Київ – Світова економічна криза загострила низку питань, котрі не вирішувались десятиліттями. Одним із ключових є питання про те, що глобальні світові процеси та проекти, а також реалізуючі їх структури, не мають виходити за межі національних державних регуляторів. Себто, вони не мають входити у протиріччя з національними інтересами демократичних держав і націй (оскільки деспотичні режими і тоталітарні держави тільки роблять вигляд, що працюють на національні інтереси, насправді діючи проти них).
Цей принцип є абсолютно необхідним для стійкості і самого існування цивілізаційної моделі завтрашнього дня. Вже на сьогодні зрозуміло, що саме цей принцип становитиме наріжний камінь майбутнього економічного і політичного світоустрою, котрому експерти вже дали умовну назву «капіталізм-3» – себто третій після класичного та змішаного кейсіанського. Хоча, можливо, більш вірна назва просто «світовий системний устрій-3». Оскільки сама назва «капіталізм», на думку багатьох економістів, вичерпала себе понад півстоліття тому.
Гострий імунодефіцит захисту національних інтересів
Україна є, можливо, найбільш яскравим прикладом для демонстрації вірності цього принципу, оскільки фактично зовсім не захищає свої інтереси, навіть на власних теренах. Так якщо у більшості цивілізованих країн нині спостерігається криза, котру за важкістю можна порівняти з сильним грипом, то щодо України є підстави говорити про гострий імунодефіцит захисту національних інтересів.
Якщо говорити про загальний перелік тих питань, котрі мають захищатися в сфері національних інтересів, то тут до короткого переліку належать: політичні, економічні, соціальні, культурні і демографічні інтереси. Відстоюватись вони можуть і мають на різних рівнях – на державному, на рівні політичних, громадських та інших недержавних організацій і, власне на рівні ділових організацій, місцевих громад та окремих громадян.
Два останніх пункти мають реалізовуватись за рахунок створення в Україні загального політико-ідеологічного контексту, що спонукає навіть приватні організації відстоювати ці інтереси. Причому, до списку місійних і стратегічних цілей усіх типів організацій мають обов’язковим чином входити загальнонаціональні інтереси. А загальний ідеологічно-правовий контекст має спонукати до цього кожного громадянина незалежно від того, якого він етнічного походження від народження і якого він є віросповідання.
Безперечно, головну роль у виконанні цього об’єму робіт мають реалізовувати державні інституції. Власне, вони мають виконувати ще одну дуже важливу функцію – це забезпечувати інфраструктуру для реалізації цієї діяльності всіма іншими організаціями та приватними особами. В інституційному, в правовому сенсі, в першу чергу, а також в сенсі програмної підтримки подібної діяльності в суспільстві.
Проте, якщо судити про діяльність державних інституцій по ділам їх, то ми бачимо дуже плачевну і сумнівну за результатами картину. Починаючи з ідеологічної царини ані на рівні суспільної свідомості, ані на рівні державних рішень не вирішено питання – хто ж є ідеологічними героями України – борці, що поклали свої життя за українську незалежність, котра формально визнається, як основоположна цінність Української держави, чи ті, хто її знищували.
У той же час, коли пам’ятники Степану Бандері чи Симону Петлюрі не стоять на київських центральних площах, Ленін, котрий недвозначно визнаний одним із головних катів українського народу за всю його історію, продовжує стояти в центрі української столиці.
Чиновництво захопило владу в Україні
Ще більш плачевна картина в галузі безпосередньої щоденної діяльності державних органів, котрі на всіх напрямках стоять на охороні інтересів олігархів, корумпованих суспільних елементів та їхніх інституцій. На варті інтересів крупних транснаціональних корпорацій, що лобіюють свої інтереси вагомими аргументами, і особливо на варті нового правлячого класу України – чиновництва. Після перемоги Помаранчевої революції чиновництво не лише не втратило свої надпривілеї, але їх іще більш інституювало і розширило. Починаючи від безмежного підвищення зарплат чиновникам і практичної безкарності їх на правовому рівні.
Водночас головна зі свобод – право на самодіяльність усіх громадян – реально не лише не забезпечується, а всіляко зменшується поле її застосування протягом всієї історії незалежності України. А такі надзвичайно важливі, хоча і різні галузі, як культура, інформаційний простір, освіта та реальне зміцнення державного управління залишаються поза увагою. Як і відсутність загалом стратегічного управління державою, що викликає таку важку недугу, як тотальна телеономія державного управляння. Що вже само по собі призводить до дуже нищівних результатів у будь-якій галузі діяльності Української держави.
