Ще наприкінці 1980-х і на початку 90-х років почало складатися враження, що цей процес «демократизації» був від початку запланований для того, щоб пострадянському суспільстві зробити щеплення від демократії. Проведена відомим чином приватизація і реалії дикого капіталізму мали виробити стійку відразу населення до реальної ринкової економіки. Свобода, що перейшла межі законності і перетворилася на анархію та свавілля, мала відбити охоту до суспільства керованого не вождем, а законом. В цій же низці, на мій погляд, лише окремим рядком, як щеплення від побудови країни з сучасною національною специфікою стоїть правління Президента Віктора Ющенка.
Від самого початку цей, абсолютно не готовий до найвищої державної посади політик, мав, безперечно, уособлювати безпомічність навіть без урізаних повноважень, а з урізаними повноваженнями мав демонструвати це абсолютно. Президент Ющенко, з цієї точки зору, мав зробити українському соціуму потужне щеплення від українськості. Цебто віри в можливість ефективної діяльності національного лідера, національно орієнтованої політики, держави і майбутнього в цілому. Ну не можуть, мовляв, українці самі керувати країною – потрібні «варяги», бажано із двоголовим серпом та молотом. Мовляв – який «месія», така й нація…
Проте зараз, коли каденція Президента Віктора Ющенка закінчується, а глобальна економічно-фінансова криза привела Україну до реальної, а не кишенькової кризи, постать і президентство Ющенка, на мій погляд, мають дещо інші значення для країни і для народу. Замість зробити щеплення від національної ідеї та національного керівництва країною, президентство Ющенка стало скоріше «реакцією Васермана» для українського політикуму. І ця реакція є суто позитивною в сенсі висвітлення відповідної не надто пристойної хвороби – тільки політичної. Від того, що Україна і суспільство хворіє нею ніяк не в період президентства Ющенка, а почала хворіти від самого приходу до влади Леоніда Кучми і його оточення, суть залишається незміною.
Безперечно, можна сперечатись з багатьох точок зору про досягнення, або навпаки, про ганебні провали в економіці, соціальній, науковій, культурній та інших галузях, проте є речі абсолютні і котрі навряд чи комусь вдасться спростувати. Як приклад візьмемо український управлінський клас чиновників. Тобто держслужбовців всіх рангів, а також найвищий його прошарок, котрий і складає політичну еліту. Тим більше, що всі вони живуть за єдиними правилами. Хоча й не прописаними, ані в Конституції, ані в інших законодавчих актах. І що ж ми в результаті бачимо?
Механізм кругової поруки хабарництва
Загальновідомим і постійно згадуваним у засобах масової інформації фактом є та традиція, котра з часу правління Леоніда Кучми стала інструментом просування на вищі і середні державні посади, а також механізмом функціонування всієї державної системи. А саме – сплата значних хабарів за отримання того чи іншого чиновницького місця, котра залежно від рангу і дохідності може сягати від десятків тисяч до мільйонів доларів, а в окремих, найбільш значущих випадках, на порядки перевищує навіть згадані цифри.
І тут є два дуже важливих аспекти можливого функціонування відповідних системних утворень. Перший і можливо найважливіший є той, що утворення не лише локального, а глобального механізму кругової поруки хабарництва, як інституції створює величезний (понад мільйон осіб) антисоціальний і реально антидержавний прошарок. Враховуючи, що подібні дії є за суттю кримінальними, а скоєні групою осіб оцінюються, як особливо важкий злочин (важко навіть сказати наскільки важкий, скоєний такою величезною групою), а також беручи до уваги, що саме це угруповання керує державними інституціями, можна сказати, що в Україні склалося, як інституція та як спосіб правління – організоване і – принаймні – зовсім не доброчинне – управління країною. Й це не є перебільшенням.
У той же час жодна з гілок влади, силових чи інших установ, в тому числі й правових, не порушує це питання належним чином. А лише формально бореться з абстрактними зловживаннями та абстрактними хабарниками, час від часу ловлячи якогось поодинокого чиновника на кшталт судді Зварича, котрий, видно, комусь перейшов дорогу. Я зовсім не збираюся виправдовувати суддю Зварича, але добре відомо, що таких суддів варто пошукати і в Печерському суді столиці, і в інших судах, котрі чи навряд є винятком, включаючи і найвищі суди: Верховний та Конституційний (який свого часу назвав другий президентський термін Леоніда Кучми першим...)
Яке майбутнє має держава, керована організованим угрупованням аж ніяк не доброчинного характеру? Описувати це мають соціальні фантасти. Проте історія дає референтний і цілком придатний матеріал для того, щоб осмислити що ж може бути. Найбільш яскравим прикладом подібного порівняння є колишній імператорський Китай. Країна, надзвичайно потужна у військовому, технічному, технологічному, цивілізаційному, культурному і фінансово-управлінському сенсі, протягом тисячоліття ставала легкою здобиччю будь-якої невеличкої, але згуртованої і некорумпованої сили. Починаючи від Чингізхана, продовжуючи маньчжурськими правителями і закінчуючи європейськими та японськими колонізаторами у ХІХ-ХХ століттях.
