Невдовзі буде 30 років від початку Першої російсько-чеченської війни (1994–1996). Але перед тим, 26 листопада 1994 року, росіяни спробували під прикриттям проросійської опозиції захопити Грозний і усунути від влади президента Чечні Джохара Дудаєва. Збройні загони антидудаєвських «ополченців» підтримували танки та інша бронетехніка з російськими екіпажами. Це з’ясувалося, коли в результаті розгрому російські танкісти потрапили в полон. Тоді ще не вживали термін «гібридна агресія», але в термінології сьогодення це можна назвати гібридною спробою Росії упокорити Чечню.

Про передісторію Першої російсько-чеченської війни «Історична Свобода» говорила зі співробітником Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максимом Майоровим.

– Чечня майже одночасно з Україною проголосила незалежність після провалу у Москві путчу ГКЧП. Як Чечні, єдиній із підросійських республік, вдалося тоді вибороти незалежність?

– Не було формального проголошення незалежності Чечні – такого, як Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України. Натомість прибічники незалежності Чечні вважають своїм днем незалежності 6 вересня 1991 року. Це було не проголошення якогось акту законодавчим органом, а це була, умовно кажучи, перемога «чеченського майдану».

В Україні тоді відносно тихо все відбулося. Путч провалився – і невдовзі була проголошена незалежність. Натомість у Чечні національний рух – представлений Вайнахською демократичною партією та іншими силами націоналістичного, ісламського і демократичного спрямування – звинуватив тодішнє керівництво Чечено-Інгушетії (тоді була спільна республіка інгушів і чеченців) у підтримці ГКЧП.

Насправді, там ситуація була радше неоднозначна. Тодішнє керівництво на чолі з Доку Завгаєвим зайняло вичікувальну позицію, як і багато інших керівників. Але це була зручна нагода для того, щоб їх звинуватити в нерішучості, в тому, що вони, мовляв, пішли на поводу у путчистів. Фактично в Грозному та інших населених пунктах Чечні виник «майдан» – люди вийшли на вулицю, почалися мітинги і формування загонів самооборони.

Чеченці тоді повалили Леніна, який стояв у Грозному на центральній площі, і викинули у річку Сунжа.

Тодішня влада на чолі з Доку Завгаєвим не хотіла здаватися, пробувала запровадити надзвичайний стан і приборкати ситуацію.

Але проти них зіграло те, що в Росії якраз переміг Борис Єльцин на тих же гаслах, під якими на вулицю вийшли чеченці, тобто проти ГКЧП. Очевидно, Завгаєв і його оточення, звинувачені в підтримці ГКЧП, не могли розраховувати на поміч єльцинської Москви.

Протистояння в Грозному тривало кілька днів, аж поки натовп прибічників чеченської незалежності не увірвався в будівлю, де засідала Верховна Рада Чечено-Інгушетії, і просто не розігнав її силою. І з цього моменту чеченці ведуть відлік своєї незалежності.

– А хто ж тоді формалізував чеченську незалежність?

– Процес формалізації розтягнувся. Почати треба з Чеченського загальнонаціонального з’їзду, який відбувся ще в листопаді 1990 року. І тоді була проголошена Декларація про суверенітет Чеченської республіки Нохчійчо.

Це був дуже символічний акт, але республіканське керівництво, щоб не відставати, ухвалило за кілька днів Декларацію про державний суверенітет Чеченської Республіки. Це лягало в загальну канву «параду суверенітетів», до якого приєдналися як союзні республіки, так і майже всі автономні республіки. Чечено-Інгушетія однією з останніх проголосила таку декларацію. Але цікаво, що в тексті цієї декларації не йшлося про входження цієї республіки ані до складу СРСР, ані до РРФСР.

Далі була ось ця революція проти ГКЧП.

Після того були призначені вибори, на яких переміг Джохар Дудаєв. Ставши президентом, він 1 листопада 1991 року підписав указ про державний суверенітет Чеченської республіки. Це теж одна з таких знакових дат, яка згадується в контексті проголошення незалежності. Вибори до чеченського парламенту пройшли одночасно з президентськими 27 жовтня 1991 року.

– Чеченці проголосили суверенітет і на підтвердження цього змусили вийти з території республіки радянські війська.