Таким чином, другий діагноз, котрий можна поставити в межах проблеми відсутності захисту національних інтересів України в Україні, – можна визначити як параліч центральної та периферійної нервової системи всього державного і суспільного організму. Проте, на жаль, і це не є повним та остаточним діагнозом, оскільки якби цим вичерпувались всі проблеми у царині невідстоювання національних інтересів, то не можна було б спостерігати жодної стратегічної цілеспрямованої діяльності на її теренах, а лише якісь анархо-спонтанні утворення і проекти.
Однак, це не так. Якщо брати до уваги лише факти, цілком очевидно, що в Україні є певна цілеспрямована діяльність. Але вона ведеться не в інтересах національних чи інтересах суспільства. Діє якась невідома організована і далеко не телеономічна система, яка дуже вправно і рішуче захищає себе аж до надзвичайних заходів при виникненні серйозної загрози. Назвемо лише загальновідомі факти, котрі можна умовно назвати справами Кравченка, Кирпи, Дагаєва, Фере, того ж Кушнарьова і таких лише дуже відомих прізвищ можна назвати десятки, якщо не сотні. А менш відомих тисячі і тисячі. І це лише відносно прості і очевидні ознаки.
Про що це свідчить, вповні зрозуміло і без детального дослідження. Якщо до цього додати трагедію Георгія Гонгадзе і неспроможність ані державних, ані інших організацій вирішити хоча б одну цю всесвітньо відому справу, то картина стає іще більш зрозумілою. Якщо ж додати до цього більш ніж очевидний факт, що все майно держави Україна і її народу за короткий історичний період перейшло до рук дуже невеликого кола осіб, котре, навіть, з особами другого, третього і, навіть, обслуговуючого порядку складають менше одного відсотку населення країни. Це майно має вартість принаймні сотні мільярдів доларів на сьогоднішній день, і продовжує шаленими темпами приватизуватись на користь цього ж кола осіб.
Беручи, також, до уваги той процес, котрий від самого початку здобуття Україною незалежності і який включав у себе відсторонення усіх національно орієнтованих чи просто чужих, що не входять у певне коло осіб діячів від економічної та й політичної діяльності. Найяскравішим прикладом чого можна привести В’ячеслава Чорновола, нові жахливі факти смерті котрого спливають вже через 10 років. Беручи усе це до уваги, можна набагато повніше і глибше скласти уявлення про цю реально діючу систему.
Українцям потрібен широкий суспільний національний договір
Відтак якщо суто гіпотетично вибудувати можливу модель того, що відбувається в Україні просто за зовнішніми проявами, то випадає так, що можливо від самого початку незалежність України була куплена певною групою осіб, як господарча територія і на котрій відбувається приватизація і господарське використання задля досягнення економічних інтересів. Всі ж інші питання, в тому числі й захист національних інтересів, ідеологічні, соціальні, національні залишаються поза увагою, можливо, не із якихось злостивих намірів, а тому, що вони не потрібні і не входять в сферу справжніх інтересів тих, хто взяли цю територію на відкуп.
Безперечно, ця модель дуже нагадує щось із «теорії змови», але, на превеликий жаль, вона найближча до реальності. Хоча на сьогодні, не в останню чергу за допомогою глобальної економічної кризи, ця модель себе вичерпала. І навіть якщо були якісь дуже організовані групи, що її запроваджували усі роки української незалежності, то на сьогодні вони мають визнати, що подальша їхня діяльність в Україні можлива лише при переході на цивілізовані процеси і структури, як це прийнято в Америці і Європі.
Нова вигідна усім і реально можлива модель має містити якнайбільш широке забезпечення діяльності всього соціуму в економічній та політичній сфері. Ця модель також має містити забезпечення тотального правого поля, яке стосується не лише і не вибірково звичайних громадян, а усіх без винятку. Та, власне, установлення тих інституцій держави та суспільства, котрі і звуться сучасною демократичною системою.
Відтак, коли це розуміння буде підкріплене розумінням кожного громадянина і їхніх об’єднань, того, що без тиску на систему влади і владні системи не відбудеться самостійного переходу на цивілізовані рейки всього розвитку в Україні, українці не зможуть подолати ні глобальну, ні внутрішню кризу і залишаться на довгий час у болоті невизначеності та напіванархії і напівкатастрофи.
На сьогодні склалася парадоксальна ситуація, коли ті, хто реально володіють владою і грошима, об’єктивно зацікавленні в тому ж векторі розвитку економіки та політики України, що і пересічний громадянин. Це саме той момент, коли можна дійти елементів справжнього порозуміння і взаємозлагоди, котрі і можуть надалі лягти в той широкий суспільний національний договір, який покладе початок новому стійкому державному, економічному і національному устрою в Україні, яка зможе стати гідним членом сучасної глобалізованої світової спільноти.
