Щодня із залізничного вокзалу Покровська відправляється безкоштовний евакопотяг – через Дніпро до Львова. Щоразу він везе в тил, на захід, людей із «гарячих» точок. В основному – з Мирнограда, Селидового, Новогродівки та Покровська, які потерпають від постійних обстрілів. Люди покинули напризволяще свої домівки й нажите майно, дехто встиг прихопити найцінніше – сімейний альбом та домашніх тварин.
Кореспондентка проєкту «Ти як?» проїхала евакопотягом і записала історії людей, змушених утікати від війни.
Ніна, Мурочка і Сонечка
79-річна жителька Мирнограда Ніна Богданова влаштовується на нижній полиці біля жінок з Новогродівки й Покровська. Її, як і ще кількох маломобільних людей, вивезли евакуаційники. Розказує: увечері хотіла збирати речі і – впала. Понад пів доби пролежала на підлозі в квартирі – на поміч ніхто не прийшов, у її п'ятиповерхівці не залишилося мешканців, всі виїхали.
«Отак упала вчора і лежала. Дуже головою вдарилася. І пити хотіла, і в туалет. І не могла встати, доки аж о 12 дня приїхали хлопці», – каже вона.
Потяг рушає, провідник розносить воду, монотонний рух заспокоює, і Ніна починає розповідати про своє життя. Народилася вона в Новогродівці, яку зараз перетворили на руїну. З шістьох дітей у родині вижили тільки вона з сестрою. Багато років пропрацювала на важких виробництвах Донбасу, зокрема цегляному заводі. Чотири рази виходила заміж, чоловіки померли, дітей не було.
Оце як бабахнуло, коли дев’ятиповерхівку зруйнувало – я якраз йшла з магазинуНіна Богданова, переселенка
Є родичі, але вони в Росії, говорить жінка. Її родина тепер – дві кішки.
«Жила сама, з котиками. Мурочка і Сонечка. Бувало, йду з магазину, а вони мене вже стрічають. А оце, як бабахнуло, коли дев'ятиповерхівку зруйнувало – я якраз йшла з магазину. Встигла відійти, сам Бог уберіг…
Мурку хтось на базарі залишив, а мені жалко її стало, я забрала до себе. Сонечка, її дочечка… Мурка зі мною років п’ять. А Соня – два місяці. Як взнала, що можна з тваринами – вирішила їхати. Це є мої дітки», – говорить жінка.
Ніну останнім часом доглядала соцпрацівниця. Саме вона подала заявку на евакуацію. З собою жінка встигла взяти кілька сумок з одягом, ліки та документи. У квартирі лишилося те, що наживала тяжкою працею.
«У мене такі пледи гарні. І овчина була. І килим під шафою великий. Люда запхнула, падчірка. Але нічого. Так бахкало, а вночі – як бахне. Все одно куди – лиш би не під бахканням», – каже Ніна.
Попереду в неї кілька годин дороги до Дніпра, а там – у шелтер для маломобільних.
«Як же хочеться повернутися додому», – каже крізь сльози жінка.
Раїса з Покровська
У сусідньому плацкарті також маломобільна, Раїса з Покровська. Їй – 87.
«Відпрацювала 44 роки, з них 26 – в автобусному парку, у відділі праці й зарплати, і на пенсії працювала. Чотири тисячі пенсії заробила… Тепер хворію. Родичів немає – повмирали», – ділиться вона.
Коли розпочалася повномасштабна війна, каже жінка, спершу вирішила не виїздити.
«Сиділа до останнього. А це вже – вони підступили надто близько, довелося виїхати. Було гучно, але, дякувати Богу, вікна цілі. Один раз ходили в підвал. Дуже близько вдарило, аж стіни затряслися. Сусід прийшов: «Бабусю Раю, пішли в підвал», і допоміг мені спуститися. Один раз було. А так – у квартирі сиділа», – каже вона.
З собою взяла лише одяг.
«Дуже жаль свого дому. Вернуся? Навряд чи. Якщо Покровськ розіб’ють, куди ж вертатися… Їм же потрібен Донбас, захопити Покровськ. Лізуть сюди», – говорить вона.
