Радіо Свобода продовжує збирати свідчення про війну на Донбасі від безпосередніх учасників подій. Про те, чому пішов добровольцем на фронт, про те, як реагує психіка людини на смертельну небезпеку, про участь в обороні Донецького аеропорту розповідає боєць 80-ї ОДШБ Віталій Пясецький.
– Я боєць 3-го взводу, 9-ї роти, 3-го батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Спочатку ніс службу на посаді стрільця, а потім номера обслуги і навідника АГС. Завершив своє перебування в АТО у званні молодший сержант на посаді командира відділення на той час уже 122-го окремого аеромобільного батальйону.
У зоні бойових дій був з 12 листопада 2014 року до 25 вересня 2015-го, з перервами на відпустки та реабілітацію.
– А як ви потрапили на фронт? Чи проходили строкову службу до цього?
– Це було моє особисте рішення, яке далося мені дуже непросто, бо за релігійними переконаннями я строкову службу не служив. Є такий факт у моїй біографії.
Із початком подій на сході я, звісно, все відстежував і розумів, наскільки все складно. Спочатку думав «волонтерити», але серце казало інше.
Мобілізувати мене не могли, тому я вирішив навідатися у військкомат сам. Мені запропонували контракт на 3 роки. Я не був готовим прийняти таке рішення, але і «в стороні» я залишатися не міг.
Тоді ж уже гриміла «Саурка», Луганський аеропорт… Вже все ясно тоді було: хто атакує Україну і що у нас відбувається.
Я ще десь місяць намагався знайти вихід, а тоді знову прийшов у військкомат, швиденько пройшов комісію і попросив повістку, щоб удома «відмазатися». Але ця затія не зовсім вдалася, бо коли повістку принесли – нікого вдома не було. Тож далі була «стандартна схема»: сльози дружини, важка розмова з батьками… Я ледве зумів їх якось вмовити, сказавши, що піду десь в інженерні війська.
І от 19 серпня 2014 року я відбув на полігон. Перший шок – звичайний шок ідеаліста, коли сам «напросився», а поруч з тобою повний автобус не зовсім адекватних і нетверезих чоловіків.
«Ото я попав», – думаю. І почав я проситися у десантні війська. У львівській 80-ці вже був мій друг Федя Місюра, ми з ним в одному клубі займалися парашутним спортом.
Нас відібрали чотирьох. Дехто, щоправда, і свідомість втрачав під пильним оком батальйонного медика, коли сказали, що за пару тижнів ми можемо вирушити в зону АТО.
Видали нам форму, нагодували і відправили в батальйон. І от там я відразу познайомився із хорошими офіцерами – капітаном Богомолюком та лейтенантом Віталієм Любенком. Із Віталієм я потім у ДАПі був разом.
– Як ви були споряджені на той момент? Яка зброя, техніка?
– Тоді видали берці, стандартну форму «дубок», речмішки та спальники. Хоча, у мене все було і своє. Я приїхав вже з комплектом форми і взуттям. Була у мене «моднява» російська розгрузка та, навіть, каска. В армію я йшов досить підготовлений і «затарений», бо це ж було моє свідоме рішення. Я багато читав про те, що треба, і готувався.
А от техніки у нас не було тоді взагалі, бо ми тільки формувались. Озброєння стандартне – піхотне в десантній модифікації.
– Як ви освоювали військовий фах? Якою була атмосфера в цей період підготовки?
– Спочатку я був помічником навідника, так званий – стрілець, номер обслуги автоматичного гранатомета станкового АГС-17. Потім мій «старший» відмовився від цієї посади, йому не подобалося. А мені, навпаки, було прикольно і виходило добре «працювати». Тому я став навідником.
Готували нас досить добре. Без ніяких зволікань та зайвих «задовбувань». У перший день навчання, кинувши по разу учбову гранату, далі ми вже метали бойові. Багато стріляли. Поки другий батальйон 80-ки не вибув у зоні АТО, то вони були у нас інструкторами. А потім настала пауза, бо їх забрали на «передок», а у нас ні зброї, ні інструкторів не було.
Тоді вже стався Іловайськ, взагалі була «жара» і «видно», до нас, що називається, руки не доходили. А потім десь із середини вересня розпочалося інтенсивне навчання.
