхало. Всі решта в місті
Однозначно, якщо говорити про житловий фонд, то взагалі адмінбудівлі, то 90%, навіть більше зруйновано. А інфраструктурна вся мережа зруйнована на 100%. Це однозначно.
Працює лікарня. Два лікарі на місці, чотири медсестри, чотири молодші медсестри на місці. Комунальників 25% з міста виїхало. Всі решта залишаються в місті. Трохи був такий момент, коли ракетами закидали саме там... Ну, декілька днів поспіль били саме авіаракетними ударами по тому місцю, де перебувають наші комунальники. І в той момент трохи морально «поплавилися» хлопці. І з них частина поїхала.
Усі решта залишилися, трохи зібралися з думками. І от вже майже тиждень знову виїхали чистити дороги, чистити місто. Воду як качали, так і качають. Мобільний зв'язок намагаємося підтримувати також. Тобто, якщо резюмувати, то я завжди кажу: місто живе, а містяни в ньому виживають. На жаль, так.