– Взагалі, чеченці дуже горді з того, що їм вдалося домогтися виведення, скажімо так, імперських військ. Бо все було в процесі – ще не створили Міноборони РФ. Тобто Росія досить довго визначалася, перш ніж відмовилася від ідеї спільних збройних сил СНД і почала будувати власну армію. Тому статус військ, які залишалися в різних республіках – у Севастополі Чорноморський флот, у Придністров’ї 14-та армія – був не до кінця зрозумілий. Вони не приймали ще російської присяги, а вважалися ніби як продовженням існування радянської армії.

– Тобто радянська армія без Радянського Союзу?

– Власне, так.

До речі, останній міністр оборони СРСР і командувач об’єднаними збройними силами СНД маршал Євген Шапошников, як і Джохар Дудаєв, виходець з авіації. Як і перший міністр оборони незалежної України Костянтин Морозов. Такий цікавий момент.

І от, чеченці домоглися виведення цих імперських військ ще раніше, ніж естонці, влітку 1992 року. Вони створили досить недружні і некомфортні умови уламкам імперської армії, оточивши їхні військові містечка.

В результаті, ті пішли, залишили значну частину зброї. Була укладена формальна угода, що вони мають залишити половину, але на той час значна частина цієї зброї вже була у чеченців. Вони її захопили в процесі блокади і захоплення військових містечок. Тому росіяни «для збереження обличчя» пішли на формальну угоду.

Хоча, як росіяни потім згадували, вони, у свою чергу, частину тієї зброї вивели з ладу, через що чеченці не могли нею скористатися. Але забрали із собою якийсь мінімум. Тому чеченці воювали тією зброєю, яку залишила їм Росія в 1992 році.

– Як розвивалося внутрішньополітичне життя Чечні з осені 1991-го до осені 1994-го?

– Було кілька спроб з боку Москви, як мінімум, повалити владу Джохара Дудаєва, як максимум, повернути Чечню у своє лоно. Найперша така спроба датується пізньою осінню, листопадом 1991 року.

– Як тільки його обрали!?

– Фактично, в момент інавгурації Дудаєва. Можна сказати, що спочатку, Дудаєв і Єльцин були попутниками, але невдовзі їхні інтереси розійшлися, бо в Росії були свої фаворити і ставленики. Але тоді ще існував СРСР, який дотягнув до грудня 1991 року. Єльцин був у гострому конфлікті з Горбачовим. І вони весь час перетягували повноваження. Важливим моментом було те, хто контролює армію і внутрішні війська – сили, які могли дійсно «навести порядок» у Чечні з точки зору Москви. Єльцин санкціонував таку спецоперацію – прилетіли літаки зі спецназом на військовий аеродром «Ханкала» в Чечні.

Вони мали зробити силову акцію подібну до тих, що відбулися в Баку чи Вільнюсі. Але Горбачов вдарив по гальмах. Кажуть, він таким чином помстився за події у Вільнюсі, коли Єльцин фактично підтримав литовський національний рух. А тут дзеркальна ситуація – вже Єльцин хоче придушити чеченський національний рух, а Горбачов каже «стоп!». І Єльцин тоді дуже обізлився на чеченців. Вже особистий мотив у нього з’явився, що йому не дали застосувати силу, а навпаки, продемонстрували його слабкість. І це одна з причин, чому Єльцин був такий лихий саме проти чеченців.

– А внутрішньополітична кухня Чечні що тоді собою являла?

– Політичне життя було бурхливе і напружене. Не можна сказати, що Дудаєв був диктатором, який повністю консолідував владу і контролював ситуацію. Навпаки, чеченське політичне життя було сповнене суперечок, дуже активною була опозиція. Колишні соратники переходили в опозицію до Дудаєва. Він намагався контролювати процес, вдавався до авторитарних рішень: забороняв діяльність парламенту, розганяв уряди. Але йому не вдалося консолідувати владу. По суті, довоєнна Чечня та й міжвоєнна теж постійно перебувала в стані внутрішньополітичної кризи. Але це не вирок і не виправдання для вторгнення Росії, що Москва мала обов’язково втрутитися. Багато хто переживав внутрішньополітичні кризи, а в самій Росії розстрілювали з танків парламент! Тому кивати, що в Чечні була якась нестабільність – це хто б казав!

«Чечня: внутрішня історія. Від незалежності до війни» – книжка чеченського історика та громадсько-політичного діяча Майрбека Вачагаєва, присвячена подіям 1990–1994 років

– Наскільки потужною була антидудаєвська опозиція і наскільки контрольованою з Москви?

