«Під огорожу людей викидали»: як живе шелтер для переселенців з інвалідністю

Валерія Холодова

Більш як три тисячі переселенців знайшли прихисток у шелтері в Дніпрі. Це чи не єдиний заклад в Україні, який приймає покинутих людей, старшого віку чи з інвалідністю, каже його керівниця Ольга Волкова. Тут вимушеними переселенцями опікуються, надають психологічну підтримку, забезпечують харчуванням і допомагають з оформленням документів. А далі шукають інше помешкання в межах України чи за кордоном. Серед країн, які погоджуються прийняти осіб з інвалідністю чи маломобільних – Польща, Норвегія, Данія. Про те, як живе шелтер для переселенців та з якими проблемами стикається, розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?» його керівниця.

«Ми створити такі умови, щоб вони почувалися комфортно»

Ольга Волкова – керівниця громадської організації «Океан добра». Її створили ще до початку великої війни, щоб допомогти людям з інвалідністю та тим, хто через певні обставини отримав травми та став прикутим до ліжка. Окрім цього, розповідає Ольга, організація бореться за інклюзивність Дніпра – наприклад, вказувала місцевій владі на те, щоб змінити звичайні автобуси на низькопідлоговий транспорт.

Після початку повномасштабного вторгнення громадська організація, яку очолює Ольга, відкрила у Дніпрі чи не єдиний в Україні центр, де приймають покинутих людей, старшого віку чи з інвалідністю. У шелтер привозять переселенців із прифронтових та деокупованих громад. Жінка каже: часто мешканці прифронтових територій не зголошуються на прохання соціальних служб про евакуацію. Вони, за її словами, чекають до останнього і лише тоді залишають домівки.

Ольга Волкова – керівниця громадської організації «Океан добра»

«Ми створити такі умови, щоб вони почувалися комфортно, щоб вони бачили, що люди вільно пересуваються на кріслі колісному, ходунках, милицях. До них постійно приходять санітари, допомагають. Маємо збалансоване харчування. Психологам у нас завжди є робота. От сьогодні надійшло повідомлення, що загинув єдиний син на фронті – зараз психологи працюють із цією жінкою. Одинока жінка, сама залишилася. І таких випадків багато», – розповідає Ольга Волкова

Центр приймає і людей без документів. Загалом прихисток у шелтері знайшли більш як три тисячі українців. Зараз тут – майже 150 переселенців, каже керівниця закладу: «Не завжди це одинокі люди. У нас і такі випадки були, що під огорожу людей викидали. Привезли просто, з таксі викинули – і все, поїхали. Засуджувати їх теж не можна, тому що у нас як для мешканців із собаками квартири не здають, і так само якщо є лежачі люди».

Мешканці шелтера в Дніпрі

За словами Ольги, більшість шелтерів, куди селять переселенців, не пристосовані для життя тих, хто пересувається на кріслі колісному або ходунках.

«Як правило, один туалет в кінці коридору, багатоповерхівки без ліфта, а якщо є ліфт, то він маленький. На жаль, як не було, так і немає умов для людей з інвалідністю. Не створені ніякі умови ні в центрах прийому, ні в евакуаційних автомобілях. Дуже велика рідкість, коли автомобіль обладнаний – в кращому випадку – ношами. Для крісла колісного практично немає місця в таких автомобілях. Просто поїхати до лікарні, відвезти на обстеження лежачу людину неможливо. І люди залишилися зі своєю бідою самі», – пояснює керівниця «Океану добра».

Про те, скільки людей приїде – центр попереджають, наприклад, як це зараз робить Донецька соціальна служба. Ольга Волкова розповідає, у них окремі кімнати для чоловіків і для жінок, але людей не завжди розділяють. Якщо це, до прикладу, сімейна пара і вони доглядають одне за одним, їх селять разом. У кожній кімнаті є кондиціонер, який нагріває повітря взимку і охолоджує влітку.

Шелтер для людей з інвалідністю у Дніпрі

«Люди просто розквітають!»

За словами Ольги Волкової, найперше працівники прихистку оглядають новоприбулих переселенців, оскільки багато хто з них може не здогадуватися, до прикладу, про мінно-вибухові травми.

«В нас була людина, яка працювала головним інженером водоканалу одного з районних центрів. Він годував сусідських собак, був приліт, дрібні травми, він не звернув на них уваги, замастив «зеленкою». Через три дні – зараження, і людина залишилася без ноги. Навіть якщо «лежачого» помили чи витерли спеціальними серветками, розчесали, помили голову, висушили феном – люди просто розквітають! У нас є фотографії до і після, це ми для себе ведемо, тому що люди в різному стані – то взагалі не впізнати. Дуже багато чоловіків, які не голилися, не мили голову, вуха, на жаль. Приводимо до ладу всіх відразу», – зазначає керівниця «Океану добра».

Ольга розповідає: якщо переселенець не має документів, до прикладу, паспорта чи пенсійного посвідчення, він перебуває у закладі доти, поки йому їх не виготовлять. В середньому на це йде близько місяця. А далі людям пропонують поїхати за кордон, оскільки, за словами керівниці центру, в українських геріатричних пансіонатах майже немає вільних місць: «Людей немає куди скеровувати, нам легше відправити їх за кордон, ніж по Україні кудись розселити. Люди за кордон бояться їхати, вони слухали пропаганду, що там (за кордоном – ред.) їх на органи розберуть».

Серед країн, які вже стали прихистками для літніх людей чи осіб з інвалідністю – Польща, Норвегія, Данія. За словами Ольги, Німеччина зараз рідше приймає переселенців. Жінка каже: попри відстань, вона продовжує спілкуватися з тими переселенцями, які були у її центрі, а зараз – за кордоном. Зізнається: багатьом там подобається і не всі готові повернутися в Україну.

Нещодавно проєкт «Ти як?» Радіо Свобода поспілкувався з новоприбулими мешканцями шелтера – переселенцями з Донеччини. Серед них – подружжя Олени та Володимира з Торецька, які постраждало внаслідок обстрілу. Після евакуації з допомогою військових вони проживають у шелтері.

«Поселили, умови тут чудові. Що тільки, ну це не будинок рідний. Просто незвично, коли лежимо, не стріляють, ні гармати не стріляють. У нас кілька останніх років немає ні газу, ні води, ні світла, взагалі нічого», – розповідає Володимир.

Наступного місяця подружжя вирушить до Данії. Їхній дім, каже Олена, повністю зруйнований.

«Розумієте, якби було куди повернутися. А нам – нікуди. Я зідзвонююся з хлопцями, хто там – нема в нас дому, стерли його. І міста немає», – додає чоловік.