Київ – Пустота, простота і прибирання – це основні гасла міжнародного молодіжного архітектурного фестивалю Canactions, що відбувся у Києві. Його учасники переконують, що городяни мають більше прав на публічний простір, ніж це їм здається. А архітектура тісно пов’язана із суспільством та політикою.
Архітектурний фестиваль Canactions проводять у столиці України вже шостий рік поспіль. Як переконують його організатори, мета форуму – переосмислити сучасні архітектурні процеси в Україні. Молодим архітекторам бракує мрії про інший, кращий простір, переконаний засновник фестивалю, архітектор та урбаніст Віктор Зотов.
Фестиваль Canactions – один із проявів урбаністичного руху, що набуває поширення в Україні. Його активісти намагаються не тільки популяризувати прогресивні архітектурні ідеї, а й пояснити, що місто – це організм, а його мешканці і є власниками мегаполісу, каже Віктор Зотов.
Водночас він стверджує, що молодих архітекторів варто привчати до такого нового бачення.
«Ми все ще проектуємо фасади або форми у той час, як просунуті колеги і наші, і в інших країнах давно малюють процеси, проектують якесь життя. Мені здається, що найважливіше – це йти від спільного до приватного, створити якісь уподобання як мету. Ось вам приклад. Приїхали швейцарці, стоять перед концепцією генплану Києва і питають: «А де тут центр?». Їм показують на Хрещатик. А вони питають: «А чому не тут?» – і показують на київські острови. Таке наївне питання, але саме так ми зараз змінюємо бачення київського розвитку в свідомості і архітекторів, і непрофесіоналів, і найголовніше – в головах київської влади», – каже він.
Архітектор вважає, що змінити українські міста можна буквально за кілька місяців, і значні інвестиції для цього не потрібні. Новобудови в історичному центрі – не проблема, каже Віктор Зотов. Турбує те, що забудовники ігнорують міський силует та функціональне навантаження будівель. Але, крім цього, потрібно вичистити міський простір від автомобілів, реклами та недоцільної архітектури, яка просто заважає пересуватися.
«Коли ми говоримо про благоустрій міста, то в першу чергу уявляємо скульптуру або фонтан, але насправді, щоб почуватися комфортно, треба зовсім небагато. Треба просто розчистити простір для людей. Пустота – це свобода. Для цього не потрібно витрачати гроші, чекати десятиріччя, для цього потрібен розумний керівник», – зауважує він.
«Їхня зона комфорту – до порогу квартири»
Віктор Зотов каже, що сьогодні архітектор не може не бути активістом. В Україні виникає дедалі більше ініціатив, що поширюють знання про міський благоустрій. Однією з них є львівський проект Lypneva. Спочатку його учасники гуртувалися на міжнародному інтернет-форумі урбаністів SkyscraperCity, а потім створили окремий сайт. Назвалися на честь Липневої площі – тієї, що з’явилася на місці стихійного ринку завдяки діяльності активістів.
Lypneva не тільки публікує матеріали, присвячені ідеям містобудування та організації громадського простору, а й створює проекти реконструкції окремих площ та вулиць. Втілити їх у життя складно через те, що деякі чиновники громадські ініціативи не сприймають, каже один із засновників руху Дем’ян Данилюк.
«Наприклад, голова Франківської адміністрації, одного із районів Львова, в якому, власне, розташована Липнева площа, в газеті «Львівська пошта» висловив думку про те, що «наші люди ще не заслужили площі і газони», – каже активіст.
Утім, Дем’ян Данилюк зауважує, що не всі мешканці готові до переосмислення вулиць міста. «Їхня зона комфорту – до порогу квартири, а далі – це нічиє. Існує якесь абстрактне уявлення, що це власність держави. Якраз одна з наших цілей – це інформування мешканців міста, щоб вони усвідомлювали, що вони можуть і повинні впливати на розвиток свого міста», – каже активіст.
Найменший приклад такого впливу – туристичні вказівники у Львові, які активісти намалювали знічев’я, показали міській раді, а та погодилася їх розмістити.
Архітектура – це політика, що застигла в камені
Тим часом місто не тільки належить своїм мешканцям, а є відображенням громадських настроїв і соціального становища. Журналіст Юрій Макаров, один із учасників фестивалю Canactions, перефразовуючи відомий вислів, говорить про те, що архітектура – це політика, що застигла в камені. У своїй лекції «Радянське місто як візуальний і соціальний досвід» він наводить приклад міської архітектури часів соцреалізму.
«Якщо ми погоджуємось із тим, що естетика якимось чином впливає на психіку, то доведеться прийняти і це. І ці квартали горизонтальних хмарочосів цілком відповідали цій індивідуальній уніфікації», – каже він.
Як зазначають експерти, українські міста переходять на постсоціалістичний етап, і їхні проблеми – аналогічні із проблемами міст інших країн пострадянського простору. Наприклад, як вказує урбаніст Роман Цибрівський у своїх дослідженнях, в Астані мешканці скаржаться на неякісні новобудови, а в Тбілісі – на «хаотичну забудову, брак публічного та зеленого простору, нищення Старого Тбілісі та бридке поєднання старої та нової архітектури». У той же час міста країн Балтії, за спостереженням дослідника, досягли втішних результатів.
