Віктор Каспрук

Українська Матриця: особливості перезавантаження

Київ – Спостерігаючи за тим, як увесь український елітний прошарок (починаючи від верхотури і аж до середньої ланки) – тобто вся новітня політична і бізнесова знать із завороженістю кролика вдивляється в те, як на країну суне майже неминуча катастрофа, на сьогодні вже не переймаєшся здивуванням. Більше переймаєшся питанням, котрим, власне, користується західна цивілізація з часів древнього Риму – кому і чому це вигідно. Оскільки в результаті тієї катастрофічної зміни, що насувається, обов’язково відбудеться і перезавантаження політико-економічної матриці (скористаємося образом із популярного блокбастеру) України. Що, власне, політичною елітою мало б сприйматися, як особиста катастрофа (як спільноти, так і окремих індивідуумів). Але чи здатна ця еліта адекватно сприймати хоча б загрози для самої себе?

Віктор Каспрук: Вибори до Тернопільської обласної ради, як і мукачівські вибори 2004 року, є для України знаковими

Київ – Вибори до Тернопільської обласної ради, як і мукачівські вибори 2004 року, є для України знаковими. В першу чергу, в тому плані, що вони є генеральною репетицією перед головною політичною подією – виборами президента України і, цілком можливими достроковими виборами до Верховної Ради. Проте, на мій погляд, висновки з цих виборів є набагато важливішими, як для суспільства так і для політикуму та окремих політичних сил зокрема.

Віктор Каспрук: Щеплення від демократії для України

Київ – Україна разом зі своїми колишніми колегами по єдиному комуністичному концтабору під назвою СРСР долає шлях до Європи і цивілізації досить дивним штибом. Ще чверть століття тому під час так званої перебудови, одним із гасел котрої була «демократизація», народ досить кмітливо відреагував на це анекдотом: в чому різниця між демократією і демократизацією? – така ж, як між каналом і каналізацією. На жаль, анекдот виявився пророчим. І сьогоднішня ситуація в Україні зайвий раз доводить його справедливість. Може, все сталося стихійно, а, можливо, стихії допомогла чиясь зла воля...

Віктор Каспрук: Як не довести ситуацію в Україні до краю?

Київ – Сьогодні все більше аналітиків сходяться на тому, що українська криза є чи не найкризовішою в Європі і в усьому тому світі, котрий ще можна віднести до цивілізованого. Тож усім із офіційних та тіньових гілок української влади можна, за бажання, подавати заявку на реєстрацію цього досягнення до Гіннесівського комітету. Звичайно, пишатися цим, звісно, можна лише маючи вельми збочене й соціопатичне світосприйняття. Але ж хіба не пишаються (при чому публічно) представники практично усіх політичних сил – мовляв, «маємо те, що маємо»? Досить увімкнути телевізор, щоб пересвідчитися в цьому... Можливо, втім, кожна політична сила пишається окремою частиною цих досягнень – міжкрапельним кравчукізмом, феодально-сервільним злагодізмом часів Кучми та комсомольсько-драматургічним інсталяціями борців за щастя народу з помаранчевого, біло-сердечного та біло-голубого таборів. Та все ж таки, чим пишаєтесь, панове?

Віктор Каспрук: Чи потрібен Україні «залізний маргарин»?

Київ – Початок 2009 року викристалізував результати тих політичних процесів, котрі, власне, і знаменували весь попередній рік в українському політикумі. Головним результатом стало те, що закрилися, вичерпавши себе два чи, можливо, три (дивлячись як рахувати), так би мовити, «залізні» проекти, пов’язані з національним міфом про «сильну руку».

Віктор Каспрук: Український політичний дім з химерами

Київ – Нинішня українська криза поєднала в собі і потенціал тренду глобальної фінансової світової кризи, і внутрішньоукраїнський тренд, котрий назрівав понад десятиліття. Як і кожна велика проблема, ця криза викликала до життя надзвичайно велику кількість різноманітних, здебільшого простих рецептів – яким саме чином виходити з цієї кризи. Проте, на мою думку, жоден із цих рецептів не є реальним. І це, мабуть, становить найбільшу загрозу й найбільший виклик для України.

Віктор Каспрук: Чому Україна не захищає свої інтереси в Україні?

Віктор Каспрук: Україні потрібне новітнє видання «неолітичної революції»?

