Доступність посилання

ТОП новини

Український політичний дім з химерами


 Віктор Каспрук
Віктор Каспрук

Київ – Нинішня українська криза поєднала в собі і потенціал тренду глобальної фінансової світової кризи, і внутрішньоукраїнський тренд, котрий назрівав понад десятиліття. Як і кожна велика проблема, ця криза викликала до життя надзвичайно велику кількість різноманітних, здебільшого простих рецептів – яким саме чином виходити з цієї кризи. Проте, на мою думку, жоден із цих рецептів не є реальним. І це, мабуть, становить найбільшу загрозу й найбільший виклик для України.

Перед початком лікування будь-якої хвороби потрібно поставити точний діагноз; тому необхідно мати точне уявлення про історію хвороби – хвороби української влади.

Розпочати історію хвороби необхідно з періоду президентства Леоніда Даниловича Кучми. Попередній кравчуківський період був латентним і спроможним до переходу і в стадію одужання, і до того, що, на жаль, сталося.

І цілком точно цей період був визначений самим Кравчуком – «маємо те, що маємо».

Симптоми поганого танцюриста

Леонід Данилович, як можуть підтвердити історичні довідки, почав із того, що йому щось заважає. А саме: спочатку йому заважала недостатність повноважень. Надалі йому заважало те, що Верховна Рада не сказала, що ж йому робити. Згадаймо: «Скажіть, що будувати, і я вам це побудую».

Не забув Кучма скористатися і класичним методом, котрий коротко звучить так: вали все на попередника. Валити він почав ще за чинного попередника і продовжував це робити за тим самим класичним рецептом у перший період свого президентства.

Відтак маємо всі визнані симптоми танцюриста, котрому заважають найочевидніші речі і котрий відтак не лише не буде танцювати, а й власне, мабуть, і не спроможний на цю дію.

Надалі Леонідові Даниловичу і його адміністрації заважали: нерозумний народ, що недостатньо підтримував «геніальну» політику свого президента, незалежні суди, незалежні підприємці, незалежні журналісти і загалом несервільні інтелектуали, що лише мутять розум хорошого народу – котрий, попри те, що не підтримує Президента, мабуть, на його думку, був потенційно готовий до того раю, що будувався адміністрацією Леоніда Кучми.

І вже в період пізнього «кучмізму» почали вимальовуватися ознаки повного переліку того, що заважає випещеній Кучмою системі влади.

Хоча Помаранчева революція на деякий час згладила ці симптоми, але вони якраз нині наново визріли остаточно і в усій своїй повноті – себто, коли владі вже заважають не лише внутрішні чинники – народ і окремі його інтелектуали, – а й також Захід, Схід, Південь, Північ, глобальна система в цілому, що принесла таку незручну і погану кризу тощо.

Тут наразі необхідно додати і Зеніт та Надир на небосхилі, щоб замкнуте коло перетворити на замкнутий простір; тоді буде зрозуміло, що ця влада не просто має алергію до реальних подій і фактів, а й повністю несумісна з цим реальним життям і з цим конкретним світом.

Відтак у суспільній свідомості і лише потім у деяких представників влади склалося чітке розуміння, що політична еліта має такий же стосунок до політики, як «співучий ректор» до мистецтва, як проФФесор до науки і як «мер усієї України» – до християнства.

А ці персони, до речі, є найяскравішими репрезентантами так званої еліти України. А це вказує, зокрема, на те, що чинна влада, замість того, щоб випереджувати, як це має бути за класичною формулою, соціум на півкроку, йде чітко, як і раніше, позаду української громади і тягне її у минуле.

«Сильна рука» чи «сильна нога»?

Відтак як рецепт лікування кризової ситуації у багатьох виникло бажання «сильної руки», котра буцімто має все поставити на місце і чітко керувати країною.

А у найрадикальніших представників молоді виникло бажання «сильної ноги», котра вичистить державу від цієї псевдоеліти, добре надавши їй копняка.

Не виключено, що саме в ключі подібного запиту і буде здійснена спроба сформувати наступну формацію державного політикуму України тими колами, що формували її до цього часу.

Проте серйозність нинішньої кризи вже сьогодні ставить під сумнів те, що це є рішенням для нинішньої кризи взагалі.

І тим більше це не є ефективним рішенням для України. Оскільки, якщо брати проблему в тій частині, що Україні необхідне ефективне керування державною системою, то тут, по-перше, потрібна передусім «сильна голова». А уже вона потім буде керувати і «сильною рукою», і «сильною ногою» саме в тих частинах, котрі очікуються соціумом.

Проте для України в нинішньому стані, на жаль, і це не є найголовнішою проблемою. Бо навіть за наявності переліченої трійці – «сильна голова» з «сильною рукою» та «сильною ногою» – їм потрібно мати ефективний інструмент – і інструмент керування країною, і власне сам управлінський механізм – об’єкт керування.

І в цьому сенсі найголовнішим питанням є – а чи існує цей об’єкт узагалі? Щоб відповісти на нього, почнімо з того, а чи займався хтось за роки незалежності фахово цим завданням?

Безперечно, багато представників нинішньої влади з жахом і обуренням запитають: «А що ж ми тоді маємо?» Дійсно, а що українці тоді мають?

А мають вони країну, котра не лише на ідеологічному рівні одночасно вклоняється борцям за українську незалежність і її катам. Державу, котра як флюгер крутиться за стратегічним партнерством зі Сходом, Заходом і всіма іншими частинами світу. Країну без жодної ідеї і стратегічної програми, без чіткої політики, ідеології, зате з практикою реальної стратегії тотального дерибану всього, до чого дотягуються руки. А ще державу з практикою повного відторгнення найбільшої цінності сучасного світу – інтелектуальної цінності, котра за архаїчною традицією зводиться лише до предмету, котрий треба поцупити…

Таким чином, питання фахового проектування та побудови держави і її механізмів, котрі потребують надзвичайно великих зусиль і ресурсів, були весь час предметом економії.

Яскравим прикладом може слугувати реакція відомого політика на потребу вкласти ресурси в інтелектуальну розробку для побудови однієї з владних структур – «ми не олігархи». Себто – ми, чинна еліта, не бажаємо оплачувати цієї роботи, хоча й начебто потребуємо її.

Держава одночасно хилиться в різні боки

Тому сьогодні українці мають державу, її механізми і інституції, котрі відповідають ознакам класичної середньовічної химери – створіння, що зліплено фанатичним алхіміком із частин тіла абсолютно різних істот.

Проте, на відміну від химер відомого будинку Городецького в Києві, ця химера не має такої художньої цінності (принаймні для українського народу), оскільки українці всі живуть поряд із нею і потерпають від її потворної вдачі.

Економія на інтелектуальній розробці всієї державної системи, а відтак – на відсутності архітектора, головного конструктора і його команди в створенні найважливішої речі для народу і навіть для тієї частини, котру умовно назвемо сьогоднішньою українською елітою, породила новітнього державного Франкенштейна. Сон держаного розуму завжди таке породжує…

На сьогодні існує наука про розробку настільки складних політичних, економічних і суспільних систем, котрою є держава. Наука ця і її інженерія досить нові. Але точно відомо, що розробка подібних систем не менш складна, ніж, наприклад, розробка космічних апаратів Сергієм Корольовим та Вернером фон Брауном. Відтак, і ресурси і серйозність цього питання мають бути не менші, ніж для освоєння космосу.

Можливо, ті, хто висував свого часу Леоніда Кучму на найвищі посади, хоча б інтуїтивно це розуміли і думали, що директор великого заводу з вироблення космічних апаратів має уявлення про те, як керувати великими системами і їх розробляти.

Хоча, мабуть, не взяли до уваги, що директор, котрий виріс із парторга, має дещо інше уявлення про ці технології попри всю свою формальну належність до системи космічної технології. З архітектором та головним конструктором Кучмою не склалося…

Тим більш нині не можна призначити архітектора державної системи за партійними списками і за ознаками сервільності або ж просто за його публічністю, скажімо, в програмі на телебаченні Савіка Шустера. Як, мабуть, і пробують зробити зацікавлені особи за останні півроку, тасуючи там нескінченну колоду старих, нових і різнобарвних представників колишньої вже політичної еліти, котрі, як дівчата на Окружній, пробують звабити народ і сьогоднішню ситуацію своїми личками та формами.

Вибирати ж архітектора Української держави відтак доведеться нагально – з огляду на гостру кризу, за Гамбурзьким рахунком і за чіткими критеріями – з огляду на реальне життя. Причому за критеріями, які містять не лише технічні чи інтелектуальні здібності, а й такі риси, як мужність узяти на себе реальну відповідальність у цей надзвичайно складний час – і, на першому місці, патріотизм.

Бо ж держава, котра одночасно хилиться в різні боки і не має національно-історичного стрижня, – це та ж сама химера. Тільки, можливо, побачена її громадянами зсередини.
  • Зображення 16x9

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

XS
SM
MD
LG