Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини
Як прийняти той факт, що твоя дитина «інакша»? В Україні досі в тіні суспільства лишаються родичі ЛГБТ (лесбійки, геї, бісексуали, трансгендери). Про це кажуть вони самі. Почути голоси і життєві історії звичайних батьків про звичайних дітей можна відвідавши виставку «Наші рідні» в «Американському домі» (America House Kyiv).
Відкритися своїм близьким, що ти гей чи лесбійка, і бути прийнятим таким, яким є – для українських родин часто буває надзвичайно складно. Стереотипність і політичні маніпуляції навколо сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності є тим бар'єром, який нерідко з'являється між матір'ю та сином, донькою та батьком, між двома братами тощо. Між людиною і суспільством в цілому.
Виставка «Наші рідні» – це більше, ніж фото. У ній представлені зворушливі історії батьків чи рідних, які пройшли великий шлях: від шоку – до прийняття свого сина чи доньки… без таврування.
Авторка текстів Анастасія Живкова розповідає, що цю ідею виношувала приблизно 15 років. Зрештою, це стало можливим.
«Я виросла в світі, де люди сприймали особливості, де не було засудження ЛГБТ-людей. Я сприймаю українську культуру як продовження давньогрецької та античної культур. І тільки в 10 років несподівано дізналася, що частина людей різко іншої думки», – пояснює співавторка виставки.
Дівчина була глибоко вражена «відкриттям» і тривалий час думала, що її участь «ніяка» у зміні ставлення до ЛГБТ.
«Але я розмірковувала, що було б добре, якби батьки розповіли про дітей, які вони справжні, які вони звичайні, а не «геї в пір'ї» чи «брудні лесбійки», – коментує Анастасія.
Спочатку було важко переконати героїв говорити про сприйняття своїх дітей. В Україні ЛГБТ або засуджують, або сприймають так, наче їх не існує.
«Та матері, брати, інші близькі знайшли в собі силу говорити. І моєї сміливості в тім не було. Моя роль – лиш як правдиво передати емоції...», – каже Анастасія.
«Ми працювали в парі, – доповнює свою колегу фотограф Олексій Салманов. – Насті вдавалося достукатися до героїв нашої виставки. І коли під час спілкування людина розкривалася, я намагався вловити цей момент. Я фотографував. Зрештою, мова про звичайне – про спілкування між людьми. Це або любов, або ненависть, якщо все представляти в чорно-білому просторі. Я обираю любов. На жаль, в Україні становище ЛГБТ-спільноти не найпростіше...»
Вийти з тіні
За кожною історією – найчастіше біль. За кожною історією – надія. Надія, що голос близьких ЛГБТ буде почутий і вони зможуть без страху вийти з тіні суспільства.
Історія матері Надії саме про це: «Мого сина вже немає серед живих… Звістка про його ВІЛ-позитивний статус стала справжнім випробуванням… Стала збирати інформацію скрізь, де могла – телебачення, радіо, газети. І зрозуміла, що не такий страшний чорт, як його малюють. Коли син спробував виділити собі окремий комплект посуду, я тиждень його за ним мила та ставила окремо. Тоді перемішала весь посуд і сказала: «Заспокойся. Ми разом їмо, я тебе цілую, тримаю за руку. Приймаю, яким ти є. Щодо мене – тобі немає чого боятися».
Пізніше він почав жити з другом. Тут розхвилювалася я – вже за друга. Та син сказав, що друг знає про його діагноз і вони убезпечуються…
Якось вони відпочивали у парку – і тут раптом у їхній бік посипалися типові образи. Їх побили, причому дуже сильно. Медичну допомогу сину відмовилися надавати. Саме тому, що він був ВІЛ-інфікованим.
Його діагноз ніколи не був справою лише його та терапевта. З перших днів великими червоними літерами на всю медичну картку було написано: «ВІЛ»…
Були й інші люди, які ставилися до нього без упереджень. Весь час його дуже підтримувала психолог. Вона привела його в мережу людей, які опинилися в подібній ситуації. Залучила до роботи. Він захопився ідеєю про те, що допомогти підтримкою та інформацією можна багатьом. Син почав розвиватися, став регіональним координатором… Люди і зараз часто дякують мені за його роботу. Кажуть, що досі живі лише завдяки йому…»
Активістка громадської організації «Батьківська ініціатива «Tерго» Анна Медко розповідає про свого названого сина Мітю. В Анни із ним довірливі взаємини, і їй болить, що справжні батьки не хочуть мати з ним нічого спільного.
