Київ – Астрофізики оцінили можливість існування непостійних супутників Землі і з’ясували, що наша планета цілком може мати другий, хоча й тимчасовий, Місяць. Мова йде про дослідження, розпочате 5 років тому, результатом якого, ймовірно, стане офіційна фіксація першого зареєстрованого тимчасового супутника Землі.
За кілька років своїх наукових розвідок вчені з Гавайського університету Мікаель Ґранвік, Жеремі Вобайон та Роберт Джедіке встановили, що, окрім Місяця, наша планета повинна мати в кожен даний час також щонайменше один тимчасовий супутник діаметром в один-два метри. Про досягнення дослідників пише Discovery News із посиланням на публікацію у виданні ICARUS Американського астрономічного товариства.
Невідоме досі небесне тіло на орбіті Землі Ґранвік та його колеги вперше виявили у 2006 році. Об’єкт, названий RH120, виявився крихітним астероїдом діаметром всього у кілька метрів, що, тим не менше, не завадило йому виконувати функції супутника: з’ясувалося, що до липня 2007 року він, потрапивши під вплив земної гравітації, перебував у так званій сфері Гілла (просторі довкола Землі, де сила тяжіння планети більша за силу тяжіння Сонця), і вчені вирішили дослідити, як він туди потрапив.
У результаті вони дійшли висновку, що у Землі постійно є щонайменше один тимчасовий супутник. Середня тривалість його «життя» на земній орбіті – близько 10 місяців. Щоб виявляти такі супутники, вчені пропонують надалі вдосконалювати існуючу систему пошуку навколоземних об’єктів.
Також, за висновком астрофізиків Гавайського університету, RH120 мав природне походження, а це означає, що його можна вважати першим в історії зареєстрованим тимчасовим супутником. Тепер вчені мріють відправити на астероїд такого типу астронавтів: дослідження, які колись вдасться провести на такому небесному тілі, астрофізики вже назвали безпрецедентними – хоча б тому, що суто теоретично існує можливість доправити цей об’єкт у якусь із лабораторій.
«Загибель» підводних вулканів зменшує загрози землетрусів
«Вулкани повільно рухаються до своєї смерті», – пише ABC Science. Одна з найбільших океанських западин у земній корі потроху поглинає підводні вулкани, і, на превеликий подив геологів, цей процес сприяє зменшенню ризику землетрусів у цій місцевості – всупереч раніше висунутим гіпотезам.
Видання розповідає про западину Тонга – сейсмонебезпечну зону розломів у Тихому океані на території між Тонгою і Самоа і другий за глибиною каньйон у світі. Всі глибоководні впадини Світового океану розташовані на кордонах літосферних плит, що постійно рухаються, однак район розташування западини Тонга унікальний: швидкість руху літосферних плит тут значно вища (вчені роблять такі висновки через тутешній острів Ніаутопутану, координати якого постійно змінюються: за рік він зсувається на чверть метра).
Саме тут, у западині Тонга, концентрується значна кількість землетрусів і цунамі – за цим показником її ставлять в один ряд із Японською та Маріанською западинами. Протягом тривалого часу геологи припускали, що повільне руйнування підводних вулканів уздовж зони субдукції, тобто «насування» однієї тектонічної плити на іншу, лише додає ризиків виникнення землетрусів. Однак професор Тоні Воттс із Оксфордського університету вважає інакше.
Разом із колегами Воттс виявив, що у тому місці, де «гинуть» підводні вулкани, западина Тонга на диво спокійна. Цього літа за допомогою сканування з гідролокатора вчені намагалися з’ясувати, чому. «Зрештою, під час нещодавніх зборів Американської геофізичної спілки дослідники продемонстрували журналістам приголомшливий візуальний аналіз вулканів у момент, коли вони перебувають на межі входження у западину – за мить до падіння у прірву», – мовиться у статті.
Тож якщо раніше вважалося, що процес поглинання вулканів западиною спричиняє тертя тектонічних плит, а отже, збільшує напругу і призводить до сейсмохвилювань, то професор Воттс вказує на протилежне: вулкани нібито стають такими собі амортизаторами, що пом’якшують процес субдукції і зменшують ризик виникнення землетрусів і цунамі.
Кордон між США та Мексикою небезпечний для популяції ведмедів?
«Зависокі паркани на кордоні ускладнюють долю не лише втікачів із Мексики до США, вони також стали перешкодою для природної міграції ведмедів», – наголошують у The New York Times. Дослідження, опубліковане у грудневому номері Biological Conservation, демонструє, що популяція чорних ведмедів, які живуть у лісах Аризони, натрапила на загрозу у вигляді непрохідних бар’єрів на кордоні.
За допомогою аналізу генетичних зразків біологи вирішили порівняти ведмедів, які населяють ліси у штаті на американсько-мексиканському кордоні, із тваринами того ж виду ведмедів, але вже зі сходу США. З’ясувалося, що ведмеді, які живуть на кордоні, генетично більше схожі на тих, що населяють ліси на півночі Мексики. Ще одна схожість, однак вже сумніша за зазначену, у тому, що густота їхньої популяції значно нижча за кількість «мешканців» лісів на сході Сполучених Штатів.
Загалом дослідники прийшли до висновку, що кордон між США та Мексикою є унікальним із біологічної точки зору, оскільки внаслідок міграції деяких видів тварин Північної Америки до південного кордону материка їхня популяція згодом суттєво скорочується.
