Російський історик Діна Хапаєва в інтерв’ю румунському тижневику Dilema Veche заявила, що міф про «Велику вітчизняну війну» є останньою річчю, яка лишилася, аби тримати російський народ разом: «Я не хочу сказати, що сама війна була міфом, і я не заперечую, що це була трагедія, яка спричинила жахливі страждання людям. Але я хочу сказати, що нині, як і в радянські часи, її й далі використовують для політичних цілей… Вони (росіяни) не усвідомлюють, що Друга світова війна, а зокрема Велика вітчизняна війна, також були великим злочином радянського уряду, компартії та радянських генералів проти власних солдатів та власного народу. Цей міф робить зі Сталіна героя, що тріумфував над злом у вигляді нацизму, і це наче виправдовує жорстокість і злочини радянського режиму тим, що радянська армія визволила світ від найгіршої долі… Цей міф не дозволяє думати про злочинну природу сталінізму, що нині використовується як головне знаряддя історичного ревізіонізму в сьогоднішній Росії».
В Іспанії нині намагаються більше осмислити трагічні події громадянської війни 1936-39 років. Протягом багатьох років у намаганні примирити іспанське суспільство тему злочинів тієї війни в Іспанії старанно оминали. І ось – історична подія: суддя в місті Бенавенте ухвалила розпочати розслідування масового вбивства, що там сталося під час громадянської війни. Розслідування передбачає розкриття масового поховання. Газета El País коментує: «Суддя Таня Чіко ухвалила рішення, яке щонайменше для родичів жертв Франкізму та для сучасної Іспанії, що зберігали живу пам’ять про них, можна окреслити лише як історичне… Йдеться не про відкриття старої рани, як іноді кажуть, а якраз про її загоєння: демократична Іспанія визнає жертв несправедливості».
Боснійське телебачення недавно показало кадри, на яких видно, як міжнароднорозшукуваний воєнний злочинець Ратко Младич безтурботно веселиться у Белграді. Словенська газета Delo пише: «Те, що два жахливі воєнні злочинці (Младич та Караджич) могли багато років вільно жити у Белграді, виразно показує політичні і соціальні реалії повоєнної Сербії, що, незважаючи на численні можливості, так і не пройшла очищення. Екстрадиція Караджича була політичним, а не етичним жестом сербського уряду. Політичні дії не мають меж. Самовдоволена усмішка Младича і його почуття повної безпеки, показані на боснійському телебаченні, є вагомими доказами цьому».
А британський щоденник Financial Times ділиться враженнями від сенсаційного українського павільйону на традиційному Венеційському бієнале. Павільйон готував український авангардист Ілля Чичкан на гроші мецената Віктора Пінчука. У статті мовиться: «2005 року він (Чичкан) пустив Гранд-каналом велетенський футбольний м’яч на гондолі й створив перфоменс настільки безцільної, грайливої, постсюрреалістичної безглуздості, що це стало несподіваним гітом. Головна виставка Чичкана представлена в Палаццо Пападополі, ренесансному палаці над Гранд-каналом. Спочатку відвідувачі мають перебрести піском по кісточки й крізь імлу, перш ніж потрапити на завішані фресками сходи, що ведуть на другий поверх, огорнутий темрявою. Вхід людей до приміщення задіює кінетичні лампочки, які Чичкан позакручував у канделябри Мурано, та завивання саундтреку – монгольської народної пісні, розкладеної на три елементи: духовий інструмент, голос та свист. Поки моторошні відблиски переривчасто освітлюють величні необарокові декорації – аркадські фрески, величезні заплямлені люстри, пишно оздоблені фризи, – від зали до зали ковзає українська супермодель у міні-спідниці на золотих роликах. В основі інсталяції – грандіозна розповідь про мандрівку спадкового власника палацу через степи до берегів Японії. Але такі інтерпретації зайві, бо чисто на рівні відчуттів досвід і так тріумфальний… Коли дивишся, як суперкраля пливе на позолочених коліщатах, так і хочеться побажати загадковому митцеві удачі в пошуках власного шляху в цьому новому щасливому світі».
(Лондон – Прага – Київ)
В Іспанії нині намагаються більше осмислити трагічні події громадянської війни 1936-39 років. Протягом багатьох років у намаганні примирити іспанське суспільство тему злочинів тієї війни в Іспанії старанно оминали. І ось – історична подія: суддя в місті Бенавенте ухвалила розпочати розслідування масового вбивства, що там сталося під час громадянської війни. Розслідування передбачає розкриття масового поховання. Газета El País коментує: «Суддя Таня Чіко ухвалила рішення, яке щонайменше для родичів жертв Франкізму та для сучасної Іспанії, що зберігали живу пам’ять про них, можна окреслити лише як історичне… Йдеться не про відкриття старої рани, як іноді кажуть, а якраз про її загоєння: демократична Іспанія визнає жертв несправедливості».
Боснійське телебачення недавно показало кадри, на яких видно, як міжнароднорозшукуваний воєнний злочинець Ратко Младич безтурботно веселиться у Белграді. Словенська газета Delo пише: «Те, що два жахливі воєнні злочинці (Младич та Караджич) могли багато років вільно жити у Белграді, виразно показує політичні і соціальні реалії повоєнної Сербії, що, незважаючи на численні можливості, так і не пройшла очищення. Екстрадиція Караджича була політичним, а не етичним жестом сербського уряду. Політичні дії не мають меж. Самовдоволена усмішка Младича і його почуття повної безпеки, показані на боснійському телебаченні, є вагомими доказами цьому».
А британський щоденник Financial Times ділиться враженнями від сенсаційного українського павільйону на традиційному Венеційському бієнале. Павільйон готував український авангардист Ілля Чичкан на гроші мецената Віктора Пінчука. У статті мовиться: «2005 року він (Чичкан) пустив Гранд-каналом велетенський футбольний м’яч на гондолі й створив перфоменс настільки безцільної, грайливої, постсюрреалістичної безглуздості, що це стало несподіваним гітом. Головна виставка Чичкана представлена в Палаццо Пападополі, ренесансному палаці над Гранд-каналом. Спочатку відвідувачі мають перебрести піском по кісточки й крізь імлу, перш ніж потрапити на завішані фресками сходи, що ведуть на другий поверх, огорнутий темрявою. Вхід людей до приміщення задіює кінетичні лампочки, які Чичкан позакручував у канделябри Мурано, та завивання саундтреку – монгольської народної пісні, розкладеної на три елементи: духовий інструмент, голос та свист. Поки моторошні відблиски переривчасто освітлюють величні необарокові декорації – аркадські фрески, величезні заплямлені люстри, пишно оздоблені фризи, – від зали до зали ковзає українська супермодель у міні-спідниці на золотих роликах. В основі інсталяції – грандіозна розповідь про мандрівку спадкового власника палацу через степи до берегів Японії. Але такі інтерпретації зайві, бо чисто на рівні відчуттів досвід і так тріумфальний… Коли дивишся, як суперкраля пливе на позолочених коліщатах, так і хочеться побажати загадковому митцеві удачі в пошуках власного шляху в цьому новому щасливому світі».
(Лондон – Прага – Київ)
