(Рубрика «Точка зору»)
Наприкінці серпня мав можливість переглянути кілька фрагментів «Праздника российского флага» на цифровому, супутниковому «Триколóр ТВ». Я, приміром, довідався, що «наш триколор начинают узнавать во всем мире», що «над Землей летит московский твист – танцует Киев и Магадан, Рига и Волгоград»… Співак з «ісконно» російським прізвищем Матвєйчук на ім’я Глєб натхненно повідомляв, що «привык тобой гордиться (Московією-Росією – ред.), без тебя мне жизни нет». Відтак безапеляційно повідомив про своє заповітне бажання – «в березовые ветви нарядил бы целый свет»…
Утім, це совкове пропагандистське дійство перевершив відеокліп Маріни Король під назвою «Россия, я патриотка». На тлі чудової природи вульгарно-примітивна співачка із Челябінська у кокошнику транслює: «Ой ти Расія, Расія мая, как харашо, что ти єсть у меня: ета мєдвєдь, балалайка і водка – я патріотка, твая патріотка»; «Столько народа здесь дружно живут, страни другіє прімєр пусть бєрут…»
Як полюбляє нині говорити «прадвінутая маладьож»: «карочє, жесть». Від побаченого і почутого…
Таки мав рацію Володимир Вернадський, який 1915 року писав: «Національна самосвідомість українців розвивалась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, що зв’язують Україну із Західною Європою, й історично сформованого укладу народного життя, пройнятого духом демократизму».
У Московії-Росії було інакше. Видатний російський історик Василь Ключевський звернув увагу на цікаву особливість петровської епохи: реформи були запроваджені під впливом Західної Європи і виконані за сприяння людей тієї ж Європи. За твердженням Ключевського, з XVII століття на російське суспільство (тубільного походження) стала впливати іноземна культура, багата досвідом і знаннями, «хвилюючи російських людей, плутаючи їх поняття і звички, ускладнюючи їхнє життя, надаючи їй посилений нервовий рух». А ще «ускладнюючи російське життя притоком нових понять та інтересів, виробляючи бродіння в умах».
Ключевський писав: «Доки запозичували в Заходу технічні удосконалення, промислові й військові, суспільство, з великою неохотою, допускало західний вплив. Але коли цей вплив став проникати в поняття та звичаї, проти нього збурилися, і напередодні сходження на престол Петра його супротивники почали торжествувати. Відкрита за правління царівни Софії Слов’яно-греко-латинська академія поставлена була на варті національної старовини і православ’я супроти всіляких іноземців, не лише німецьких католиків або протестантів, а й супроти православних греків».
Василь Ключевський помітив, що упродовж 200 років клас російського суспільства, який виховувся впливом Західної Європи, неодноразово переживав дивні кризи: «Раптом він закриє свої підручники і, високо піднявши голову, починає думати, що ми зовсім не відстали, а йдемо своїм шляхом, що Росія сама по собі, а Європа сама по собі, і ми можемо обійтися без її наук і мистецтв своїми доморослими засобами. Цей прилив патріотизму й туги за самобутністю так могутньо захоплює наше суспільство, що ми, зазвичай доволі нерозбірливі прихильники Європи, починаємо відчувати якесь озлоблення проти всього європейського й переймаємося беззвітною вірою в неосяжні сили свого народу».
Історик чудово усвідомлював, що «вплив Заходу на нас (на росіян – ред.) природно випливає з його переваги над нами в науках і мистецтвах, у життєвих зручностях, нарешті, в історичній досвідченості. <…> На Заході знають більше за нас і для нас можуть зробити краще, ніж ми самі. Таким чином, Захід для нас – і школа, і крамниця корисних виробів, і своєрідний курс історичних уроків».
При цьому Ключевський зауважує, що коли за часів правління Катерини II військово-технічне навчання було визнане необов’язковим для дворян, то представники цього стану почали керуватися книжковими ідеями західних авторів. Це позначилося на рівні управління державою – він суттєво понизився. Дворянство втратило навики керування державою. Воно (дворянство) спиралося на «убогі політичні й моральні засоби». З батьківщиною його (дворянство) нічого не поєднувало – «на Заході, за кордоном, у ньому бачили переодягненого татарина, а в Росії на нього дивилися як на француза, який випадково народився в Росії».
Трагічне для Росії пророцтво
Сучасному російському суспільству притаманні проблеми, на які свого часу вказував історик Ключевський: «Деякі наслідки західного впливу показують, що питання саме в способі його сприйняття, а не в його змісті. Цей вплив пішов від того, що нам для успішного досягнення національних ідей знадобилася допомога Західної Європи. <…> Західна культура для нас – зовсім не предмет вибору: її нав’язують нам із силою фізичної потреби».
Історик робить висновок, що російське суспільство часів правління Катерини II втратило бажання думати, перестало розуміти навколишню дійсність, бо нічого спільного з ідеями політичної свободи та рівності, притаманними французам, не мало.
1884 року російський історик Володимир Соловйов сподобився на трагічне для Росії пророцтво: «Національне самоусвідомлення – національне самовдоволення – національне самообожнювання – національне самознищення».
Соловйов помітив, що в Росії вкрай розмита межа між патріотизмом («національним самоусвідомленням») і націоналізмом («національним самовдоволенням»). І тільки-но російська еліта опиняється на цьому небезпечному «фронтирі», як неминуче опиняється в полоні «національного самообожнювання», за яким вигулькує логічне «національне самознищення». Більшовицький заколот 1917-го лише підтвердив цей жорстокий прогноз. Історія зафіксувала як необачно істерично (ура-патріотично) повелася еліта Російської імперії в серпні 1914 року…
До такої поведінки її (культурну еліту, інтелігенцію) підштовхувала/спонукала, зокрема, реакційна достоєвщина: «Якщо великий народ не вірує, що в ньому одному істина (саме в ньому і саме виключно), якщо не вірує, що тільки він здатний і покликаний усіх воскресити і врятувати своєю істиною, він тієї ж миті перестає бути великим народом і тієї ж миті перетворюється в етнографічний матеріал… Але істина одна, а отже, тільки єдиний з народів може мати Бога істинного… Єдиний народ-богоносець – російський народ».
Микола Бердяєв також був переконаний, що «б’є година, коли слов’янська раса на чолі з Росією прикладається до визначальної ролі в житті людства…»
Сьогодні путінська Росія перед усім світом демонструє расистське месіанство. Природним душевним станом цієї штучної етноконструкції стало «національне самообожнювання». А такий стан є станом воістину «бісівським». Засліплені «національним самообожнюванням», московити продали себе дияволу – «бісам». Саме тому постійно демонструють дологічне мислення в культурі, науці, економіці, політиці, дипломатії… І від цих «бісів» відкупитися чи втекти не вдасться, не вдасться «приєднатися до людства» (Чаадаєв). Бо московсько-російське імперсько-совєтське хамство, зарозумілість та безкультур’я воістину незнищенні…
Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
