Київ – Журналіст Михайло Мишкало презентував книжку під назвою «Сторожі тротуару» про трагедію «втраченого покоління» українських заробітчан. Автор пише про своїх ровесників-«гастарбайтерів», які роз’їхалися по світу у пошуках щастя. Ця книжка описує час, про який хочеться забути, але про який вже давно пора розповісти дітям, кажуть колеги Михайла Мишкала.
«Нам пропонують надгробки, а ми мріємо про передплату на Плейбой і на жовтому світлофорі тиснемо на газ. Проскочемо. Даремно. Наш поїзд пішов. Ми спішимо і не встигаємо. Лікарі прописують спокій, вівсяну кашу і службу Божу», – зачитує на презентації цитату з книжки Михайла Мишкала «Сторожі тротуару» журналіст Роман Чайка.
Книжка, каже її автор Михайло Мишкало, відомий також під псевдонімом Майкл, описує будні реальних людей, які на зламі 1980-1990 років прокинулися в індустріально занепалому Львові, людей, які опинилися на роздоріжжі – про сучасних заробітчан.
Шляхом тисяч українців, шляхом заробітчанства автор пройшов особисто і зміг його описати. Після закінчення факультету електрофізики Львівської політехнічного інституту, він якийсь час працював на заводі, а після краху промислового гіганта заробляв гроші по базарах Варшави, Белграда, Будапешта, Ольштина, працював різноробочим і нянькою у Великобританії. Тільки з 1997 року, знаючи вже кілька мов, він став перекладачем і гідом у Львові і почав друкуватися у газеті «Поступ», а згодом і в інших львівських медіа. В романі, за його словами, 99,9% особистої правди.
«Що таке заробітчанство? Це тимчасове явище: поїхали, заробили і той «чумайдан» грошей приїхали і вклали вдома. А воно триває вже двадцять років. І трагедія в тому, що діти їдуть за батьками. Я хотів передати той стан невпевненості через реальні історії», – розповідає автор.
Назву «Сторожі тротуару» книжка отримала теж не випадково, а є віддзеркаленням періоду, коли на стадіоні «Україна» у Львові не грали у футбол, а приходили торгувати.
«Відбувалося це дуже примітивно. На асфальт ставились дві цегли і це була твоя територія, яку ти забивав. І ти стеріг це місце, бо міг хтось прийти та зайняти. Між ними клали газету на якій і розміщували товари (а цегла просто потрібна для того, щоб не здувало газету). Торги приходили просто на тротуарах, звідси і назва книги. І це був абсурд, бо ти вартував бруд, тротуар», – розповідає автор.
На думку відомої письменниці Оксани Забужко, «Сторожі тротуару» можуть зменшити прірву між поколінням 1990-х і поколінням 2000-х, поколінням батьків і дітей.
«Мільйони людей через це пройшли і мільйони людей соромляться про це говорити. А хтось має бути першим. Вийти, подолати це українське хуторянство «а у мене все добре» і сказати: діти дорогі, молодше покоління, ми вам брехали. Весь той культ успішності, в якому ми вас виховали, це все від того, що ми вам не казали правди про своє життя», – каже письменниця.
Стиль книжки «Сторожі тротуару» надривний. Подекуди автор зловживає іменними реченнями, що складаються з одного слова. Але так він описує час, про який всі хотіли б забути, про який багатьом неприємно чути. Та врешті констатує, що написав книжку, бо хотів поставити крапку, закрити цю тему, «закрити» минуле.
«Нам пропонують надгробки, а ми мріємо про передплату на Плейбой і на жовтому світлофорі тиснемо на газ. Проскочемо. Даремно. Наш поїзд пішов. Ми спішимо і не встигаємо. Лікарі прописують спокій, вівсяну кашу і службу Божу», – зачитує на презентації цитату з книжки Михайла Мишкала «Сторожі тротуару» журналіст Роман Чайка.
Книжка, каже її автор Михайло Мишкало, відомий також під псевдонімом Майкл, описує будні реальних людей, які на зламі 1980-1990 років прокинулися в індустріально занепалому Львові, людей, які опинилися на роздоріжжі – про сучасних заробітчан.
Шляхом тисяч українців, шляхом заробітчанства автор пройшов особисто і зміг його описати. Після закінчення факультету електрофізики Львівської політехнічного інституту, він якийсь час працював на заводі, а після краху промислового гіганта заробляв гроші по базарах Варшави, Белграда, Будапешта, Ольштина, працював різноробочим і нянькою у Великобританії. Тільки з 1997 року, знаючи вже кілька мов, він став перекладачем і гідом у Львові і почав друкуватися у газеті «Поступ», а згодом і в інших львівських медіа. В романі, за його словами, 99,9% особистої правди.
Трагедія в тому, що діти їдуть за батьками. Я хотів передати той стан невпевненості через реальні історіїМихайло Мишкало
Назву «Сторожі тротуару» книжка отримала теж не випадково, а є віддзеркаленням періоду, коли на стадіоні «Україна» у Львові не грали у футбол, а приходили торгувати.
«Відбувалося це дуже примітивно. На асфальт ставились дві цегли і це була твоя територія, яку ти забивав. І ти стеріг це місце, бо міг хтось прийти та зайняти. Між ними клали газету на якій і розміщували товари (а цегла просто потрібна для того, щоб не здувало газету). Торги приходили просто на тротуарах, звідси і назва книги. І це був абсурд, бо ти вартував бруд, тротуар», – розповідає автор.
На думку відомої письменниці Оксани Забужко, «Сторожі тротуару» можуть зменшити прірву між поколінням 1990-х і поколінням 2000-х, поколінням батьків і дітей.
Хтось має бути першим. Вийти, подолати це українське хуторянство «а у мене все добре» і сказати: діти дорогі, молодше покоління, ми вам брехалиОксана Забужко
Стиль книжки «Сторожі тротуару» надривний. Подекуди автор зловживає іменними реченнями, що складаються з одного слова. Але так він описує час, про який всі хотіли б забути, про який багатьом неприємно чути. Та врешті констатує, що написав книжку, бо хотів поставити крапку, закрити цю тему, «закрити» минуле.