– Достатньо потужна для того, щоби дестабілізувати внутрішню ситуацію в Чечні, але не досить потужна, щоби повалити Дудаєва і захопити владу. Дійсно, чеченське суспільство було доволі поділене і розколоте.

Друга спроба вже за участі опозиції повалити владу Дудаєва сталася фактично в день ухвалення федеративного договору. Росія 31 березня 1992 року ухвалила федеративний договір зі своїми республіками, краями і так далі. Дві республіки не підписали цей федеративний договір: Чечня (в уявленнях Москви – Чечено-Інгушетія, бо окремої Інгушетії на той момент не існувало) і Татарстан.

І того ж 31 березня в Чечні стався заколот. У Грозний вторглися бойовики – чеченці, озброєні росіянами. Цей заколот очолювала Рада за наведення конституційного ладу Чечено-Інгушетії. Вони змогли захопити радіо і телебачення, щось там навіть намагалися проголосити. Але дуже швидко лояльні Дудаєву сили цей заколот придушили.

Наступна спроба Росії у військовий спосіб розв’язати питання Чечні сталася в продовження розвитку осетино-інгушського конфлікту. Цей збройний конфлікт спалахнув наприкінці 1992 року через суперечку за Пригородний район, тобто передміський район Владикавказу, столиці Північної Осетії. Але в той час, коли інгуші протистояли з осетинами, кордон між Інгушетією і Чечнею не був ніяким чином делімітований і був цілком прозорим.

Просто певні районі контролювала адміністрація інгуська, а певні – чеченська.

Під приводом «стабілізації ситуації» російські війська увійшли спочатку в Пригородний район, а потім в Інгушетію. Причому, з точки зору чеченського керівництва в Грозному, росіяни зайняли території не лише інгуські, а й чеченські.

Це була перша військово-політична криза між Росією і Чечнею. До тієї межі, на яку вийшли російські війська, чеченці теж підігнали бронетехніку. Гармати лоб в лоб стояли, снайпера дивилися одне на одного крізь приціли. Почалася певна дипломатія і тиск – гра м’язами, як з боку Грозного, так і з боку Москви. Багатьом здавалося, що це переросте у війну: щось піде не так, росіяни в чомусь звинуватять Дудаєва і далі візьмуть під контроль усю Чечню. Але тоді такий сценарій не спрацював.

В ході переговорів Москва побачила, що частина соратників Дудаєва дала слабину.

На відміну від Дудаєва, який зайняв принципову позицію, вони показали себе не дуже відважно. І в Москві зрозуміли, що цими людьми можна буде маніпулювати. Хай вони повернуться в Грозний і там у своїй слабині звинуватять не Москву, а Дудаєва – ніби він спровокував ситуацію і довів до цього. Фактично так і відбулося.

Постало нове покоління антидудаєвської опозиції, яке було пов’язане з парламентом.

Бродіння опозиції навколо питань радикалізму і непоступливості Дудаєва, його провалів в економічних питаннях призвело до масових протестів, які спалахнули в квітні 1993 року на Театральній площі Грозного. Там на «антидудаєвський майдан» зібралося дуже багато різних сил: і колишні представники партноменклатури, і представники «слов’янської меншості» – російськомовні, які представляли значну частину населення в Грозному, і частина інтелігенції, яка вважала, що Дудаєв занадто авторитарний, а вони хочуть демократії.

Тобто абсолютно різні сили, не всі з них проросійські, але всі невдоволені Дудаєвим. Вони «майданували» на Театральній площі деякий час, допоки це все дійшло до провокацій і вбивств. Загинули племінник Дудаєва і один із його соратників. Тоді в Дудаєва урвався терпець і він санкціонував силовий розгін.

Цей «майдан» підтримав мер Грозного Біслан Гантаміров, ставши топовою фігурою антидудаєвської опозиції. В ході розгону протесту відбулися сутички муніципальної поліції Гантамірова з президентською гвардією. Після цього всі невдоволені повтікали в Надтеречний район Чечні, де ситуацію контролював Умар Автурханов, який не визнавав владу Дудаєва, або з Гантаміровим у його рідний Урус-Мартановський район.

Був також локальний заколот Руслана Лабазанова – польового командира, який намагався контролювати Грозний, але його викинули.

Ось у такому ключі минув 1993 рік. Тривалий час Дудаєв вважав, що вся проблема не в Єльцині, а в Хасбулатові. Чеченець Руслан Хасбулатов був на той момент спікером російської Верховної Ради...

