День силового розгону Майдану змінив життя студента Юлія Терехова. Радіо Свобода розпитало Юлія про те, як все відбувалося тоді, а також про шлях, який він пройшов після тих подій.
– Тоді у 2013 році я навчався на першому курсі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Я давно мріяв стати звукорежисером, писав танцювальну музику, був постійним відвідувачем усіляких рейвів. Я з легкістю вступив на бюджет, навчався добре, бо мені подобалося і було цікаво.
Коли я дізнався, що Янукович може не підписати угоду про Асоціацію з ЄС, то мене це дуже обурило. Хотілося якось висловити свою позицію я і вирушив підтримати мирну акцію на Майдані у Києві.
Пам’ятаю, спочатку там було багато людей, які просто чекали рішення президента й вірили, що він схаменеться і продовжить європейський курс.
Але Янукович усіх обманув. Це було дуже велике розчарування. Було таке відчуття, ніби тобі перекрили шлях до кращого.
Потім я побачив біля фонтану хлопців у масках і з палицями. Вони були рішучі. Саме в той момент для мене все змінилося. Я зрозумів, що за свободу доведеться боротися. Я просто підійшов і сказав: «Можна до вас, я з вами хочу робити революцію».
– Як сталося, що ви залишилися під монументом Незалежності (стелою) на ніч?
– До вечора 29 листопада більшість людей, які прийшли на Майдан, щоб підтримати рух України до Європи, уже розійшлися. Я чув розмови про те, що міліція захоче забрати сцену під стелою, «зачистити Майдан».
Про це говорили зі сцени, але закликали не вдаватися до «провокацій», а просто танцювати, співати, бо це, мовляв, мирна акція.
Поступово людей стало зовсім мало. Атмосфера була аж занадто спокійною. Всі грілися біля діжки з багаттями, спокійно спілкувалися, хтось співав, хтось уже дрімав.
Аж раптом через дорогу прибігли і вишикувались навпроти нас «космонавти» (так називали бійців підрозділу «Беркут» через їхні шоломи - ред.)
Ми зрозуміли, що зараз щось буде, але беркутівці стояли і чогось чекали. Думаю, що просто у спокійній ситуації розігнати вони нас не могли, вони чекали провокації, чекали приводу розпочати свою зачистку.
Все стало очевидним, коли до фонтану під'їхали вантажівки із металевими конструкціями.
Ще листопад не завершився, а владі вже треба було ставити «йолку». Саме час! А ті «бомжі» та «ледарі», які не йшли працювати, а протестували на Майдані їм заважали. Бідні працівники ЖЕКу почали розвантажувати огорожі та встановлювати їх прямо посеред Майдану.
Звичайно, це обурило людей. «Що ви робите?», – кричали люди, відбираючи у працівників металеві огорожі.
А позаду вже спустили «псів».
Лівий фронт площі повністю заповнили беркутівці і почали бити усіх на своєму шляху. Дубасили всіх з однаковою ненавистю, збивали з ніг, тоді були дубинками, скакали ногами по головах...
Жінки і дівчата кричали! Це було жахіття!
Ми хотіли їх зупинити, але чим. Я опустив очі донизу, і побачив пакет зі скляними банками з горошком. Почав жбурляти ними у «беркутів». У той час вони вже поскидали людей зі стели і товкли усіх внизу. На моїх очах один з «мусорів» за волосся тягнув жінку до автозаку, а інші нахабно били палками по головам людей. Нас трусило від ненависті і злоби.
До нас почали бігти «космонавти» з такими білими металевими щитами дивної форми. Спецрота якась. Хтось із хлопців кинув у них головешку із бочки.
Ми закривали голови руками від ударів і затиснулися у проміжок між вантажівками. Нас там було четверо і били нас з усіх сторін. Я тоді добре дістав по спині.
Хто міг, повтікали у різні боки. Ми сховалися у монастирі…
А зранку вже почалася інша історія, бо Україна не стерпіла цього.
Я удома трохи відіспався, відлежався, а тоді зібрався і вже був на Майдані до кінця. Я брав участь у багатьох сутичках із міліцією у складі «Правого сектору».