Ще ближчим прикладом є початок німецько-радянської війни 1941 року, коли радянська армія технічно і чисельно переважаюча німецьку в кілька разів, але укомплектована зверху вірними сталінськими висуванцями, а знизу – невільними колгоспниками і робітниками, загнаними практично в кріпацький стан, майже без бою здала значну частину європейських теренів держави. Не зважаючи на дійсно героїчний супротив окремих бойових точок і окремих підрозділів.
Так само і українська чиновницька система. Купивши собі посаду, кожен чиновник занепокоєний двома головними речами: утримати її, задовольнивши вимоги тих, хто може його з неї посунути (в першу чергу найближче начальство), друге – вирішити свої проблеми, здерши з нижче стоячих максимальну кількість ресурсів. Цим можна було б вичерпати перелік головних завдань, хоча треба згадати ще одне – створити видимість роботи, що пов’язана з назвою безпосередньої посади конкретного чиновника. Це ми власне бачимо в усіх без винятку чиновницьких інституціях. Включаючи й силові відомства, в яких командир частини один день на тиждень присвячує безпосередньо частині, а інші дні – будівництву дачі, квартири й інших об’єктів для свого начальства.
Його заступники так само занепокоєні будівництвом своїх дач, квартир та інших об’єктів і так до самого низу. Хоча тут дуже цікавою є реакція низового складу, котрий зараз складають контрактники і солдати строкової служби. Замість ще донедавна, навіть в радянські часи, поваги до офіцерів, сьогоднішніх занепокоєних вишукуванням будь-яких резервів для задоволення вищестоящого начальства офіцерів поза очі називають «шакалами». Так само ставляться до своїх чиновницьких начальників й інші служиві люди в країні.
Це явище перекинулось і на бізнес – ще за правління Леоніда Кучми. Оскільки принаймні вже 10-12 років тому можна було купити майже будь-яку посаду в бізнесових структурах.
Україна підійшла до самого краю
Вже кожному, навіть не політику, а просто громадянину стало очевидно – країна підійшла до самого краю. На комунальних кухнях і в гламурних салонах головна тема – яка саме диктатура для України краща, коли і кого будуть брати за білу дупцю. Ще трохи і на всіх клонах «свободи слова» провадитимуть покази і конкурси покрою шинелі, чобіт та портупеї «а-ля диктатура», перемежаючи з конкурсами на високотехнологічні та дизайнерські рішення для наручників та портативних шибениць…
І хоч би одна політична, вибачте, одиниця відірвалася від дерибану у сфері відповідальності своєї гілки влади і застосувала надану народом-таки (нагадаю, якщо хтось забув) владу не для вирішення комерційних питань на кшталт – хто чий газ нюхає, а за призначенням...
І якщо це не владно-політичне захворювання не надто пристойного характеру, «реакція Васермана», на що і слугує каденція Президента Ющенка, – то що це тоді?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Від самого початку цей, абсолютно не готовий до найвищої державної посади політик, мав, безперечно, уособлювати безпомічність навіть без урізаних повноважень, а з урізаними повноваженнями мав демонструвати це абсолютно. Президент Ющенко, з цієї точки зору, мав зробити українському соціуму потужне щеплення від українськості. Цебто віри в можливість ефективної діяльності національного лідера, національно орієнтованої політики, держави і майбутнього в цілому. Ну не можуть, мовляв, українці самі керувати країною – потрібні «варяги», бажано із двоголовим серпом та молотом. Мовляв – який «месія», така й нація…
Проте зараз, коли каденція Президента Віктора Ющенка закінчується, а глобальна економічно-фінансова криза привела Україну до реальної, а не кишенькової кризи, постать і президентство Ющенка, на мій погляд, мають дещо інші значення для країни і для народу. Замість зробити щеплення від національної ідеї та національного керівництва країною, президентство Ющенка стало скоріше «реакцією Васермана» для українського політикуму. І ця реакція є суто позитивною в сенсі висвітлення відповідної не надто пристойної хвороби – тільки політичної. Від того, що Україна і суспільство хворіє нею ніяк не в період президентства Ющенка, а почала хворіти від самого приходу до влади Леоніда Кучми і його оточення, суть залишається незміною.
Безперечно, можна сперечатись з багатьох точок зору про досягнення, або навпаки, про ганебні провали в економіці, соціальній, науковій, культурній та інших галузях, проте є речі абсолютні і котрі навряд чи комусь вдасться спростувати. Як приклад візьмемо український управлінський клас чиновників. Тобто держслужбовців всіх рангів, а також найвищий його прошарок, котрий і складає політичну еліту. Тим більше, що всі вони живуть за єдиними правилами. Хоча й не прописаними, ані в Конституції, ані в інших законодавчих актах. І що ж ми в результаті бачимо?
Механізм кругової поруки хабарництва
Загальновідомим і постійно згадуваним у засобах масової інформації фактом є та традиція, котра з часу правління Леоніда Кучми стала інструментом просування на вищі і середні державні посади, а також механізмом функціонування всієї державної системи. А саме – сплата значних хабарів за отримання того чи іншого чиновницького місця, котра залежно від рангу і дохідності може сягати від десятків тисяч до мільйонів доларів, а в окремих, найбільш значущих випадках, на порядки перевищує навіть згадані цифри.