(Київ – Прага)
Цей принцип є абсолютно необхідним для стійкості і самого існування цивілізаційної моделі завтрашнього дня. Вже на сьогодні зрозуміло, що саме цей принцип становитиме наріжний камінь майбутнього економічного і політичного світоустрою, котрому експерти вже дали умовну назву «капіталізм-3» – себто третій після класичного та змішаного кейсіанського. Хоча, можливо, більш вірна назва просто «світовий системний устрій-3». Оскільки сама назва «капіталізм», на думку багатьох економістів, вичерпала себе понад півстоліття тому.
Гострий імунодефіцит захисту національних інтересів
Україна є, можливо, найбільш яскравим прикладом для демонстрації вірності цього принципу, оскільки фактично зовсім не захищає свої інтереси, навіть на власних теренах. Так якщо у більшості цивілізованих країн нині спостерігається криза, котру за важкістю можна порівняти з сильним грипом, то щодо України є підстави говорити про гострий імунодефіцит захисту національних інтересів.
Якщо говорити про загальний перелік тих питань, котрі мають захищатися в сфері національних інтересів, то тут до короткого переліку належать: політичні, економічні, соціальні, культурні і демографічні інтереси. Відстоюватись вони можуть і мають на різних рівнях – на державному, на рівні політичних, громадських та інших недержавних організацій і, власне на рівні ділових організацій, місцевих громад та окремих громадян.
Два останніх пункти мають реалізовуватись за рахунок створення в Україні загального політико-ідеологічного контексту, що спонукає навіть приватні організації відстоювати ці інтереси. Причому, до списку місійних і стратегічних цілей усіх типів організацій мають обов’язковим чином входити загальнонаціональні інтереси. А загальний ідеологічно-правовий контекст має спонукати до цього кожного громадянина незалежно від того, якого він етнічного походження від народження і якого він є віросповідання.
Безперечно, головну роль у виконанні цього об’єму робіт мають реалізовувати державні інституції. Власне, вони мають виконувати ще одну дуже важливу функцію – це забезпечувати інфраструктуру для реалізації цієї діяльності всіма іншими організаціями та приватними особами. В інституційному, в правовому сенсі, в першу чергу, а також в сенсі програмної підтримки подібної діяльності в суспільстві.
Проте, якщо судити про діяльність державних інституцій по ділам їх, то ми бачимо дуже плачевну і сумнівну за результатами картину. Починаючи з ідеологічної царини ані на рівні суспільної свідомості, ані на рівні державних рішень не вирішено питання – хто ж є ідеологічними героями України – борці, що поклали свої життя за українську незалежність, котра формально визнається, як основоположна цінність Української держави, чи ті, хто її знищували.
У той же час, коли пам’ятники Степану Бандері чи Симону Петлюрі не стоять на київських центральних площах, Ленін, котрий недвозначно визнаний одним із головних катів українського народу за всю його історію, продовжує стояти в центрі української столиці.
Чиновництво захопило владу в Україні
Ще більш плачевна картина в галузі безпосередньої щоденної діяльності державних органів, котрі на всіх напрямках стоять на охороні інтересів олігархів, корумпованих суспільних елементів та їхніх інституцій. На варті інтересів крупних транснаціональних корпорацій, що лобіюють свої інтереси вагомими аргументами, і особливо на варті нового правлячого класу України – чиновництва. Після перемоги Помаранчевої революції чиновництво не лише не втратило свої надпривілеї, але їх іще більш інституювало і розширило. Починаючи від безмежного підвищення зарплат чиновникам і практичної безкарності їх на правовому рівні.
Водночас головна зі свобод – право на самодіяльність усіх громадян – реально не лише не забезпечується, а всіляко зменшується поле її застосування протягом всієї історії незалежності України. А такі надзвичайно важливі, хоча і різні галузі, як культура, інформаційний простір, освіта та реальне зміцнення державного управління залишаються поза увагою. Як і відсутність загалом стратегічного управління державою, що викликає таку важку недугу, як тотальна телеономія державного управляння. Що вже само по собі призводить до дуже нищівних результатів у будь-якій галузі діяльності Української держави.
Таким чином, другий діагноз, котрий можна поставити в межах проблеми відсутності захисту національних інтересів України в Україні, – можна визначити як параліч центральної та периферійної нервової системи всього державного і суспільного організму. Проте, на жаль, і це не є повним та остаточним діагнозом, оскільки якби цим вичерпувались всі проблеми у царині невідстоювання національних інтересів, то не можна було б спостерігати жодної стратегічної цілеспрямованої діяльності на її теренах, а лише якісь анархо-спонтанні утворення і проекти.