Правий сектор був створений підготовленими патріотичними організаціями. Я для них був людиною незнайомою, про мене часто забували. Але я познайомився там зі справжніми героями, з якими товаришую досі.
Наша група мала назву «Заграва». Командував друг Хорват і друг Мирон.
Пам'ятаю як ми утримували барикаду на Грушевського поки всі сили йшли до Верховної Ради вулицею Інститутською. А потім, як там вже почалися «заміси», то на нас полетів «Беркут» і ми, прикриваючись щитами відступали.
Один покидьок переліз барикаду, і почав стріляти прямо в мене з рушниці. Дивна пластмасова чи гумова куля, схожа більше на корок від шампанського, застряла у моєму щиті. Я побачив його очі у віконечко мого дерев'яного щита. Я був злий, що маємо відходити, хотілося дати йому здачі. Відступаючи я прихопив з собою діда, в якого з голови текла кров.
Того вечора Майдан почали оточувати, і ми спалили їхній БТР.
Часом приходять спогади, і я чую як звучав Майдан тоді.
– А що було після Майдану?
– Після того, як Росія забрала Крим я шукав спосіб потрапити на фронт. Я хотів воювати у спецназі. Я готувався, тренувався, збирав документи, пройшов медкомісію, безліч лікарів...І коли я приїхав у тогочасний Кіровоград, а тепер уже Кропивницький, я поспілкувався із комбатом Олександром Трепаком (позивний «Редут»).
«Редут» особисто проводив зі мною співбесіду, ми спілкувалися близько години, потім він запросив до розмови замполіта. Розмова мене вразила. Мабуть, те, що я розповів теж мало ефект, бо зі мною підписали контракт.
Моя сім'я зробила мені подарунок, придбали дорогі берці, а товариші прислали американський камуфляж. Так я почав служити у спецназі.
І вже через день, на полігоні до мене підійшов офіцер, і запитав чи згоден я вирушити до ДАПу з групою посилення?
«Там зараз гаряче! Вранці група вирушає, ти за?», – спитав він. Я звісно відповів ствердно.
Страшно стало вже потім...
30 серпня 2014 року, якщо мені не зраджує пам'ять, ми заїхали у Донецький аеропорт. В'їжджав я із групою підсилення, з такими відомими кіборгами як Скаут і Сандора, ще з нами були двоє водіїв і оператор квадрокоптера. І вже 3 вересня там у ДАПі я склав присягу. Мій позивний «Цезар».
Ось як описав цей момент у документальній книзі Радіо Свобода «АД 242» боєць 3-го полку спецназу Вадим Довгорук : «До нас приїхав один молодий хлопець. Якщо бачили програму «Хоробрі серця», то там був хлопчик із позивним «Цезар». Так-от, це він. «Цезар» складав присягу прямо в аеропорту. Це було 3 вересня, то день, коли мене поранили. Серед нас він був наймолодшим солдатом».
Читайте тут: Ніхто не скаже, що аеропорт захищали дарма – «кіборг» Вадим
Але «картинка» в голові у мене трохи розмита. Контузії.
Потім «Редут» мене, старшину і водія відрядив облаштувати «плацдарм» для виходу. Ми виїхали в Тоненьке. Там ми дочекалися коли З полк спецназу вийшов з ДАПУ, а на ротацію зайшла 79-та бригада та Правий сектор. На війні я зустрів товариша з Майдану із позивний «Яшка».
– Що Ви робите зараз?
– Я навчаюся на офіцера в Київському військовому інституті КНУ імені Тараса Шевченка. Вступив заново. Хоч і у Карпенка-Карого мене чекали з фронту, дали академвідпустку, та я зрозумів, що хочу іншого. Тепер навчаюся на військовому гуманітарно- лінгвістичному факультеті за спеціальністю – політологія.
Я одружений. Я щасливий батько. Рідні мною пишаються.
Є орден за мужність 3 ступеня, медаль учасника антитерористичної операції та нагорода іменна вогнепальна зброя – пістолет ФОРТ 17.
А 29 листопада я разом із другом «Богемою» – Андрієм Шараскіним, на запрошення посольства України у Німеччині, у Берліні представляли фільм «Кіборги».