І тут є два дуже важливих аспекти можливого функціонування відповідних системних утворень. Перший і можливо найважливіший є той, що утворення не лише локального, а глобального механізму кругової поруки хабарництва, як інституції створює величезний (понад мільйон осіб) антисоціальний і реально антидержавний прошарок. Враховуючи, що подібні дії є за суттю кримінальними, а скоєні групою осіб оцінюються, як особливо важкий злочин (важко навіть сказати наскільки важкий, скоєний такою величезною групою), а також беручи до уваги, що саме це угруповання керує державними інституціями, можна сказати, що в Україні склалося, як інституція та як спосіб правління – організоване і – принаймні – зовсім не доброчинне – управління країною. Й це не є перебільшенням.
У той же час жодна з гілок влади, силових чи інших установ, в тому числі й правових, не порушує це питання належним чином. А лише формально бореться з абстрактними зловживаннями та абстрактними хабарниками, час від часу ловлячи якогось поодинокого чиновника на кшталт судді Зварича, котрий, видно, комусь перейшов дорогу. Я зовсім не збираюся виправдовувати суддю Зварича, але добре відомо, що таких суддів варто пошукати і в Печерському суді столиці, і в інших судах, котрі чи навряд є винятком, включаючи і найвищі суди: Верховний та Конституційний (який свого часу назвав другий президентський термін Леоніда Кучми першим...)
Яке майбутнє має держава, керована організованим угрупованням аж ніяк не доброчинного характеру? Описувати це мають соціальні фантасти. Проте історія дає референтний і цілком придатний матеріал для того, щоб осмислити що ж може бути. Найбільш яскравим прикладом подібного порівняння є колишній імператорський Китай. Країна, надзвичайно потужна у військовому, технічному, технологічному, цивілізаційному, культурному і фінансово-управлінському сенсі, протягом тисячоліття ставала легкою здобиччю будь-якої невеличкої, але згуртованої і некорумпованої сили. Починаючи від Чингізхана, продовжуючи маньчжурськими правителями і закінчуючи європейськими та японськими колонізаторами у ХІХ-ХХ століттях.
Ще ближчим прикладом є початок німецько-радянської війни 1941 року, коли радянська армія технічно і чисельно переважаюча німецьку в кілька разів, але укомплектована зверху вірними сталінськими висуванцями, а знизу – невільними колгоспниками і робітниками, загнаними практично в кріпацький стан, майже без бою здала значну частину європейських теренів держави. Не зважаючи на дійсно героїчний супротив окремих бойових точок і окремих підрозділів.
Так само і українська чиновницька система. Купивши собі посаду, кожен чиновник занепокоєний двома головними речами: утримати її, задовольнивши вимоги тих, хто може його з неї посунути (в першу чергу найближче начальство), друге – вирішити свої проблеми, здерши з нижче стоячих максимальну кількість ресурсів. Цим можна було б вичерпати перелік головних завдань, хоча треба згадати ще одне – створити видимість роботи, що пов’язана з назвою безпосередньої посади конкретного чиновника. Це ми власне бачимо в усіх без винятку чиновницьких інституціях. Включаючи й силові відомства, в яких командир частини один день на тиждень присвячує безпосередньо частині, а інші дні – будівництву дачі, квартири й інших об’єктів для свого начальства.
Його заступники так само занепокоєні будівництвом своїх дач, квартир та інших об’єктів і так до самого низу. Хоча тут дуже цікавою є реакція низового складу, котрий зараз складають контрактники і солдати строкової служби. Замість ще донедавна, навіть в радянські часи, поваги до офіцерів, сьогоднішніх занепокоєних вишукуванням будь-яких резервів для задоволення вищестоящого начальства офіцерів поза очі називають «шакалами». Так само ставляться до своїх чиновницьких начальників й інші служиві люди в країні.
Це явище перекинулось і на бізнес – ще за правління Леоніда Кучми. Оскільки принаймні вже 10-12 років тому можна було купити майже будь-яку посаду в бізнесових структурах.
Україна підійшла до самого краю
Вже кожному, навіть не політику, а просто громадянину стало очевидно – країна підійшла до самого краю. На комунальних кухнях і в гламурних салонах головна тема – яка саме диктатура для України краща, коли і кого будуть брати за білу дупцю. Ще трохи і на всіх клонах «свободи слова» провадитимуть покази і конкурси покрою шинелі, чобіт та портупеї «а-ля диктатура», перемежаючи з конкурсами на високотехнологічні та дизайнерські рішення для наручників та портативних шибениць…
І хоч би одна політична, вибачте, одиниця відірвалася від дерибану у сфері відповідальності своєї гілки влади і застосувала надану народом-таки (нагадаю, якщо хтось забув) владу не для вирішення комерційних питань на кшталт – хто чий газ нюхає, а за призначенням...
І якщо це не владно-політичне захворювання не надто пристойного характеру, «реакція Васермана», на що і слугує каденція Президента Ющенка, – то що це тоді?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
