Київ – Сивовусий чоловік з гітарою запам’ятався учасникам Революції гідності співами зі сцени Майдану. «Зеник із Майдану», він же – підприємець зі Стрия Зиновій Медюх, був у середмісті Києва з перших днів протесту. 20 лютого минулого року Медюх опікувався розстріляними побратимами. Про найтяжчі години свого життя Медюх розповів Радіо Свобода.
Те, що запам’яталося на все життя, це коли ми зносили уже вбитих і клали поблизу готелю «Козацький»Зиновій Медюх
– Те, що запам’яталося на все життя, це коли ми зносили уже вбитих і клали поблизу готелю «Козацький», як до Михайлівської площі йти. Я тоді запропонував зразу шукати документи і їх дублювати, щоб потім не було такого, що люди зникли і щоб зразу знати, хто загинув. І там такі випадки були, коли документи знаходились, але траплялось і таке: відкриваємо, а людина вся у крові і шукаєш, де той документ, як його знайти! А потім, дякуючи лікареві (досвідчений був), розрізали штанину і фломастером дублювали дані – хто то і звідки.
– Серед Ваших побратимів були загиблі?
Загинув у Маріїнському парку, як пізніше з’ясувалось, Андрій Корчак, мій сусід, товариш і разом ми і у школу одну ходили... Я написав пісню про хлопця з МайдануЗиновій Медюх
– Ні. З Самбора десь п’ятеро чоловік загинуло моїх колег і друзів. В які дні, тепер важко пригадати, бо серед нашої сотні гинули і 18, і 19 лютого. Якраз 19 числа, коли будинок профспілок загорівся і штаб Самооборони звідтам забрався і переїхав на Хрещатик у будинок 24, і ми почали шукати, чи всі наші є. І якраз мій колега, мій товариш з дитинства, по сусідству жили у Стрию (у мене – 9-й будинок, а у нього – 8-й, на нашій вулиці), зник. Так і загинув, у Маріїнському парку, як пізніше з’ясувалось. Андрій Корчак, мій сусід, товариш і разом ми і у школу одну ходили, він був молодший за мене. Я про нього і про всіх наших побратимів написав пісню, про хлопця з Майдану.
– Вашу пісню про хлопця з Майдану Ви присвятили учасникам Революції гідності. А яку історію ця пісня має, що конкретно спричинило її появу?
– Ця пісня оптимістична. Взимку, десь з рік тому, ми зі студентами їхали у метро, на нічну варту Самооборони. І оці хлопці у вагон заходять, а у них такі курточки куці й димом пахнуть, чимось паленим. І от заходимо – і раз! – у радіусі метра довкола хлопців нікого. Вільне місце, бо дуже дим відчутно. І тут дівчата заходять, а пацани мої сидять, на них позирають, мовляв, тут якісь бомжі зайшли, а оце зайшли такі гарні дівчата і з ними можна було би поспілкуватись.