– Він був спікером російського парламенту до жовтня 1993 року.

– Так-так. Дудаєв вважав, що всі проблеми з Москвою – це інтриги його персонального ворога Хасбулатова, який має власні види на Чечню, а Єльцина просто вводять в оману.

Коли в Москві відбулися відомі події осені 1993 року – Верховна Рада РФ на чолі з Хасбулатовим виступила проти Єльцина і програла (Хасбулатов, за підсумками, опинився в тюрмі) – Дудаєву здалося, що тепер все буде все добре. Він привітав Єльцина телеграмою з перемогою «над червоно-коричневою хунтою».

Але далі все було ще гірше.

На початку 1994 року ухвалили нову конституцію РФ, куди вписали Чеченську республіку. Тоді Дудаєв, можливо, на емоціях видав указ про перейменування: Чеченська республіка стала Чеченською республікою Ічкерія – щоб відрізнятися від того віртуального суб’єкта, який вписаний у російську конституцію. Тоді, вже без фактору Хасбулатова, оточення переконало Єльцина, який і так мав зуб на чеченців, що треба конче повалити владу Дудаєва, але з опорою на чеченську проросійську опозицію.

Частину території Чечні контролювали Автурханов і Гантаміров. Лабазанов, такий напівбандитський персонаж, примкнув до Хасбулатова, якого амністували і випустили з в’язниці. Він повернувся в Чечню, мріючи повернутися на російський політичний олімп, зігравши якусь видатну конструктивну роль. Він справді ненавидів Дудаєва і намагався консолідувати антидудаєвську опозицію.

Станом на листопад 1994 року антидудаєвська чеченська опозиція, яку тоді контролювала Федеральна служба контррозвідки (ФСК) – попередниця ФСБ, була добре озброєна і підготована. Їх вивозили тренувати на військові полігони. Вони тоді відчували, що готові одним махом повалити режим Дудаєва.

– 26 листопада 1994 року – спроба штурму Грозного ніби як загонами чеченської опозиції. Але під їхнім прикриттям виявилися російські військові!

– Росіяни змогли підготувати піхоту, але не змогли підготувати танкові екіпажі. Можливо, часу не було чи достатньої кадрової бази. А це ж мала бути потужна операція – вони заходили в Грозний з кількох напрямків. Тому піхота була чеченська опозиційна, а танкісти були росіяни, спеціально завербовані ФСК у Московському військовому окрузі.

Танки дав Північнокавказький військовий округ. У випадку успіху, можливо, ніхто і не дізнався би про це.

Але не так сталося, як гадалося. Коли ці колони увійшли в Грозний, то спочатку не зустріли потужного опору і на ейфорії погнали в центр – думали, що сходу візьмуть президентський палац.

Але тоді вже сили, лояльні Дудаєву сили, заманили їх у пастку і, маючи на озброєні багато гранатометів, просто цю бронетехніку спалили і взяли в полон близько 20 росіян.

Користуючись тим, що тоді російські медіа були досить ліберальними та й режим був відносно ліберальний, було багато іноземних кореспондентів...

– На відміну від теперішньої, у тій Росії свобода слова ще була.

– Так. Та Росія теж була імперською, але ще не була тоталітарною.

Отже, цих полонених російських танкістів вивели на пресконференцію, як у нас виводили полонених російських військових влітку 2014 року. Фактично те ж саме відбулося в листопаді-грудні 1994 року в Грозному.

Посадили цих росіян перед телекамерами, дали їм слово: так, ми завербовані, ми росіяни, військовослужбовці.

У цей час російський міністр оборони Павло Грачов та інші посадовці казали: нас там немає, вони з армії звільнилися, це найманці, а ми ні при чому і взагалі не розуміємо, що таке! Дудаєв був із крутим норовом чоловік і відповів: раз не ваші, значить, це якісь бандити, а відтак на них не поширюються Женевські конвенції про полонених і їх можна просто розстріляти.

Звичайно, це зумовило нову ситуацію у відносинах. Росіяни намагалися, зберігши лице, витягнути оцих своїх показаних на весь світ полонених танкістів. Водночас вони усвідомили, що годі покладатися на антидудаєвську опозицію. Якщо вже вирішувати ситуацію кардинально, то це тільки російські війська зможуть. І буквально за пару тижнів росіяни підготувалися до повномасштабного вторгнення в Чечню.

– Про це поговоримо в одному з найближчих випусків «Історичної Свободи».