66 років тому на третій день Великодня до урочища Гурби на Кременецькому кряжі потягнулися кілька тисяч молодих людей із навколишніх сіл Рівненщини, Хмельниччини і Тернопілля. У той час Червона армія, яка стрімко просувалася на захід, оголосила мобілізацію серед місцевого населення. Перед Великоднем почали ширитися альтернативні заклики – до вступу в УПА. Молодь, яка не бажала служити в радянських військах, одягла великодні вишиванки і пішла до лісу....
Мобілізація чи провокація?
Сучасні історики все частіше схиляються до думки, що то була провокативна «мобілізація», котра мала на меті цілковите винищення саме тих волинян, котрі не полишали думки про суверенну українську державу. Проти кількох тисяч вояків та беззбройних ополченців були кинуті усемеро більші сили, задіяні артилерія, танки та літаки, пригадує учасник Гурбинського бою Василь Кирилюк:
«Тільки віра нас врятувала, – каже він. – Безумовно, якби ті, що стояли тут в оточенні, не вийшли з нього – ми не вистояли б. Бо що таке 5 тисяч проти озброєних 30-ти? Тому вчинили розумно: вночі 1300 вояків пішли в Суразький ліс на Шумщині, а в інший бік також зібралися після бою вночі, і п’ять кілометрів подолали за 5 годин, щоб вийти з цього оточення... Спереду йшов курінь досвідченого командира Дока, ще польського солдата. Він уміло зумів вивести з цього оточення, врятувати великі сили. Потім було ще багато боїв».
Дійшовши до Дерманського котловану, ополченці розбилися на маленькі групи і так дісталися аж на Полісся, розповідає ще один упівець, нині мешканець Харкова Оксен Семидуб. Він зауважує, що метою акції було не лише знищення українських патріотів, а й залякування усього населення – мовляв, розправа чекає на усіх, хто противиться режимові. «Доповіли в Москву, що знищили 22 тисячі бандитів... А по зброї – й половини немає: на десятеро людей – одна гвинтівка. Збирали людей і гнали на Чернявку, а звідти – кулеметами й гарматами на них».
Пошукова робота триває
Нині масштаби і перебіг Гурбинського бою допомагають визначати розкопки, які проводять рівненські науковці та молодіжні громадські організації в урочищі Гурби та по шляху слідування бойової групи УПА, повідомив історик Олег Тищенко. «Це «північний рейд» так званий. Коли дві з половиною тисячі вояків, уникнувши розгрому на Гурбах, вирвалися звідси через Бущу – вони пройшли на північ не менш героїчний рейд, і там по дорозі у Березнівському районі мали не один бій, зокрема, поблизу Моквина, де було поранено керівника штабу», – каже історик.
Величезне кладовище радянських військових у Здолбунові говорить про те, що саме тут перепоховали вояків НКВС після Гурбинського бою. Розкопки ж на Гурбах фінансує Рівненська обласна рада.
Щороку нові відкриття і нові імена, зауважує Олег Тищенко. Саме тому було вирішено створити почесний знак «Гурбинський бій», який передають упівцям та рідним загиблих. «Здається, все знано-перезнано, а ось сьогодні підходять люди і кажуть, що тут їхній брат загинув», – зазначає історик.
За душі загиблих моляться в монастирі
Кілька років тому на місці найзапекліших боїв виріс меморіал та був заснований монастир. Сюди щороку на Великдень з’їжджається люд із трьох сусідніх областей. Політики на цьому місці спонукають людей ухвалювати звернення, як це зробив сьогодні народний депутат, рівнянин Віктор Матчук. Він наголосив: для його земляків Степан Бандера був і залишається Героєм, незалежно від будь-яких офіційних рішень. «Ми закликаємо Віктора Януковича не соромити себе як Президента, чітко стояти на державницьких позиціях і пишатися тими, хто боровся та віддав своє життя за незалежність України, Президентом якої ви сьогодні є, Вікторе Федоровичу», – заявив парламентарій.