Київ – В Україні від 1991 року миготять, невпинно змінюючи один одного, нові прем’єр-міністри, нові уряди, нові довірені службовці на ключових державних посадах. Обіч від кадрової магістралі і без дотику до нього по ідеологічних рейках рухаються радикальні програми боротьби з корупцією, прискорення темпів реформування української багатостраждальної економіки, викликаючи щемливе відчуття чогось дуже і дуже знайомого і вже баченого тими, кому за 40, за часів радянського застою в епоху генсека Леоніда Брежнєва.

Віктор Каспрук: Українці у пошуках українського світу

Київ – Важко заперечити, що бажання позитивних змін є основною життєвою силою українського суспільства впродовж останніх 20 років. Україна змінюється, намагаючись очиститись від рудиментів комуністичного минулого, котрі, як виявилось набагато більше «в’їлися» у свідомість чималої кількості українських громадян, аніж це здавалося в кінці 1980-х чи на початку 90-х років. Але після майже 18 років блукання по замкненому колу в намаганні вирватися з пострадянського простору, нав’язаного колишньою партноменклатурою (котра, залучивши до своїх лав «соціально близьких» їй колишній каґебістів і вихідців із кримінального середовища, стала називатися українською елітою), – після цих років істотних зрушень так і не сталося.

Віктор Каспрук: Партизанська економіка в сучасній Україні

Київ – Кожен процес має свою внутрішню логіку, властиві йому етапи та можливі цілі. Не є винятком дійство примадонни сучасного українського історичного театру – економіки. Багато чого з того, що маємо нині, легко було спрогнозувати ще принаймні років 15-20 тому. Авангардні прояви сьогоднішніх загальних негараздів – матеріально-технологічної вбогості країни та духовно-інтелектуальної вбогості псевдоеліти – були видимі ще на початку 90-х. Зваживши на ці прояви тоді, можна було б уникнути кризи нині. Не взявши до уваги сьогоднішні сигнали з майбутнього, українці за 5-7 років знов пожинатимуть гіркі плоди чергової кризи.

Віктор Каспрук: Україна між «там» і «тут»: енергетична стратегія

Київ – Українсько-російські взаємини потребують дослідження чи психоаналітика, чи навіть «політичного психіатра». З одного боку, в Росії ще й досі не можуть і не хочуть зрозуміти, що сусідня країна зі столицею у Києві – це незалежна держава, котра тривалий час перебувала під імперським гнітом, але від часів отримання незалежності шукає своє місце як в культурному і етнічному, так і у політичному середовищі. З іншого боку, незалежна Україна ніяк не може позбавитися синдрому залежності від Росії, як культурно-ментальної, так й економічної.

Віктор Каспрук: Український олігархоленд: камо грядеши?

Київ – Система влади в Україні має одну дуже цікаву особливість: за будь-яких кардинальних політичних змін суть її завжди залишається беззмінною – обслуговувати економічні та політичні інтереси вузького владного олігархічно-номенклатурного керівного прошарку і його васалів. Хоч-не-хоч складається враження, що в Україні реалізується якась масштабна антиутопія, вигадана дуже зловмисним персонажем. А може, просто зорі так стали над Дніпром?

Віктор Каспрук: Суб’єктивні чинники безпорадності українських еліт перед Кремлем

Київ – 2005 року здавалося: в Україні досягнута певна внутрішня консолідація, вивірені і накреслені чіткі шляхи подальшого розвитку – усталення демократії, зміцнення національної державності, європейська інтеграція, – тож існували великі сподівання на те, що у майбутньому країна буде рухатися цими шляхами більш-менш упевнено. А в руках Кремля, традиційно зацікавленого у впливі на Україну, залишиться небагато, кілька важелів такого впливу: нафтогазовий (вага якого зменшуватиметься в міру модернізації української промисловості) й ідеологічний – на декілька регіонів із реліктовою радянською ментальністю (Донбас, Крим). Сьогодні ж очевидно, що цих важелів впливу виявилося багато і вони достатньо ефективні. А в Україні немає ніякої внутрішньої консолідації, навпаки – «роздрай» росте; деякі провідні політики їдуть на уклін до Москви ледве не за «ярликом» на княжіння. Що ж коїться? Чому Кремль має зараз, мабуть, найвагоміші засоби впливу на українську політичну ситуацію з 1991 року?