Володіння зброєю в Україні можна було б дозволити для ополченців за умов суворого контролю, вважає директор міжнародних програм Групи стратегічних і безпекових студій Сергій Герасимчук. Щоправда, забезпечити такий контроль в нинішніх умовах в Україні було б складно, тому навряд чи ця ідея можлива до реалізації зараз, вважає Сергій Герасимчук. Нашу розмову ми почали з запитання про те, чи в умовах, коли Україна не має боєздатної армії, а є серйозні загрози можливого нападу російських військ, чи не потрібно більше довіряти своєму населенню і видати зброю цивільним громадянам?
– Якщо говорити про питання власності на зброю в Україні в нинішніх умовах, то триває дискусія і на політичному рівні і на рівні експертів. Як на мене, то це питання активізувалося навіть не такою мірою через загрозу тиску з боку Росії, загрози вторгнення з боку Росії, а ще під час подій на Майдані. Коли теж неодноразово звучали думки про те, що якби люди на Майдані були озброєні, то, можливо, вдалося б уникнути кривавої розв’язки і «Небесної Сотні».
Це питання цікаве і тому, що зараз про нього говорять вже як про необхідність самозахисту, тоді як донедавна володіння зброєю в Україні було радше категорією престижу. Безумовно, були люди, які володіли зброєю легально, або нелегально. Це було свого роду можливістю продемонструвати певний кураж тих, кого в народі називають «мажорами». Нині це питання стоїть більш широко.
Я сам для себе намагався вирішити це питання теж, тому що воно досить суперечливе. Чи хотів би я ходити по вулиці, де кожен має право володіти зброєю? На перший погляд, напевно ні. На перший погляд, я б більш безпечно почувався, якби зброєю в Україні не володіли. Однак, треба враховувати і реалії. Злочинний світ має доступ до зброї і це ні для кого не секрет. Відтак, чому не можуть мати зброю люди, які не є злочинцями. Люди, які є психічно нормальними?
Тепер я радше схиляюсь до того, що право володіння зброєю має право на життя. Інша справа, що справа володіння зброєю має нести за собою і низку обов’язків. Люди, які володіють зброєю, мають формувати до певної міри резерв до народного ополчення. Якщо ці люди будуть входити в такий резерв, то вочевидь вони мають проходити відповідні тренування. Ті тренування мають відбуватися на постійній основі. Право, яке тягне за собою необхідність їздити на збори, тренуватися в тому, як обходитися з тією зброєю. Очевидно, що має бути дуже серйозна експертиза, в тому числі й медична, для потенційних власників зброї. Має бути психіатричний нагляд. Має існувати критерій несудимості.
Важливий момент – це момент, який пов’язаний з нинішніми сепаратистськими тенденціями в Україні. Багато хто закидає, що якщо зараз озброювати прихильників сепаратизму, якщо озброїти тітушок, то це може бути вибухонебезпечно. Тут контраргументом служить те, що, по-перше, дійсно, оскільки ці люди пов’язані зі злочинним світом, то для них і так не є проблемою дістати зброю.
– Ви говорите про фактор контролю. Сполучені Штати минулого тижня пережили ще одну трагедію, пов’язану зі стріляниною. На базі Форд Гуд один із військових Іван Лопез за вісім хвилин встиг розстріляти обойму в трьох своїх співтоваришів по службі і 16 осіб він поранив при цьому. Говорили про те, що він не зовсім психічно нормальний. Про те, що після участі в американських військових операціях, близько 20 відсотків людей, які повертаються, мають проблеми з посттравматичним синдромом. Як можна перевірити це в умовах України, якщо це не вдається відстежити в американських умовах?