Провідник Сергій обслуговує еваковагон вдруге. Вперше працює в бронежилеті. Минулого разу було 42 людини, а цього – 50, каже він. Усі – до Дніпра.
Той раз молоді багато їхало, цього разу – пенсіонерівСергій, провідник
«Сьогодні – аншлаг. Люди їдуть на захід. Кажуть, там дадуть переселенські і житло в пансіонаті. Той раз молоді багато їхало, цього разу – пенсіонерів. Той раз ми їхали – жінкам із маленькими дітьми ніхто місцем не поступався, я ходив, вмовляв. Кожен сам за себе, але буває – допомагають», – говорить провідник.
Оксана та Іван з Селидового
В останньому плацкарті – жінка з садном на щоці. Оксана – з Селидового. Під час атаки кілька днів тому на неї впав шматок стелі. Їде разом із чоловіком Іваном і ще кількома родичами «в нікуди».
«Був приліт недалеко від нас. Ми спали – а шматок стелі впав на обличчя», – каже Оксана.
«У нас квартиру розбило. Ми знімали іншу. А в нашій жити нереально – там ні вікон, ні дверей. Жодної аптеки. Ні знеболювальних, нічого не купити. Магазин дуже складно знайти, щоб купити продукти», – продовжує Іван.
На руках в Оксани – кіт Шишик.
«Наш Шишик-Мишик. Ні, він із нами. Він нам вірний, а ми – йому. На руках, як дитину, або в рюкзаку везу. Боїться натовпу людей», – гладить кота Оксана.
Іван працював у супермаркеті, він будівельник. Каже: споруду реконструювали після прильоту – але її знову рознесло. Продавчині потрапили під осколки, але живі, розказує чоловік. Вирішили виїжджати, з собою взяли по одній куртці, одній парі кросівок та капців. Ночуватимуть на вокзалі. А далі – шукатимуть житло в Дніпрі.
«Нема вибору: краще на вокзалі ночувати, ніж там помирати», – говорить Іван.
Юлія з Мирнограда
У Юлії з Мирнограда – три великі картаті сумки з речама. 40-річна жінка розповідає: їде в евакуацію з чоловіком і свекром. На руках – трирічний песик Барні. Розказує, магазині в місті позачинялися. Працювала в м’ясному, він розбитий. Втратила роботу.
Взяли чотири виделки, чотири ложки. Будемо їсти з пластикуЮлія, переселенка
«Все лишилося там. Тепер я бомж, – каже зі сміхом і сльозами Юлія. – Вдома лишилася «двушка», холодильник, посуд – склянки, сервізи, кришталь... Все лишилося, бо нема такої можливості – вивезти речі коштує 50-60 тисяч. Вмістили все в три сумки. Донька казала: «Мам, перепиши на мене квартиру». А тепер – яка квартира? Взяли чотири виделки, чотири ложки. Будемо їсти з пластику», – говорить Юлія.
Жінка з родичами знайшли дім у Жовтих Водах на Дніпропетровщині. Облаштуються – і шукатимуть роботу, розповідає вона.
«Батько жив у районі шахти «5/-6». Там вже все горить, палає. Район закритий на в’їзд. Він йшов додому з роботи – його вже додому не пускали. Батька ми забрали до себе три дні тому. Зараз їдемо до знайомих, у них там поряд є будинок в Жовтих Водах. Домовилися жити безоплатно, лише платити за комуналку. Я – без роботи, чоловік і батько – без роботи. Але будемо щось шукати. Пообіцяли – на фермі. Їдемо поближче. Щоб повернутися. Я не хочу жити в приймах, кочувати по чужих будинках», – каже Юлія.
Чотири години дороги – Дніпро. На вокзалі маломобільних і самотніх зустрічають евакуаційники та й везуть до шелтера.
Решта – дають собі раду самі: хто до родичів, хто – шукати житло.
Пізніше в Укрзалізниці повідомили, що цей евакуаційний рейс з Донеччини був рекордний за кількістю пасажирів. З Покровська у більш безпечні регіони вивезли 371 людину.
Форум