«У мене загинула перша дитина. І лікарі ставили діагноз безпліддя. Я попри всі застереження хотіла народити дитину. І мені було байдуже, якою і ким вона буде… Я жила для донечки Насті. Згодом, коли вона вчилася на психолога і працювала, дочка запросила мене на одну зустріч. Там я почула історію дівчини, яка порізала собі вени через те, що її батьки не прийняли той факт, що вона лесбійка. Відтоді зародилася думка, як зробити так, щоб батьки ЛГБТ-дітей та їхні діти могли порозумітися», – розповідає Анна.
Якось дочка поїхала у відрядження, а Мітя пішов гуляти. Жінка його довго чекала, хвилювалася, а потім вирішила йому зателефонувати.
«Я не думала його контролювати, просто попросила Мітю попереджати, де він і коли буде, щоб я була за нього спокійна. Мітя приїхав через 15 хвилин, увесь схвильований і в сльозах і тоді попросив називати мене мамою», – ділиться жінка.
Хлопця в родині Анни прийняли, «навіть два брати-військових», наголошує жінка. Разом вони вже сім років.
«Для мене не стоїть питання, яка дитина. Лиш єдиний раз мене запитали: чи мені не соромно, що мій син – гей. Я тоді відповіла: а чи вам не соромно, що ви – гетеросексуал? Я запропонувала почитати деяку літературу, і... ця людина таки зайшла за брошурами. На цьогорічному Марші рівності я була одним із координаторів, але Мітя попросив мене залишитися дома, казав, що там небезпечно…» – завершила Анна.
Хоч наша держава має курс на євроінтеграцію і декларує права людини для всіх, експерти відзначають, що Україна все також лишається гомофобною, і відкрито заявляти про свою сексуальну орієнтацію часто буває небезпечно.
У звіті про становище ЛГБТ в Україні в 2014 році зафіксовано 54 випадки порушення прав на підставі сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності жертви, а також скоєно 11 нападів на гей-клуби в Києві, Донецьку, Одесі. Гучною стала справа підпалу кінотеатр «Жовтень» через показ фільмів про ЛГБТ. У минулому році організатори Маршу рівності відмовилися від його проведення через загрозу життю й здоров’ю. Цьогорічний Марш рівності не пройшов без провокації з боку радикально-налаштованих молодиків, поранень правоохоронців та побиття учасників маршу.
Голова «Терго» Олена Глоба, розповідаючи про мету виставки, зауважила: «Ми прагнемо, щоб наші співгромадяни зрозуміли, що наші ЛГБТ-діти виросли в гарних сім'ях. І вони не повинні зазнавати дискримінації, що є приниженням людської гідності. Вони мають такі ж права, як і гетеросексуальна більшість».
«Моїх рідних тут немає…»
На відкритті виставки «Наші рідні» був також присутній Зорян Кісь, координатор програм Freedom House в Україні. Зорян розповів, що йому приємно, що серед присутніх більше тих, хто не з ЛГБТ-спільноти, зокрема, чимало молоді. На його думку, це значить, що ЛГБТ стають частиною суспільства.
«Але мене засмучує той факт, що моїх рідних тут немає. Батьки досі не прийняли мене. Батько ставиться більш філософськи, а мама... мама складно це переживає», – стиха каже Зорян.
«Навіть той факт, що ти – освічений, незалежний, успішний у громадській діяльності, досить публічна особа?», - уточнюю я, шокована зізнанням Зоряна.
«Усе це перекреслює той факт, що я – гей. Ми спілкуємося. Але я докладаю надзвичайно багато зусиль, щоб оминати цю тему. Для моєї мами важко зробити власний «камінг-аут». Дві сестри якраз мене розуміють, і я дуже вірю, що і мої батьки прийдуть до цього», – пояснює мій співрозмовник.
Знаючи Зоряна кілька років, сьогодні ніби побачила його вперше. Зворушливий, відкритий, із сумними очима.
«Я про це не говорив нікому. Ніколи. Я дуже соромився цього, але це неправильно», – наостанок додає Зорян. Він вірить – крига скресне.
Виставка «Наші рідні» відкрита до 9 жовтня в «Американському Домі» (America House Kyiv) за адресою: Київ, вул. Пимоненка, 6. Кожен охочий може її відвідати щодня, крім неділі та понеділка. Обов’язково слід взяти із собою будь-яке посвідчення особи.
Виставка організована громадськими організаціями «Tерго», «Точка опори», а також Open Foundation та GIZ Ukraine за підтримки «Американського дому».
Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини
