Київ – У Страсну П’ятницю Україну сколихнули чергові політичні пристрасті. Донецький окружний адміністративний суд вирішив: указ Президента Віктора Ющенка про надання звання Героя України Степанові Бандері протиправний і має бути скасований. Мотивація дуже проста: Бандера ніколи не був український громадянином, а звання Героя, за законом, може отримати лише громадянин України. Такий вирок зачитала головуюча суду Каріне Абдулкадирова.
При цьому відповідачем у справі за позовом про указ виступав нинішній Президент України, бо позов був спрямований не до конкретної людини, а до інституції – Глави держави. Отже, оскаржити рішення суду впродовж 10 днів матиме право тільки Віктор Янукович. А якщо оскарження не буде, з 12 квітня Степан Бандера юридично перестане бути Героєм України.
Бандера і Шухевич були громадянами Української держави
Рішення суду викликало хвилю протестів в інтернеті. Деякі коментатори, зважаючи на прізвище судді, вели мову навіть про «мусульманський теракт по-донецьки».
Більшість …вбачала у судовому рішенні елемент великої політичної гри, яку наразі ведуть спільно «кремлівські чекісти» та «донецькі пахани» проти українських патріотичних сил
Більшість, утім, до такого безглуздя не доходила, а вбачала у судовому рішенні елемент великої політичної гри, яку наразі ведуть спільно «кремлівські чекісти» та «донецькі пахани» проти українських патріотичних сил.
Висловилися й опозиційні політичні сили. Заступник лідера фракції НУНС Тарас Стецьків заявив: «Рішення суду не правове, це було зрозуміло з самого початку. Суд не мав права навіть розглядати таке рішення… і з правової точки зору тут навіть нічого коментувати».
А голова опозиційного кабінету міністрів України, народний депутат від фракції БЮТ Сергій Соболєв оцінив рішення суду як помилкове. «Те, що стосується героїв, визначається нацією. Є достатня кількість людей, які вважають Степана Бандеру героєм. Це не справа судів», – сказав Соболєв.
І ніхто чомусь не назвав це судове рішення таким, яким воно є насправді: некомпетентним, необґрунтованим і нікчемним від самого початку.
Адже вся справа у тому, що Степан Бандера БУВ громадянином України, і далеко не один день.
Степан Бандера народився, як відомо, 1 січня 1909 на Калущині. А 19 жовтня 1918 року на Галичині була проголошена Українська держава, яка 13 листопада отримала назву (за тогочасним правописом) Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР).
У листопаді 1918 року батько Степана Андрій Бандера став послом (депутатом) парламенту ЗУНР – Української Національної Ради.
А 22 січня 1919 року у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом «Про форму влади в Україні», прийнятим Трудовим Конгресом України, ЗУНР отримала назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗО УНР, ЗОУНР).
Улітку 1919 року територія ЗУНР була окупована польськими військами, але у Севрському мирному договорі 1920 року зафіксований державно-правовий статус Галичини як окремого утворення. І тільки 14 березня 1923 року на засіданні Ради послів держав Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини. Останнє, як відомо, Варшавою не було виконано, що юридично делегітимізувало її претензії на ці території.
Іншими словами, Степан Бандера був у дитинстві громадянином ЗУНР та УНР (які в чинному Законі про громадянство України названі серед попередників нинішньої Української держави) достатній час, щоб на це звернув увагу навіть Донецький окружний адміністративний суд.
Ба більше: Роман Шухевич (1907 року народження) також мав громадянство ЗУНР та УНР, а відтак – і юридичне право на звання Героя України.
Але що в усіх цих сюжетах насправді жахає – це не брутальна тупість (чи тупа брутальність) донецького суду (зрештою, всі дії теперішньої влади підрівняні під один копил), а правова безпорадність і незнання української історії нотаріально завіреними українськими патріотами з депутатськими мандатами. Мабуть, і справді нинішні політики (за винятками кільканадцяти осіб) повністю дискредитували себе, до якого б табору вони не належали.
Хто ділить народи на «перший» і «другий» сорти?
Утім, Страсна П’ятниця ознаменувалася не тільки цією вісткою. У її затінку лишилася інформація про те, що російські військові підрозділи візьмуть участь у параді на честь 9 Травня у Києві.
Виникає закономірне запитання: а чому тільки російські?
Навіть якщо прийняти логіку нинішнього керівництва України – мовляв, головною силою, яка зламала хребет німецькому нацизмові, були російсько-совєтські війська, у складі яких воювали й українці, постає проблема: а як бути з білорусами? Чому вони не гідні брати участь у цьому параді? Бо ж чи рухалася вперед так успішно Червона армія, якби не допомога їй з боку білоруських партизанів?
Ба більше: в оперативному підпорядкуванні командування Червоної армії перебував Чехословацький армійський корпус, у складі якого воювало чимало закарпатських українців та волинських чехів. То як, чехи й словаки – це теж брати по зброї нижчого ґатунку, не гідні крокувати поруч із росіянами київським Хрещатиком?
І зовсім уже негарна історія виходить із поляками.
Військо Польське, а в його складі 200 тисяч українців, воювало з нацистами вже 1 вересня 1939 року. Нагадаю, що Червона армії тоді діяла як фактичний союзник німецького Вермахту. І після поразки та окупації Польщі українці воювали у складі польських частин і армій як на Західному, так і на Східному фронтах.
Як бачимо, поляки теж в очах «донецьких паханів» потрапили до числа «негідних» і «неправильних» ворогів нацизму. Аякже: вони ж бо не підписували з гітлерівцями угод про дружбу і не ділили Європу між собою…
Отож можна підвести риску і зробити висновок – поки що попередній, який, утім, дуже скоро може перерости в остаточний.
Ясна річ: перед нами провокація (в обох випадках) у класичному стилі Луб’янки. Не випадково для її реалізації були обрані Донецький окружний адміністративний суд та суддя неукраїнського етнічного походження. Мета – вкотре зіштовхнути регіони України між собою та дати номінальні підстави звинуватити українських патріотів у «ксенофобії»; ну, а на параді наочно показати, що українці – це «нація сержантів» (Василь Стус) совєтської імперії.
Насправді ж виходить дуже цікава ситуація.
Ті, хто закидає своїм опонентам «переписування історії» (хоча історію ХХ століття слід не переписувати, а писати наново), самі цю історію відверто ґвалтують. Не беручи до уваги навіть совєтських історичних міфологем – скажімо, щодо активної участі усіх «братів-слов’ян» у борні з нацистами.
А відтак перед Президентом Віктором Януковичем стоїть цікава проблема: чи й самому офіційно виступити в ролі такого ґвалтівника (у ситуації з некомпетентним судовим вердиктом щодо Степана Бандери і з запрошенням на парад до Києва тільки російських військовиків) чи все ж бодай прикинутися Президентом усієї України, зробити вигляд, що для тебе історична істина та закони не порожній звук.
Звісно, шансів на це мало, але вони є. Відмова ж Президента використати їх означатиме, що він свідомо розпочинає стає на бік тих, хто веде «холодну війну» проти історичної правди та самої української нації.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