Водночас настоятель Свято-Воскресенського Гурбинського монастиря ієромонах Нифонт зауважив, що на политому кров’ю патріотів місці, які боролися під єдиним стягом, не хотів би бачити розмаїття партійних прапорів, як це було сьогодні. «Коли з’являється нова партія – це нова рана на тілі України. Я проїхав півсвіту. І бачив, що героїв у світі вшановують під прапорами, з якими вони йшли у бій. Вони боролися під стягом, який стоїть за моєю спиною (червоно-чорний) і боролися за цей стяг, котрий стоїть переді мною (державний прапор України)», – зауважив настоятель монастиря.
Після мітингу люди торували стежки до могил, розкиданих по Гурбинському лісу. Із пасками і крашанками – як і тоді, коли проводжали рідних на перший і останній для багатьох із них бій.
Мобілізація чи провокація?
Сучасні історики все частіше схиляються до думки, що то була провокативна «мобілізація», котра мала на меті цілковите винищення саме тих волинян, котрі не полишали думки про суверенну українську державу. Проти кількох тисяч вояків та беззбройних ополченців були кинуті усемеро більші сили, задіяні артилерія, танки та літаки, пригадує учасник Гурбинського бою Василь Кирилюк:
«Тільки віра нас врятувала, – каже він. – Безумовно, якби ті, що стояли тут в оточенні, не вийшли з нього – ми не вистояли б. Бо що таке 5 тисяч проти озброєних 30-ти? Тому вчинили розумно: вночі 1300 вояків пішли в Суразький ліс на Шумщині, а в інший бік також зібралися після бою вночі, і п’ять кілометрів подолали за 5 годин, щоб вийти з цього оточення... Спереду йшов курінь досвідченого командира Дока, ще польського солдата. Він уміло зумів вивести з цього оточення, врятувати великі сили. Потім було ще багато боїв».
Дійшовши до Дерманського котловану, ополченці розбилися на маленькі групи і так дісталися аж на Полісся, розповідає ще один упівець, нині мешканець Харкова Оксен Семидуб. Він зауважує, що метою акції було не лише знищення українських патріотів, а й залякування усього населення – мовляв, розправа чекає на усіх, хто противиться режимові. «Доповіли в Москву, що знищили 22 тисячі бандитів... А по зброї – й половини немає: на десятеро людей – одна гвинтівка. Збирали людей і гнали на Чернявку, а звідти – кулеметами й гарматами на них».
Пошукова робота триває
Величезне кладовище радянських військових у Здолбунові говорить про те, що саме тут перепоховали вояків НКВС після Гурбинського бою. Розкопки ж на Гурбах фінансує Рівненська обласна рада.
Щороку нові відкриття і нові імена, зауважує Олег Тищенко. Саме тому було вирішено створити почесний знак «Гурбинський бій», який передають упівцям та рідним загиблих. «Здається, все знано-перезнано, а ось сьогодні підходять люди і кажуть, що тут їхній брат загинув», – зазначає історик.
За душі загиблих моляться в монастирі
Кілька років тому на місці найзапекліших боїв виріс меморіал та був заснований монастир. Сюди щороку на Великдень з’їжджається люд із трьох сусідніх областей. Політики на цьому місці спонукають людей ухвалювати звернення, як це зробив сьогодні народний депутат, рівнянин Віктор Матчук. Він наголосив: для його земляків Степан Бандера був і залишається Героєм, незалежно від будь-яких офіційних рішень. «Ми закликаємо Віктора Януковича не соромити себе як Президента, чітко стояти на державницьких позиціях і пишатися тими, хто боровся та віддав своє життя за незалежність України, Президентом якої ви сьогодні є, Вікторе Федоровичу», – заявив парламентарій.
Водночас настоятель Свято-Воскресенського Гурбинського монастиря ієромонах Нифонт зауважив, що на политому кров’ю патріотів місці, які боролися під єдиним стягом, не хотів би бачити розмаїття партійних прапорів, як це було сьогодні. «Коли з’являється нова партія – це нова рана на тілі України. Я проїхав півсвіту. І бачив, що героїв у світі вшановують під прапорами, з якими вони йшли у бій. Вони боролися під стягом, який стоїть за моєю спиною (червоно-чорний) і боролися за цей стяг, котрий стоїть переді мною (державний прапор України)», – зауважив настоятель монастиря.
Після мітингу люди торували стежки до могил, розкиданих по Гурбинському лісу. Із пасками і крашанками – як і тоді, коли проводжали рідних на перший і останній для багатьох із них бій.