Атмосфера була у нас там дружньою, я зі всіма товаришував. У нас була така рота, що ніхто не «бухав», ну, або не «попадав», бо не «чудив», коли навіть вип’є. Однак, вже під виїзд у зону АТО, люди почали зриватися трохи, були і бійки, і зальоти. Мабуть, від рутини полігонної служби.
– І як розвивалися події далі? Що ви відчули, коли вперше потрапили під обстріл?
– Ще з самого заїзду в зону АТО, нас почали готувати до того, що ми поїдемо в аеропорт. Навіть по підрозділах розбили, який взвод і на яку точку буде заїздити. Ми мали їхати у старий термінал. Тоді він ще був наш. А потім все «перегралося». У ДАП поїхала 8-а рота, а нас повзводно порозкидали у Тоненьке, Водяне та Опитне.
Тож, хтось був на охороні штабу батальйону, хтось охороняв гаубичну батарею, а ми мінометну батарею в Опитному. Там ми вперше потрапили під мінометні- та артобстріли.
Я уперше відчув цей страх, і це відчуття «тільки б не по мені», «тільки б добігти до сховища». А через пару тижнів такої служби, напередодні Старого Нового року, потрібно було з нашої роти вибрати 20 добровольців, які поїдуть в аеропорт. По 5 від кожного взводу і 5 управління. Так я попав в новий термінал ДАПу. Там і відбувся мій перший бій, практично відразу по прибуттю.
– Що було у Донецькому аеропорту?
– Фактично, з 15 січня був один великий бій – штурм терміналу, який то затихав, то розпочинався з новою силою. Особливо важким було 16 січня. Перші загиблі і важкі поранені. Газові атаки, спалена техніка, яка мала вивезти поранених.
Поранило мого одноклубника по парашутному спорту Федю. Ніколи не забуду бліде Федіне обличчя… Його ледь витягнули з того світу. І то завдяки тому, що легендарний «Псих» Ігор Зінич (посмертно нагороджений зіркою Герой України), надав дуже кваліфіковану медичну допомогу.
16 січня мене самого поранило, а потім у мене на очах загинув солдат із 93-ї. Але там, у тих умовах, ти не сприймаєш це як щось реальне. Тягнеш побратима на собі до медика, хоча розумієш, що з діркою у голові не живуть. Кров на руках…
А реальність тебе накриває вже тоді, коли бачиш телефон загиблого, що дзвонить. А ти розумієш, що людини нема.
Були різні моменти. Була злість і відчай, і сльози, коли згадував про сім’ю. Але увесь час, я був боєздатним. Як і більшість, я просто виконував свою частку роботи. Коли потрібно стріляв, коли треба було – будував барикади чи доглядав за пораненими. Я був активним і це не давало замикатися на власних переживаннях.
Для себе я зробив такий висновок, що коли солдат уперше потрапляє в реальний бій, якщо він починає робити те, що потрібно, то він стає повноцінною бойовою одиницею. Як тільки ти цього не робиш – ти «ламаєшся». Я бачив тих, які зламалися і сиділи в кутку.
А якщо переступив цей поріг, то далі працюють інстинкти: ти стріляєш, по тобі стріляють. Коли бачиш ціль, ти не думаєш, хто там, ти стріляєш, як мисливець, який бачить здобич. Адреналін додає сил, а тобою керують ті навички, які ти отримав на полігоні. Інстинкти примушують тебе діяти так чи інакше. Ти розумієш, що це граната і в ту ж мить, не думаючи, падаєш і закриваєш голову від уламків.
Але були моменти, коли я просто відганяв думку, що я виживу. Я не хотів в це вірити, щоб не розчаровуватися. Так було до моменту, коли мені вдалося виїхати 19 січня. Хоча, я потім часто аналізував і жалкував, що не залишився. Я мав поранення, але я був боєздатним і, можливо, зміг би щось зробити, щоб витягнути хлопців.
– Що із пережитого є найважчим для вас?
– Момент мого виїзду з аеропорту. Хоча я був поранений і мав на це право, але все-таки я вважаю, що зробив неправильно. Або не зробив достатньо, щоб звідти вивезти тих, хто залишився.
