(Рубрика «Точка зору»)
Якось на початку 1970-х Вацлав Гавел скаржився друзям, що нікому не потрібний, що його звідусіль вигнали. Тоді, на початку 70-х, комуністичний режим у Чехословаччині з інакодумцями розправлявся безжалісно, не обійшов нікого. Не минув і Вацлава Гавела: за «підрив республіки» його вилучили зі Спілки письменників, втратив він і роботу. Зі своєю першою дружиною Ольгою він виїхав із Праги, якийсь час жив у своєму будиночку в горах, згодом знайшов роботу вантажника.
І такими подіями повниться біографія Вацлава Гавела – дисидента, драматурга, політика, першого президента незалежної Чехословаччини і Чехії, але передусім – людини, яка ніколи не схилила голови перед режимом.
Друзі згадують і такий епізод із комуністичних часів. За Гавелом стежила міліція, чи, як її тоді називали, «громадська безпека». Особи в цивільному переслідували Гавела повсюди, цілодобово стояли вони і перед будиночком у горах, де не раз він замикався, щось писав чи зустрічався з однодумцями. Була пізня осінь, падав сніг, і, поглянувши через вікно на своїх «охоронців», Вацлав Гавел їх пошкодував, виніс їм гарячого чаю, щоб зігрілись. Ті не відмовились, охоче прийняли дар від «ворога режиму».
Свою першу п’єсу – «Život před sebou» – «Життя попереду» – Гавел написав у 1959 році разом із майбутнім режисером Карелом Бриндою. Гостра сатира на пережиті армійські будні привернула до себе увагу як тих, хто заслужено відзначив дар авторів, так і представників режиму, які побачили у п’єсі небезпеку своєму існуванню. Роботу над останньою п’єсою «Odcházení» – «Відхід» Вацлав Гавел закінчив 2007 року, цей твір має автобіографічні риси і тісно перегукується з останніми роками життя автора – президента країни, який відходить із державної служби.
Між тими двома датами – 1959 і 2007 роками – майже півстоліття насиченого, бурхливого життя, в яке вписалась як історія його країни, так і головні тогочасні європейські події, з українськими включно. 1977 року Вацлав Гавел став співзасновником громадської правозахисної ініціативи «Хартія-77», за право говорити правду заплатив тюрмою. У в’язниці не переставав працювати, вже наступного року переніс пережите на папір – так з’явився один із знакових творів, «Сила безсилих» – про те, як багато може здолати і одна особа, і про «життя у правді» як найсильнішу форму протесту людини проти нав’язаного їй режимом порядку. «Правда – в широкому сенсі слова – отримує в посттоталітарній системі специфічний і невідомий іншим системам зміст: правда відіграє в ній більшу і, головне, нову роль фактору влади, тобто безпосередньої політичної сили» – ці думки Гавела розбудили чехів, «безсилі» дістали в руки непереможну зброю – «життя у правді».
1978 року Вацлава Гавела знову кинули за ґрати, цього разу за те, що він розпочав боротьбу за звільнення несправедливо ув’язнених, потім додались ще майже 4 роки тюрми, за які він заплатив здоров’ям.
Друзі Гавела пропонували йому виїхати на якийсь час за кордон, та він не погодився: не міг залишити однодумців, за правду стояв до кінця. Вийшовши з тюрми, він став одним із лідерів дисидентського руху, вступив до Чехословацького Гельсінського комітету, підтримував самвидав, а роботу знайшов у празьких театрах, працював робітником сцени. У січні 1989 року за участь у «Палаховому тижні» (Ян Палах – празький студент, який 19 січня 1969 року підпалив себе на знак протесту проти окупації Чехословаччини військами Варшавського пакту) знову потрапив до тюрми, однак у травні режим змушений був випустити Гавела – надто великий резонанс мали акції Чехословацького Гельсінського комітету на Заході.
А студент Ян Палах залишився назавжди героєм для Вацлава Гавела. До кінця свого життя щороку 19 січня тихо, без фанфар, свити і гомону приходив він на Вацлавську площу, що в центрі Праги і де впав «живий смолоскип» Ян Палах, щоб вклонитись його пам’яті і покласти скромний букетик квітів.