– Це хороше питання. І складне питання. Фактор посттравматичного синдрому безумовно існує і в наших умовах. Ми так само країна з масовим неврозом. Вочевидь, що є певні ризики. З іншого боку, люди, котрі стояли під час протистояння на Майдані, які входили до Самооборони, частина з яких зараз має зброю, наскільки мені відомо, пропонується її здати на умовах, що за це не буде ніякого покарання. Проте, якщо виникла така сила людей, які патріотично налаштовані і дають собі звіт, мають певне уявлення про силові операції, то, мені здається, що простіше було б цю силу в якийсь спосіб інституціоналізувати. І таким чином накласти певні правила гри, продиктовані інтересами держави. Ніж просто не дозволяти їм цього і не відгукуватись на їхні ініціативи щодо дозволу на продаж і володіння зброєю.
– Тобто, на Вашу думку, шлях має бути все ж таки досить довгостроковий? Йдеться про підготовку і про те, що в перспективі з них мають бути сформовані якісь організовані загони. Тобто це шлях, яким пішла Швейцарія, шлях, яким пішов Ізраїль. Люди, які пройшли військову службу в армії, в тих країнах, – до речі, Україна відмовилися від обов’язкової служби в армії, – ці люди мають постійну підготовку і постійне тренування у використанні зброї. І тоді вони мають шанс проти озброєних злочинців, чи проти озброєних постійних формувань іншої держави. Наскільки українська держава готова інвестувати в таку підготовку знову ж таки своїх громадян?
– Мені здається, що загалом ця наша розмова і ця дискусія наразі перебуває на рівні теоретизування, тому що я мало вірю в те, що нинішній склад парламенту проголосував би за такий закон. Тому певний люфт часу є.
Очевидно, що якщо це питання і буде підніматися, то це вже буде в новообраній Раді. Безумовно, це має бути дуже регламентована сфера життя, вочевидь регламентована і показниками медичними, має бути серйозна медична експертиза. Тому що всі ми знаємо, що подекуди медична експертиза в Україні зводиться до формального відвідування лікаря. В даному випадку на кону стоятимуть людські життя, ризики людському життю, і, очевидно, що тут доведеться більш серйозно до цього підходити.
Очевидно, що має бути так само регламентована і можливість використання зброї. Також в інтересах держави було би, щоб власники зброї були згуртовані в певних інституціях, в певних структурах і могли використовувати її не на свій розсуд, а просто перебувати в резерві і у випадку необхідності надавати підтримку державі у її спробах або захистити суверенітет держави, або протистояти злочинцям.
– Якщо говорити про питання власності на зброю в Україні в нинішніх умовах, то триває дискусія і на політичному рівні і на рівні експертів. Як на мене, то це питання активізувалося навіть не такою мірою через загрозу тиску з боку Росії, загрози вторгнення з боку Росії, а ще під час подій на Майдані. Коли теж неодноразово звучали думки про те, що якби люди на Майдані були озброєні, то, можливо, вдалося б уникнути кривавої розв’язки і «Небесної Сотні».
Це питання цікаве і тому, що зараз про нього говорять вже як про необхідність самозахисту, тоді як донедавна володіння зброєю в Україні було радше категорією престижу. Безумовно, були люди, які володіли зброєю легально, або нелегально. Це було свого роду можливістю продемонструвати певний кураж тих, кого в народі називають «мажорами». Нині це питання стоїть більш широко.
Я сам для себе намагався вирішити це питання теж, тому що воно досить суперечливе. Чи хотів би я ходити по вулиці, де кожен має право володіти зброєю? На перший погляд, напевно ні. На перший погляд, я б більш безпечно почувався, якби зброєю в Україні не володіли. Однак, треба враховувати і реалії. Злочинний світ має доступ до зброї і це ні для кого не секрет. Відтак, чому не можуть мати зброю люди, які не є злочинцями. Люди, які є психічно нормальними?
Люди, які володіють зброєю, мають формувати до певної міри резерв до народного ополчення
Тепер я радше схиляюсь до того, що право володіння зброєю має право на життя. Інша справа, що справа володіння зброєю має нести за собою і низку обов’язків. Люди, які володіють зброєю, мають формувати до певної міри резерв до народного ополчення. Якщо ці люди будуть входити в такий резерв, то вочевидь вони мають проходити відповідні тренування. Ті тренування мають відбуватися на постійній основі. Право, яке тягне за собою необхідність їздити на збори, тренуватися в тому, як обходитися з тією зброєю. Очевидно, що має бути дуже серйозна експертиза, в тому числі й медична, для потенційних власників зброї. Має бути психіатричний нагляд. Має існувати критерій несудимості.