Однак, це не так. Якщо брати до уваги лише факти, цілком очевидно, що в Україні є певна цілеспрямована діяльність. Але вона ведеться не в інтересах національних чи інтересах суспільства. Діє якась невідома організована і далеко не телеономічна система, яка дуже вправно і рішуче захищає себе аж до надзвичайних заходів при виникненні серйозної загрози. Назвемо лише загальновідомі факти, котрі можна умовно назвати справами Кравченка, Кирпи, Дагаєва, Фере, того ж Кушнарьова і таких лише дуже відомих прізвищ можна назвати десятки, якщо не сотні. А менш відомих тисячі і тисячі. І це лише відносно прості і очевидні ознаки.
Про що це свідчить, вповні зрозуміло і без детального дослідження. Якщо до цього додати трагедію Георгія Гонгадзе і неспроможність ані державних, ані інших організацій вирішити хоча б одну цю всесвітньо відому справу, то картина стає іще більш зрозумілою. Якщо ж додати до цього більш ніж очевидний факт, що все майно держави Україна і її народу за короткий історичний період перейшло до рук дуже невеликого кола осіб, котре, навіть, з особами другого, третього і, навіть, обслуговуючого порядку складають менше одного відсотку населення країни. Це майно має вартість принаймні сотні мільярдів доларів на сьогоднішній день, і продовжує шаленими темпами приватизуватись на користь цього ж кола осіб.
Беручи, також, до уваги той процес, котрий від самого початку здобуття Україною незалежності і який включав у себе відсторонення усіх національно орієнтованих чи просто чужих, що не входять у певне коло осіб діячів від економічної та й політичної діяльності. Найяскравішим прикладом чого можна привести В’ячеслава Чорновола, нові жахливі факти смерті котрого спливають вже через 10 років. Беручи усе це до уваги, можна набагато повніше і глибше скласти уявлення про цю реально діючу систему.
Українцям потрібен широкий суспільний національний договір
Відтак якщо суто гіпотетично вибудувати можливу модель того, що відбувається в Україні просто за зовнішніми проявами, то випадає так, що можливо від самого початку незалежність України була куплена певною групою осіб, як господарча територія і на котрій відбувається приватизація і господарське використання задля досягнення економічних інтересів. Всі ж інші питання, в тому числі й захист національних інтересів, ідеологічні, соціальні, національні залишаються поза увагою, можливо, не із якихось злостивих намірів, а тому, що вони не потрібні і не входять в сферу справжніх інтересів тих, хто взяли цю територію на відкуп.
Безперечно, ця модель дуже нагадує щось із «теорії змови», але, на превеликий жаль, вона найближча до реальності. Хоча на сьогодні, не в останню чергу за допомогою глобальної економічної кризи, ця модель себе вичерпала. І навіть якщо були якісь дуже організовані групи, що її запроваджували усі роки української незалежності, то на сьогодні вони мають визнати, що подальша їхня діяльність в Україні можлива лише при переході на цивілізовані процеси і структури, як це прийнято в Америці і Європі.
Нова вигідна усім і реально можлива модель має містити якнайбільш широке забезпечення діяльності всього соціуму в економічній та політичній сфері. Ця модель також має містити забезпечення тотального правого поля, яке стосується не лише і не вибірково звичайних громадян, а усіх без винятку. Та, власне, установлення тих інституцій держави та суспільства, котрі і звуться сучасною демократичною системою.
Відтак, коли це розуміння буде підкріплене розумінням кожного громадянина і їхніх об’єднань, того, що без тиску на систему влади і владні системи не відбудеться самостійного переходу на цивілізовані рейки всього розвитку в Україні, українці не зможуть подолати ні глобальну, ні внутрішню кризу і залишаться на довгий час у болоті невизначеності та напіванархії і напівкатастрофи.
На сьогодні склалася парадоксальна ситуація, коли ті, хто реально володіють владою і грошима, об’єктивно зацікавленні в тому ж векторі розвитку економіки та політики України, що і пересічний громадянин. Це саме той момент, коли можна дійти елементів справжнього порозуміння і взаємозлагоди, котрі і можуть надалі лягти в той широкий суспільний національний договір, який покладе початок новому стійкому державному, економічному і національному устрою в Україні, яка зможе стати гідним членом сучасної глобалізованої світової спільноти.
(Київ – Прага)