«Ми хочемо, щоб люди були обізнані щодо того, як їхня діяльність впливає на популяцію диких тварин», – каже співавтор дослідження, представник Товариства охорони дикої природи Джон Бекман. Уже найближчим часом вчені мають намір передати результати свого аналізу низці американських федеральних прикордонних служб.
За кілька років своїх наукових розвідок вчені з Гавайського університету Мікаель Ґранвік, Жеремі Вобайон та Роберт Джедіке встановили, що, окрім Місяця, наша планета повинна мати в кожен даний час також щонайменше один тимчасовий супутник діаметром в один-два метри. Про досягнення дослідників пише Discovery News із посиланням на публікацію у виданні ICARUS Американського астрономічного товариства.
Невідоме досі небесне тіло на орбіті Землі Ґранвік та його колеги вперше виявили у 2006 році. Об’єкт, названий RH120, виявився крихітним астероїдом діаметром всього у кілька метрів, що, тим не менше, не завадило йому виконувати функції супутника: з’ясувалося, що до липня 2007 року він, потрапивши під вплив земної гравітації, перебував у так званій сфері Гілла (просторі довкола Землі, де сила тяжіння планети більша за силу тяжіння Сонця), і вчені вирішили дослідити, як він туди потрапив.
У результаті вони дійшли висновку, що у Землі постійно є щонайменше один тимчасовий супутник. Середня тривалість його «життя» на земній орбіті – близько 10 місяців. Щоб виявляти такі супутники, вчені пропонують надалі вдосконалювати існуючу систему пошуку навколоземних об’єктів.
Також, за висновком астрофізиків Гавайського університету, RH120 мав природне походження, а це означає, що його можна вважати першим в історії зареєстрованим тимчасовим супутником. Тепер вчені мріють відправити на астероїд такого типу астронавтів: дослідження, які колись вдасться провести на такому небесному тілі, астрофізики вже назвали безпрецедентними – хоча б тому, що суто теоретично існує можливість доправити цей об’єкт у якусь із лабораторій.
«Загибель» підводних вулканів зменшує загрози землетрусів
«Вулкани повільно рухаються до своєї смерті», – пише ABC Science. Одна з найбільших океанських западин у земній корі потроху поглинає підводні вулкани, і, на превеликий подив геологів, цей процес сприяє зменшенню ризику землетрусів у цій місцевості – всупереч раніше висунутим гіпотезам.
Видання розповідає про западину Тонга – сейсмонебезпечну зону розломів у Тихому океані на території між Тонгою і Самоа і другий за глибиною каньйон у світі. Всі глибоководні впадини Світового океану розташовані на кордонах літосферних плит, що постійно рухаються, однак район розташування западини Тонга унікальний: швидкість руху літосферних плит тут значно вища (вчені роблять такі висновки через тутешній острів Ніаутопутану, координати якого постійно змінюються: за рік він зсувається на чверть метра).
Саме тут, у западині Тонга, концентрується значна кількість землетрусів і цунамі – за цим показником її ставлять в один ряд із Японською та Маріанською западинами. Протягом тривалого часу геологи припускали, що повільне руйнування підводних вулканів уздовж зони субдукції, тобто «насування» однієї тектонічної плити на іншу, лише додає ризиків виникнення землетрусів. Однак професор Тоні Воттс із Оксфордського університету вважає інакше.
Разом із колегами Воттс виявив, що у тому місці, де «гинуть» підводні вулкани, западина Тонга на диво спокійна. Цього літа за допомогою сканування з гідролокатора вчені намагалися з’ясувати, чому. «Зрештою, під час нещодавніх зборів Американської геофізичної спілки дослідники продемонстрували журналістам приголомшливий візуальний аналіз вулканів у момент, коли вони перебувають на межі входження у западину – за мить до падіння у прірву», – мовиться у статті.
Тож якщо раніше вважалося, що процес поглинання вулканів западиною спричиняє тертя тектонічних плит, а отже, збільшує напругу і призводить до сейсмохвилювань, то професор Воттс вказує на протилежне: вулкани нібито стають такими собі амортизаторами, що пом’якшують процес субдукції і зменшують ризик виникнення землетрусів і цунамі.
Кордон між США та Мексикою небезпечний для популяції ведмедів?
«Зависокі паркани на кордоні ускладнюють долю не лише втікачів із Мексики до США, вони також стали перешкодою для природної міграції ведмедів», – наголошують у The New York Times. Дослідження, опубліковане у грудневому номері Biological Conservation, демонструє, що популяція чорних ведмедів, які живуть у лісах Аризони, натрапила на загрозу у вигляді непрохідних бар’єрів на кордоні.
За допомогою аналізу генетичних зразків біологи вирішили порівняти ведмедів, які населяють ліси у штаті на американсько-мексиканському кордоні, із тваринами того ж виду ведмедів, але вже зі сходу США. З’ясувалося, що ведмеді, які живуть на кордоні, генетично більше схожі на тих, що населяють ліси на півночі Мексики. Ще одна схожість, однак вже сумніша за зазначену, у тому, що густота їхньої популяції значно нижча за кількість «мешканців» лісів на сході Сполучених Штатів.
Загалом дослідники прийшли до висновку, що кордон між США та Мексикою є унікальним із біологічної точки зору, оскільки внаслідок міграції деяких видів тварин Північної Америки до південного кордону материка їхня популяція згодом суттєво скорочується.
«Ми хочемо, щоб люди були обізнані щодо того, як їхня діяльність впливає на популяцію диких тварин», – каже співавтор дослідження, представник Товариства охорони дикої природи Джон Бекман. Уже найближчим часом вчені мають намір передати результати свого аналізу низці американських федеральних прикордонних служб.
