Російський письменник і публіцист Віктор Шендерович – один з небагатьох російських діячів культури, які свідомі того, що відбувається з їхньою країною та культурою. Він каже, що йому наплювати на державу, але російської культури, яка може загинути разом з державою, яку її президент під радісні вигуки суспільства спихає на марґінес, йому «смертельно шкода». Днями Віктор Шендерович побував у Празі на запрошення Міжнародного театрального фестивалю, присвяченого спадщині Вацлава Гавела. В кулуарах цього фестивалю ми і зустрілися з ним.
– «Ляльки», передачу, яку ви створили, люди дивилися як доповнення до новин, щоб розуміти що відбувається у країні. Зараз у Росії потреба зрозуміти втрачена?
– Ні, ця потреба не може бути втраченою. Просто сатиру як інструмент одразу викидає геть будь-який авторитарний режим. Що першим робить авторитарний режим? Він викидає цей інструмент. Зрозуміло, що не може бути ніякої сатири за авторитарної влади. Зрозуміло, що не може бути ніякої інформації за авторитарної влади. За авторитарної влади є пропаганда. Сатира заважає цій пропаганді. Вона не те що не допомагає, вона заважає. Тому сатири і не буде ні в якій авторитарній країні.
Потреба в розумінні, звісно, є, і смішно, як казав мій вчитель, чудовий Леонід Лиходєєв – до речі, уродженець Харкова, – «смішно те, що правда». Коли люди сміються, вони цим сміхом визнають точність влучання, як у шаржі. Ти розсміявся – значить, схоже. Якби не було смішно, ти б не розсміявся. Так от, сміх підтверджує точність діагнозу. В цьому сенсі сміх під час сатиричної програми підтверджує точність пояснення. Інколи ця точність вступала в суперечність навіть із точністю інформації навіть у наші часи, коли інформація була. Чи варто казати про сьогоднішній світ, де люди існують вже в абсолютно ілюзорному світі?! Росіяни живуть в якомусь ілюзорному, вигаданому світі. Це такий різновид наркоманії. Це – наркотик, закачаний у вену. Вже мова не йде ні про яку соціологію. Сатира протипоказана таким суспільствам.
– Наскільки чесним має бути сатирик щодо того, що він робить? Наприклад, ваших українських колег зараз критикували за те, що вони взялися висміювати нинішню владу, яка бере кредити «на виживання», і нічого не казали про попередню владу, яка брала кредити «на розкрадання».
– Сатира має бути завжди адресованою сильному. Із двох зол, казав один класик, сатирик обирає більше. Сатира, адресована слабкому, – це ницість. Зрозуміло, що сатирик змушений бути точним. І він змушений бути етично точним. Тому що, повторюю, сміх над слабким, або не точний жарт – це просто не смішно. Не буде сміху – не буде ефекту впізнавання. Або буде навіть відторгнення, якщо сміх націлений на слабкого. Хтось чудово сформулював, що гуморист сміється над тим, хто впав, сатирик – над тим, хто штовхнув. В основі сатири завжди певна етично правильна норма. Зрозуміло, сатирики, або люди, які позиціонують себе як сатирики, і роблять дуже серйозні розрізнення на своїх та чужих, які безжалісні до, наприклад, однієї групи політиків і дуже лояльні, або просто сліпі та німі, до іншої групи політиків – це за визначенням не є сатирики. Це вже обслуга. Бейджик має збігатися з професією.
– Ви і журналіст, і сатирик. Ким бути складніше – сатириком чи журналістом?
– Це трохи не точне розділення, тому що я публіцист, скажімо так. Іноді в публіцистиці інструментарій сатири є присутній, це вже питання інтонації. І я так не розділяю. Коли я сідаю щось писати, я не готуюсь бути сатириком або ще кимось. Я – не аналітик. Я за визначенням – публіцист. У слові «публіцист» якимсь чином присутня і якась сатирична нота. Згадайте Герцена: блискучий публіцист, безумовно, коментатор політики та учасник політики, і при цьому подивіться, яка блискуча сатира. В цьому сенсі немає суперечностей. Я публіцист, і мені дуже легко в цій ролі.
– Ви виступаєте перед різними аудиторіями. Чи відрізняється сміх людей вільних та невільних?
– Вільні люди сміються, невільні підсміхаються, або гигикають, або регочуть. Є дуже багато різних описів. Буває ганебний сміх. Можна казати про смак. Буває просто сечостатевий гумор у всіх країнах, у всіх мовах, культурах і тому подібне. Я зараз кажу не про це. Я зараз кажу про те, що саме сміх неодмінно має бути етично точним. Сміх над собою є етично точним. Показування пальцем на іншого – може, навіть жарт смішний, але чомусь не смішно.
Чомусь, коли програма «Ляльки» вже в руках у держави нападала на Буша, Саакашвілі, Тимошенко, а з російської політики обирала Нємцова та Новодворську, то навіть якщо жарт був смішний, чомусь все одно не смішно було, а соромно. Та ні, Тимошенко мають критикувати українці, Саакашвілі – грузини, а ви, якщо ви російські сатирики, будь-ласка, скажіть щось про Путіна, якщо ви сатирики. Якщо ви обслуга, продовжуйте сміятися над Тимошенко. Ось так, мені здається, абсолютно нормальна логіка, яка, зрозуміло, дзеркально стосується і моїх українських колег.
– Над чим би ви не стали сміятися в Росії?
– Ну чому в Росії? Є якісь етичні заборони, як на мене, вони цілком універсальні. Мені здається, непристойно сміятися над слабким, над хворим. Непристойно, як на мене, сміятися над якимись фізичним недоліками і тому подібне. Є речі, які є в рамках абсолютно людської етики. Що стосується політики, то немає абсолютно ніяких заборонених тем. І дозволені жарти будь якої різкості. Далі питання смаку. Смак може зрадити. Але смак не є наказова категорія. Не можна сказати: це можна, а це не можна. Тут усе на кінчиках пальців. Мені доводилося жалкувати про жарти. Були випадки, коли я навіть вибачався. Інколи це ставалося само собою, інколи я переходив межу, не здогадуючись про це. Ставалось і таке.
– Ви досить песимістично ставитесь до майбутнього Росії, судячи з того що ви пишете і говорите. Що би вам було шкода втратити в Росії?
– Розумієте, я скажу банальні речі, але я взагалі останнім часом кажу багато банальностей, такі зараз часи. Я проповідую таблицю множення. Є Росії, а є «держава РФ». «Держава РФ» – пропади вона пропадом, така держава! Це – злочинна, небезпечна держава. На жаль, з «державою РФ» може загинути або серйозно себе покалічити і Росія, країна, культура, цивілізація, мова, місце у світі. Жах і головна вина Путіна перед власною країною в тому, що країна при ньому стала маргінальною, що він її викидає із числа цивілізованих країн. Те, що росіяни радісними вигуками вітають цей вихід на смітник, це вже інше питання – питання, так би мовити, низького рівня освіти, прикрого імперського самовідчуття. Але Путін політично повністю відповідальний за цей вихід на смітник, на відшиб.
Ми ще за інерцією називаємо себе країною Толстого, Рахманінова, але ми – країна Шойгу та Газманова вже доволі давно. І сьогодні при владі ті, хто знищив чеховських «Сестер», викинув геть Рахманінова, вислав найкращих людей і так далі. Сьогодні при владі – спадкоємці тих, а не цих. І країну втрачати шкода. А країна повільно опускається, як Атлантида.
