Волонтерка Раїса Кадирова належить до тієї категорії людей, хто постійно перебуває у пошуку нових знань, нових методів для допомоги іншим, тим, кому потрібна не підтримка на словах, а дієва допомога. Раїса Кадирова народилась у родині, де кілька поколінь поспіль шиють одяг, де цінують українські традиції й розвивають їх – втілюють у сучасному модному одязі. У розмові з радіо Свобода Кадирова розповідає і про плани розширення сімейного бізнесу, і про нові волонтерські проекти та плани.
– Мені треба вчитись, для мене це вкрай важливо: уявіть, я тричі поступала у різні вузи, але жодного вищого учбового закладу так і не закінчила. Просто в якийсь момент ставало нецікаво, і я досі не знаю, чи то така система освіти у нас нецікава, чи то проблема у мені. Тепер у планах – продовжити освіту, і, звісно, продовжувати волонтерські справи. Це якщо коротко відповісти на ваше питання про бачення перспективи.
– А якщо відповісти на це запитання не коротко, а розлого, то що ви плануєте робити?
– Ідей і планів вистачає. У мене так завжди відбувається, відтоді, як під час Революції Гідності я побачила тисячі людей, готових загинути задля добробуту інших, заради захисту людських прав. Я знаю, це може звучати пафосно, але Революція Гідності у моєму житті змінила все: перед цим я вела абсолютно егоцентричний спосіб життя. Раніше я працювала для себе і на себе, намагаючись уникати контактів з владними інституціями, не довіряючи особливо й громадським організаціям. Тобто, і я, і люди довкола мене, – ми не відчували жодної відповідальності за те, що відбувається у тій частині суспільства і держави, яка безпосередньо не має до нас стосунку. Майдан змінив усе.
Ми не відчували жодної відповідальності за те, що відбувається у тій частині суспільства і держави, яка безпосередньо не має до нас стосунку. Майдан змінив усе.
– Коли ви відчули поштовх підтримати інших?
– Моє, сказати б, свідоме волонтерство походить з Майдану. Перша серйозна волонтерська акція – це участь у проекті Києво-Могилянської академії та видавництва «Дух і літера» «Свідчення Майдану». Спершу я розшифровувала і роздруковувала зібрані іншими історії, а в якийсь момент збагнула, що вже і сама готова записувати інтерв’ю з учасниками Революції Гідності, оскільки поруч зі мною були такі люди.
– Коли у вашому житті з’явився волонтерський проект з освіти дітей?
– Через півроку після закінчення Майдану ми з друзями написали проект «WOW Kids»: це проект альтернативної освіти для дітей, який включає інформування підлітків про їхні права. Ми їздили у дитбудинки і дитячі притулки у віддалені райони Київщини, кошти для поїздок збирали через систему «big idea». Щоправда, нам довелось по ходу змінювати сценарій проекту, оскільки почали виникати такі ситуації: ми приїжджаємо до дітей, але нас не пускають вихователі, оскільки дітлахи почали задавати їм незручні питання на кшталт «Чому ви мене караєте? Я ж маю право». Такі речі не подобаються працівникам соціальних закладів.
Ми приїжджаємо до дітей, але нас не пускають вихователі, оскільки дітлахи почали задавати їм незручні питання на кшталт «Чому ви мене караєте? Я ж маю право».
Я пишаюсь цим проектом, хоч він уже розвивається без мене, під надійним управлінням моїх однодумців.
– І яким є «WOW Kids» тепер?
– На сьогодні «WOW Kids» – це зібрання з понад 400 дітей кожні півроку (через неурядовий фонд, якому довіряють освітяни й вихователі дитбудинків) на просвітницький форум. У квітні 2018 року відбувся третій форум у рамках проекту «WOW Kids». І хоч я вже не позиціоную себе учасницею цього проекту, я «відщепила» від нього головну ідею – просвіщати і виховувати дітей. Ця ідея лежить в основі мого наступного волонтерського проекту – авторського курсу з навчання фотографуванню «Вільна школа фотографії». Цей курс я вела і у рамках «WOW Kids», я його просто перенесла як автономний проект.
– Хто є вашими слухачами, чи то майбутніми фото-майстрами?
– Я, вже традиційно, мабуть, працюю з дітками, серед яких є малеча з родин переселенців, та кияни, це принципово – об’єднати їх задля творчості. Мої майбутні майстри фотографії – це підлітки 14-16 років, я їх навчаю мистецтву і техніці фотографування. Я готувалась до цього курсу всю весну, переписувала й доповнювала курс. У мене талановиті, креативні «курсанти»! Так, один хлопець, біженець з Афганістану, наштовхнув мне на ідею запровадити у навчанні фотографуванню ще й курс англійської мови. І ми з підлітками вчимось фотографуванню, спілкуючись при цьому українською та англійською мовами, така у нас подвійна користь від занять! Взагалі, я вважаю так: освіта для дітей повинна бути якісною, має давати їм нові знання і життєву філософію.
– Коли плануєте наступний «фото-спецкурс» для підлітків?
– Дивіться: у «Кримському домі» у липні ми провели, сказати б, «випускну» фотовиставку, на ній мої випускники представили свої соціальні фотографії. Підлітки розкрили у своїх роботах досить актуальні та глибокі теми: взаємини між поколіннями, питання вибору, свободи, залежностей і страхів. Ця виставка остаточно підтвердила, що молоді потрібні такі альтернативні мистецькі курси. Я підтримую зв'язок з випускниками, вони і далі експериментують з фотографією. А по секрету: я дуже втішена тим, як змінились їхні сторінки в інстаграмі – в них з'явився заклик милуватись навколишнім світом, звертати увагу на прекрасні деталі. Тому планую весняний курс вже з авторським робочим зошитом.
Підлітки розкрили у своїх роботах досить актуальні та глибокі теми: взаємини між поколіннями, питання вибору, свободи, залежностей і страхів.
– А чи мали ви волонтерський досвід раніше, у до-Майданному житті?
– Так. Я у 18-річному віці разом з однокурсниками проводила волонтерську акцію: ми зібрали кошти, купили подаруночки і повезли їх до сиротинця, подарували діткам-сиротам. Нічого особливого у тому не було, просто я роздала дітлахам млинці, бублики, лише краєм свідомості замислилась, як живуть ці дітки. Але та «вилазка» залишилась у пам’яті, я про неї згадувала під час Майдану і коли почала з дітками працювати у «WOW Kids».