А коли 17 листопада 1989 року чеські студенти вийшли на вулиці з вимогою змінити систему, в особі Гавела вони знайшли однодумця і прихильника. Вже 19 листопада Вацлав Гавел узяв участь у заснуванні Громадянського форуму, який очолив демократичну Оксамитову революцію. Мільйонні демонстрації збирались у Празі, комуністичний режим був приречений. 29 грудня Вацлав Гавел був обраний президентом Чехословаччини, у січні 1993 року після розділу Чехословаччини став першим президентом Чехії.
І нині згадують чехи і словаки виступи Вацлава Гавела на демонстраціях Оксамитової революції. Ні, ніколи не було там гучних заяв чи обіцянок – спокійно, тихим голосом, яким розмовляв завжди, Гавел лиш просив своїх земляків: «Збережімо чистоту революції, її мирний, сповнений любові характер, її веселий дружній подих! Подбаймо, щоб ці цінності розквітали й далі. Не дозвольмо, щоб будь-хто не забруднив це гарне обличчя нашої мирної революції!».
А закінчував свої виступи він завжди нині вже всім відомим гаслом: «Правда і любов переможуть брехню і ненависть!».
У рік української Помаранчевої революції Вацлав Гавел був серед перших, хто підтримав виступи українців. Він вважав, що Помаранчева революція в Україні була «реакцією на посткомунізм». І вже тоді попереджав, щоб українські лідери не обіцяли багато, тому що настане час, і за кожне слово, кожну обіцянку потрібно буде відповісти.
У Празі на прес-конференцію в листопаді 2004 року Гавел прийшов із помаранчевою стрічкою на лацкані піджака. І далі продовжував уважно стежити за подіями.
Звертає на себе увагу одна провісницька думка Вацлава Гавела, яку він повторював не раз і яка стосується місця Росії в посттоталітарному світі. Вона не тільки з часом не втратила актуальності, а, навпаки, особливо зараз набирає сили вагомого аргументу, голосно резонує в контексті нинішніх подій.
Вацлав Гавел не раз, говорячи про Росію, наголошував, що найбільшою проблемою цієї країни є те, що вона й досі не визначилась у своїх кордонах: «Тепер ідеться про те, щоб закінчилась ностальгія за Радянським cоюзом у Росії, щоб росіяни усвідомили, де Росія починається, а де закінчується».
Як політик із візією і твердими моральними переконаннями, Вацлав Гавел передбачив можливий розвиток подій на теренах колишнього СРСР, у межах якого Росія, як свідчать події останніх років, і досі не визначилась, продовжує й далі, наразі у Грузії, Молдові й Україні, шукати свої кордони.
Уже хворий Вацлав Гавел у своєму останньому інтерв’ю Українській редакції Радіо Свобода в лютому 2011 року застерігав: «Не можна через газові чи нафтові інтереси мовчати про те, що в Росії вбивають журналістів, про те, що там зневажають права людини, про ті всі речі, які, як попередження, з’являються в Росії. Часто в цій ситуації жертвують правами людини, але за це потім сплачують велику данину».
І як дисидент, і пізніше як президент, і в останні роки життя пенсіонер Вацлав Гавел не зрадив своєму головному принципові – моральності в політиці, потребі дотримання високих моральних принципів у формуванні міжнародних відносин. При цьому він не втомлювався повторювати повсюди – на майданах, у виступах в ООН чи в Білому домі – своє гасло: «Правда переможе!». У цьому полягала головна сила зброї Гавела – політика і людини.
Як один із небагатьох сучасних політиків, Вацлав Гавел залишив за собою унікальну інтелектуальну й моральну спадщину, яка надихає і дає силу. Добре, що Україна побачила й оцінила заслуги Вацлава Гавела: у жовтні 2006 року до 70-ліття Вацлав Гавел був нагороджений орденом Ярослава Мудрого. Тепер треба лише виконати заповіт Вацлава Гавела – «жити у правді».
Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
