Усього лише за тиждень хвиля обурення і протестів проти одночасної заміни директорів чи не всіх найбільших національних музеїв та заповідників у Києві встигла піднятись, досягти свого піку і вщухнути.
Якщо вслід за експертами Українського центру розвитку музейної справи вважати ці ротації «музейним заколотом», то сьогодні вже цілком очевидно, що заколот успішно відбувся.
Утім, якщо усвідомити, що спущені згори кадрові перестановки в підконтрольних уряду установах аж ніяк не можуть бути «заколотом», а тільки проявом державної політики, стає ясно – ми є свідками системних змін у культурній політиці. І ця система – знову – перемагає.
На сьогодні вона складається з кількох головних компонентів: стратегічних планів на культурну спадщину, неприхованих апетитів до її майнової та грошової компоненти, розстановки на ключові посади своїх лояльних і переважно геть нефахових людей, а також цілковитої зневаги до громадської думки, включно з фаховою спільнотою і журналістами.
Тобто, якщо одним словом, – державна політика чинної влади нарешті дійшла й до культури.
Не хочу навіть питати, чи має це означати, що в інших царинах із капіталізацією державного майна в окремих довколодержавницьких кишенях уже все добре. Але з огляду на головування «залишкового принципу» у вибудовуванні політичних пріоритетів у культурі, певно що так.
Яка прикрість! Так приємно і затишно було вважати, що ця влада так зайнята Межигір’ями і газотранспортними системами, Тимошенко і Луценком, що на культуру їй начхати. Як, за великим рахунком, і владі попередній, попри всі Трипілля та Голодомори. Владі ж завжди було байдуже до становища музеїв та їхніх фондів і дахів, колапсу мистецької освіти чи постійного виживання незалежних мистецьких ініціатив та інституцій.
Це усвідомлення гріло душу теплом внутрішньої тихої перемоги над системою, над ретроградською офіційною культурою, над шароварщиною, над брудною політикою, яку треба залишити політикам, а нам своє робить. Бо система, тихо проїдаючи 1,5-2 мільярди гривень щорічного бюджету на культуру, завжди була культурним лузером. А ми були культурними переможцями – відкривали виставки, писали й видавали книги, організовували фестивалі й створювали премії.
Ми, звісно, й надалі робитимемо те саме.
Браткам при владі знову дістануться мільярдні спадки
Тим часом відбуватиметься забудова на територіях заповідників (це уже відбувається в Криму, де подібний музейний демарш влада вчинила ще влітку 2011-го), об’єкти культурної спадщини виводитимуться зі списку таких, що не підлягають приватизації (зокрема, Києво-Печерська Лавра), або до такого списку так і потраплять (як будівля Національного художнього музею), і цілком імовірно незабаром будуть приватизовані (зокрема, «церковними громадами»).
Є підстави очікувати скорочення наукових кадрів (знову-таки, можна подивитись хоча б на Крим) і зменшення та монетаризації музейних фондів. Про банальний дерибан бюджетних коштів якось і згадувати не варто.
Президент руками Громадської гуманітарної ради наказуватиме створити службу для здійснення контролю за вдосконаленням і дотриманням законодавства у сфері охорони культурної спадщини при Президентові України. Міністр культури виходитиме до журналістів і пояснюватиме нові призначення тим, що ці люди «зараз, у цей період, (вестимуть) державну політику, яку зараз сповідує міністерство». Звільнення лишатимуться ніяк необґрунтованими. Музейники мовчатимуть. Експерти, фахівці та журналісти погудуть тиждень про «ідеологічну війну» і розійдуться своїми кутками творити культуру.
А кільком ушлим браткам при владі знову дістануться мільярдні спадки. Тільки на відміну від заводів, труб чи великих угідь – для країни вже не відновлювані.
Катерина Ботанова – директор Фундації Центр сучасного мистецтва, головний редактор журналу KORYDOR
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Якщо вслід за експертами Українського центру розвитку музейної справи вважати ці ротації «музейним заколотом», то сьогодні вже цілком очевидно, що заколот успішно відбувся.
Утім, якщо усвідомити, що спущені згори кадрові перестановки в підконтрольних уряду установах аж ніяк не можуть бути «заколотом», а тільки проявом державної політики, стає ясно – ми є свідками системних змін у культурній політиці. І ця система – знову – перемагає.
На сьогодні вона складається з кількох головних компонентів: стратегічних планів на культурну спадщину, неприхованих апетитів до її майнової та грошової компоненти, розстановки на ключові посади своїх лояльних і переважно геть нефахових людей, а також цілковитої зневаги до громадської думки, включно з фаховою спільнотою і журналістами.
Тобто, якщо одним словом, – державна політика чинної влади нарешті дійшла й до культури.
Не хочу навіть питати, чи має це означати, що в інших царинах із капіталізацією державного майна в окремих довколодержавницьких кишенях уже все добре. Але з огляду на головування «залишкового принципу» у вибудовуванні політичних пріоритетів у культурі, певно що так.
Яка прикрість! Так приємно і затишно було вважати, що ця влада так зайнята Межигір’ями і газотранспортними системами, Тимошенко і Луценком, що на культуру їй начхати. Як, за великим рахунком, і владі попередній, попри всі Трипілля та Голодомори. Владі ж завжди було байдуже до становища музеїв та їхніх фондів і дахів, колапсу мистецької освіти чи постійного виживання незалежних мистецьких ініціатив та інституцій.
Це усвідомлення гріло душу теплом внутрішньої тихої перемоги над системою, над ретроградською офіційною культурою, над шароварщиною, над брудною політикою, яку треба залишити політикам, а нам своє робить. Бо система, тихо проїдаючи 1,5-2 мільярди гривень щорічного бюджету на культуру, завжди була культурним лузером. А ми були культурними переможцями – відкривали виставки, писали й видавали книги, організовували фестивалі й створювали премії.
Ми, звісно, й надалі робитимемо те саме.
Браткам при владі знову дістануться мільярдні спадки
Тим часом відбуватиметься забудова на територіях заповідників (це уже відбувається в Криму, де подібний музейний демарш влада вчинила ще влітку 2011-го), об’єкти культурної спадщини виводитимуться зі списку таких, що не підлягають приватизації (зокрема, Києво-Печерська Лавра), або до такого списку так і потраплять (як будівля Національного художнього музею), і цілком імовірно незабаром будуть приватизовані (зокрема, «церковними громадами»).
Є підстави очікувати скорочення наукових кадрів (знову-таки, можна подивитись хоча б на Крим) і зменшення та монетаризації музейних фондів. Про банальний дерибан бюджетних коштів якось і згадувати не варто.
Президент руками Громадської гуманітарної ради наказуватиме створити службу для здійснення контролю за вдосконаленням і дотриманням законодавства у сфері охорони культурної спадщини при Президентові України. Міністр культури виходитиме до журналістів і пояснюватиме нові призначення тим, що ці люди «зараз, у цей період, (вестимуть) державну політику, яку зараз сповідує міністерство». Звільнення лишатимуться ніяк необґрунтованими. Музейники мовчатимуть. Експерти, фахівці та журналісти погудуть тиждень про «ідеологічну війну» і розійдуться своїми кутками творити культуру.
А кільком ушлим браткам при владі знову дістануться мільярдні спадки. Тільки на відміну від заводів, труб чи великих угідь – для країни вже не відновлювані.
Катерина Ботанова – директор Фундації Центр сучасного мистецтва, головний редактор журналу KORYDOR
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