Важливий момент – це момент, який пов’язаний з нинішніми сепаратистськими тенденціями в Україні
Важливий момент – це момент, який пов’язаний з нинішніми сепаратистськими тенденціями в Україні. Багато хто закидає, що якщо зараз озброювати прихильників сепаратизму, якщо озброїти тітушок, то це може бути вибухонебезпечно. Тут контраргументом служить те, що, по-перше, дійсно, оскільки ці люди пов’язані зі злочинним світом, то для них і так не є проблемою дістати зброю.
– Ви говорите про фактор контролю. Сполучені Штати минулого тижня пережили ще одну трагедію, пов’язану зі стріляниною. На базі Форд Гуд один із військових Іван Лопез за вісім хвилин встиг розстріляти обойму в трьох своїх співтоваришів по службі і 16 осіб він поранив при цьому. Говорили про те, що він не зовсім психічно нормальний. Про те, що після участі в американських військових операціях, близько 20 відсотків людей, які повертаються, мають проблеми з посттравматичним синдромом. Як можна перевірити це в умовах України, якщо це не вдається відстежити в американських умовах?
– Це хороше питання. І складне питання. Фактор посттравматичного синдрому безумовно існує і в наших умовах. Ми так само країна з масовим неврозом. Вочевидь, що є певні ризики. З іншого боку, люди, котрі стояли під час протистояння на Майдані, які входили до Самооборони, частина з яких зараз має зброю, наскільки мені відомо, пропонується її здати на умовах, що за це не буде ніякого покарання. Проте, якщо виникла така сила людей, які патріотично налаштовані і дають собі звіт, мають певне уявлення про силові операції, то, мені здається, що простіше було б цю силу в якийсь спосіб інституціоналізувати. І таким чином накласти певні правила гри, продиктовані інтересами держави. Ніж просто не дозволяти їм цього і не відгукуватись на їхні ініціативи щодо дозволу на продаж і володіння зброєю.
– Тобто, на Вашу думку, шлях має бути все ж таки досить довгостроковий? Йдеться про підготовку і про те, що в перспективі з них мають бути сформовані якісь організовані загони. Тобто це шлях, яким пішла Швейцарія, шлях, яким пішов Ізраїль. Люди, які пройшли військову службу в армії, в тих країнах, – до речі, Україна відмовилися від обов’язкової служби в армії, – ці люди мають постійну підготовку і постійне тренування у використанні зброї. І тоді вони мають шанс проти озброєних злочинців, чи проти озброєних постійних формувань іншої держави. Наскільки українська держава готова інвестувати в таку підготовку знову ж таки своїх громадян?
– Мені здається, що загалом ця наша розмова і ця дискусія наразі перебуває на рівні теоретизування, тому що я мало вірю в те, що нинішній склад парламенту проголосував би за такий закон. Тому певний люфт часу є.
Очевидно, що якщо це питання і буде підніматися, то це вже буде в новообраній Раді. Безумовно, це має бути дуже регламентована сфера життя, вочевидь регламентована і показниками медичними, має бути серйозна медична експертиза. Тому що всі ми знаємо, що подекуди медична експертиза в Україні зводиться до формального відвідування лікаря. В даному випадку на кону стоятимуть людські життя, ризики людському життю, і, очевидно, що тут доведеться більш серйозно до цього підходити.
В інтересах держави було би, щоб власники зброї були згуртовані в певних інституціях
Очевидно, що має бути так само регламентована і можливість використання зброї. Також в інтересах держави було би, щоб власники зброї були згуртовані в певних інституціях, в певних структурах і могли використовувати її не на свій розсуд, а просто перебувати в резерві і у випадку необхідності надавати підтримку державі у її спробах або захистити суверенітет держави, або протистояти злочинцям.