Архітектурний фестиваль Canactions проводять у столиці України вже шостий рік поспіль. Як переконують його організатори, мета форуму – переосмислити сучасні архітектурні процеси в Україні. Молодим архітекторам бракує мрії про інший, кращий простір, переконаний засновник фестивалю, архітектор та урбаніст Віктор Зотов.
Фестиваль Canactions – один із проявів урбаністичного руху, що набуває поширення в Україні. Його активісти намагаються не тільки популяризувати прогресивні архітектурні ідеї, а й пояснити, що місто – це організм, а його мешканці і є власниками мегаполісу, каже Віктор Зотов.
Водночас він стверджує, що молодих архітекторів варто привчати до такого нового бачення.
«Ми все ще проектуємо фасади або форми у той час, як просунуті колеги і наші, і в інших країнах давно малюють процеси, проектують якесь життя. Мені здається, що найважливіше – це йти від спільного до приватного, створити якісь уподобання як мету. Ось вам приклад. Приїхали швейцарці, стоять перед концепцією генплану Києва і питають: «А де тут центр?». Їм показують на Хрещатик. А вони питають: «А чому не тут?» – і показують на київські острови. Таке наївне питання, але саме так ми зараз змінюємо бачення київського розвитку в свідомості і архітекторів, і непрофесіоналів, і найголовніше – в головах київської влади», – каже він.
Архітектор вважає, що змінити українські міста можна буквально за кілька місяців, і значні інвестиції для цього не потрібні. Новобудови в історичному центрі – не проблема, каже Віктор Зотов. Турбує те, що забудовники ігнорують міський силует та функціональне навантаження будівель. Але, крім цього, потрібно вичистити міський простір від автомобілів, реклами та недоцільної архітектури, яка просто заважає пересуватися.
«Коли ми говоримо про благоустрій міста, то в першу чергу уявляємо скульптуру або фонтан, але насправді, щоб почуватися комфортно, треба зовсім небагато. Треба просто розчистити простір для людей. Пустота – це свобода. Для цього не потрібно витрачати гроші, чекати десятиріччя, для цього потрібен розумний керівник», – зауважує він.
«Їхня зона комфорту – до порогу квартири»
Віктор Зотов каже, що сьогодні архітектор не може не бути активістом. В Україні виникає дедалі більше ініціатив, що поширюють знання про міський благоустрій. Однією з них є львівський проект Lypneva. Спочатку його учасники гуртувалися на міжнародному інтернет-форумі урбаністів SkyscraperCity, а потім створили окремий сайт. Назвалися на честь Липневої площі – тієї, що з’явилася на місці стихійного ринку завдяки діяльності активістів.
Lypneva не тільки публікує матеріали, присвячені ідеям містобудування та організації громадського простору, а й створює проекти реконструкції окремих площ та вулиць. Втілити їх у життя складно через те, що деякі чиновники громадські ініціативи не сприймають, каже один із засновників руху Дем’ян Данилюк.
«Наприклад, голова Франківської адміністрації, одного із районів Львова, в якому, власне, розташована Липнева площа, в газеті «Львівська пошта» висловив думку про те, що «наші люди ще не заслужили площі і газони», – каже активіст.
Утім, Дем’ян Данилюк зауважує, що не всі мешканці готові до переосмислення вулиць міста. «Їхня зона комфорту – до порогу квартири, а далі – це нічиє. Існує якесь абстрактне уявлення, що це власність держави. Якраз одна з наших цілей – це інформування мешканців міста, щоб вони усвідомлювали, що вони можуть і повинні впливати на розвиток свого міста», – каже активіст.
Найменший приклад такого впливу – туристичні вказівники у Львові, які активісти намалювали знічев’я, показали міській раді, а та погодилася їх розмістити.
Архітектура – це політика, що застигла в камені
Тим часом місто не тільки належить своїм мешканцям, а є відображенням громадських настроїв і соціального становища. Журналіст Юрій Макаров, один із учасників фестивалю Canactions, перефразовуючи відомий вислів, говорить про те, що архітектура – це політика, що застигла в камені. У своїй лекції «Радянське місто як візуальний і соціальний досвід» він наводить приклад міської архітектури часів соцреалізму.
«Якщо ми погоджуємось із тим, що естетика якимось чином впливає на психіку, то доведеться прийняти і це. І ці квартали горизонтальних хмарочосів цілком відповідали цій індивідуальній уніфікації», – каже він.
Як зазначають експерти, українські міста переходять на постсоціалістичний етап, і їхні проблеми – аналогічні із проблемами міст інших країн пострадянського простору. Наприклад, як вказує урбаніст Роман Цибрівський у своїх дослідженнях, в Астані мешканці скаржаться на неякісні новобудови, а в Тбілісі – на «хаотичну забудову, брак публічного та зеленого простору, нищення Старого Тбілісі та бридке поєднання старої та нової архітектури». У той же час міста країн Балтії, за спостереженням дослідника, досягли втішних результатів.