Був період, коли я жив у паралельному уявному світі, в якому я повертався туди і мені вдавалося когось витягнути, або не вдавалось.
Аеропорт назавжди в мені, з його страхом, відчаєм, викликом артилерії на себе і загиблими друзями, які там лишилися.
Після аеропорту брати участь у боях не довелося. Хоча наш батальйон був в зоні АТО постійно. Але, коли я повернувся в стрій після реабілітації, нас вже вивели з передової. І до самого «дембеля» була вже просто служба, щоправда з різними бойовими та навчально-бойовими виїздами.
– Рідні знали, що ви у Донецькому аеропорту?
–Так. На жаль, я не зміг приховати це від дружини. Вона дуже переживала і зараз сивого волосся має більше, аніж я.
Можете уявити, що відчуває жінка, коли 19-річна донька підходить і каже: «Мамо, якщо з Кицюньою (вона мене так називає), щось сталося, ти можеш мені сказати. Я вже доросла, я зрозумію». Ніяк не можу вибачити собі, що не приховав від неї, де я.
– Хто вас атакував?
– Я в «рукопашну» не ходив і в полон нікого не брав, тому напевне не можу сказати, чи то були місцеві сепаратисти чи приїжджі з Росії. Єдине, що можу відмітити, що воювали вони досить професійно. І ще можу сказати, що чути було кавказький акцент, коли вони кричали до нас із підвалу.
– Про кого зі своїх бойових побратимів ви хочете розповісти окремо?
– Андрюха Грицан, позивний «Каптьор». Загинув під завалами під час вибуху. Молодий худорлявий хлопчина. Він був трохи контужений і недочував. Коли я до нього звертався, він постійно перепитував, а мене це дратувало. Тепер жалію. Ми з ним разом приглядали за пораненими: кави принести, грілки у шкарпетки запхати чи просто вкутати. А він, подумав, що у людей є ще і фізіологічні потреби. Я не додумався, а він – подумав.
А ще картаю себе, що коли він мене з надією перепитував, чи нас витягнуть, я зло відповідав, що скоріше за все ми тут усі «ляжемо».
У нього залишилась менша сестра і мама.
Ще хотів би сказати про командирів. На них трималося все. Якщо командиру довіряють, то за ним підуть скрізь. Таким для мене був Макс Бугель – командир 2-го взводу нашої роти, а пізніше став моїм взводним.
Хоч йому не довелося потрапити у ДАП, але він з тих людей, які без пафосу якісно роблять свою роботу. Коли було потрібно вивести групу з руїн пожежної, і при цьому потрібно було пройти через злітку, він був одним з двох офіцерів, які на це пішли. Поважаю.
– За що ви воювали? Як ви це для себе визначаєте?
– Якщо відкинути долю честолюбства, то за свою сім’ю і за те, щоб мої діти жили у нормальній країні. Мені видається обурливим, що УПА воювало не маючи надії на перемогу та на свою країну, а ми, маючи свою державу, так легко готові віддати її ворогу.
Це мене і підтримувало там – на фронті, любов до своїх рідних і віра у Бога.
– Що вас найбільше напружує у цивільному житті?
– Пасивність людей і їхнє небажання розібратися у ситуації і зрозуміти суть цієї війни. Небажання усвідомити, за що точиться ця війна і зрозуміти, що бій не на життя, а на смерть. Ще дуже тяжко бачити, як побратими «продаються» і забувають, за що вони воювали і за що загинули хлопці.
– Яка, на ваш погляд, головна проблема України?
– Вона не одна, їх багато цих проблем. Не працюють закони в повній мірі. Бажання жити шикарно вже і зараз, при цьому не напружуючись. Відповідальність перед наступними поколіннями відсутня взагалі. Ніхто не думає про те, що ми лишимо своїм дітям завтра.
А вирішити це можна тільки просвітницькою діяльністю – на межі пропаганди, разом із підвищенням рівня життя. Політикам потрібно не тільки обіцяти людям, а й мати мужність визнавати помилки, виходити та говорити, коли щось іде не так.
– Якою ви б хотіли бачити країну, за яку ви воювали?
– Незалежною. Сильною. В якій нашим дітям буде добре жити, а нам не страшно буде старіти і помирати.
