«Розстелили прапор України: зараз ми тебе застрелимо!». Що пережила українка в полоні російських військових

Олена Ягупова пробула в заручниках у російських військових понад пів року. Жінку допитували з пакетом на голові, погрожували зґвалтуванням і струмом, демонстрували перед кремлівськими ЗМІ, а потім – відправили в трудове рабство – копати окопи для російської армії на окупованій території. Все почалося з того, що на неї доповіли знайомі: чоловік Олени – у лавах ЗСУ.

Зараз жінка – вимушена переселенка. Це – єдиний статус, який вона має. На вільну територію України жінка подолала шлях через країну-агресорку і декілька країн ЄС. І уже тут зіштовхнулася з новими проблемами – вона намагається в різних інстанціях довести свій статус цивільного заручника і що є жертвою торгівлі людьми. Її рідне місто – в окупації, будинок – розграбований.

Що пережила в неволі та як виживає і бореться зараз – жінка розповіла проєкту «Ти як?» на Радіо Свобода.

«Тепер ви будете жити добре»

«Мене аж підкинуло на дивані. Я зразу ж залізла в групи – що там пишуть? Хтось писав, що в когось вибухнув котел, люди не хотіли вірити, що війна. Я вийшла на вулицю – наді мною пролетіли дві величезні ракети, я їх бачила на власні очі. Я завмерла й просто стала й дивилася. А тоді стала телефонувати знайомим. Знайомі сказали – війна». 24 лютого о 4.50 ранку Олену Ягупову, як і багатьох українців, розбудили вибухи. Вона була в рідному місці на Запоріжжі, а чоловік був на службі у Харківській області.

«Чоловікові я вже не змогла додзвонитися, телефон був вимкнений. На зв’язок він вийшов тижні через 3-4. Потім він розповів, що в той час уже в Салтівці вибухали будинки, там, у них, було щось страшне», – пригадує жінка.

Українка Олена Ягупова, колишня цивільна заручниця Росії

50-річна Олена Ягупова – з міста Кам’янка-Дніпровська Запорізької області. Понад 20 років пропрацювала в райдержадміністрації. Останній рік – архіваріусом у медсанчастині в Енергодарі. Її родина – троє дорослих доньок та чоловік. Він понад два роки служить за контрактом в ЗСУ.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Я пережила не лише горе, а й приниження». Розповідь дружини закатованого у Херсоні учасника ТРО

До Кам’янки-Дніпровської, розказує жінка, уже за три дні з боку Херсона зайшла колонами російська техніка з буквою «Z». Олена не панікувала. У неї приватний будинок, тож були певні запаси харчів – консервація, м'ясо в морозилці, був і генератор на випадок вимкнення світла. Жінка вийшла в місто – подивитися, що діється, – тоді ж відбулася її перша розмова з окупантами.

Акція протесту проти вторгнення Росії до України в захопленому російськими військовими місті Мелітополі, на Запоріжжі, березень 2022 року

«Колони російської техніки як зайшли, так вздовж центральних вулиць і стали. Добу, може, солдати так в техніці й жили. Виходили, контактували з населенням. Зовні нічого не змінилося, але багато магазинів було зачинено, відчувалося, що щось відбувається. Я побачила відчинений магазин – і вони туди заходять. Пішла подивитися, що там відбувається.

Це були люди неслов’янської зовнішності, «кадиріці», ймовірно. Високі, з бородами. Стою – і таке відчуття жахливе. Руки трусяться. Шок. Я ще вчора жила спокійно, а сьогодні – все, нас захопили. Один каже: «Тепер ви будете жити добре». Я не стрималася й кажу: «Так ми й до цього непогано жили». А він: «Так ще краще будете». Тоді я не розуміла, а тепер розумію – я живу «ще краще», у мене взагалі нічого немає, я повністю «звільнена...», – каже Олена.

Окупація

Окупанти одразу почали формувати військові адміністрації та комендатури, каже Олена. На роботу туди пішли її знайомі, друзі, колишні колеги: «У всіх у них були квартири, дачі, шматок землі, можна було щось виростити, з голоду ніхто не помирав. Я думаю так: пішли ті, хто при Україні вважали, що вони недооцінені. А тут така можливість – у «владу». Хтось – з кримінальним минулим, хтось – працював прибиральницею. А зараз вони – шановані люди, стоять при владі і займаються питаннями життєдіяльності міста».

У місті майже одразу зник Інтернет, телефонний зв'язок був нестабільний – треба було йти ловити на дамбу. Світло час від часу зникало, а потім зник і газ. Окупанти встановили комендантську годину. Хто порушував – забирали до СІЗО на 15 діб, згадує Олена. Чимало магазинів зачинилися. З її слів, відкривалися тільки ті, що йшли на співпрацю з окупантами й сплачували «оброк». Хто не хотів – їхні крамниці разом з товаром відбирали.

«Кадирівці» на захоплених територіях України, квітень 2022

Олена ще якийсь час їздила на роботу в медсанчастину, лікарі приймали пацієнтів. Вона планувала виїхати з міста разом з двома собаками, але їй це не вдавалося. У пункті фільтрації у Василівці люди по кілька тижнів стояли у чергах. Каже: окупанти час від часу обстрілювали місто – аби місцеві думали, що то – ЗСУ.

«Виїздили в передмістя Кам’янки й стріляли по консервному заводу. Потім – в інший кінець – стріляють в інше місце, по багатоквартирному будинку. А тоді оголошують, що це обстрілювали ЗСУ, хоча ж ми бачимо на власні очі рух їхньої техніки. Гинули люди», – розповідає Олена.

50-річний ювілей у тюремній камері

6 жовтня 2022 року її арештувала окупаційна «поліція». Як дізналася Олена, на неї написали одразу два доноси: сусіди й подруга родини – що її чоловік в ЗСУ.

«До мене прийшли – один в чорному, представився співробітником ФСБ, і двоє молодих – у формі «ДНР». Мені сказали, що я – дружина військовослужбовця ЗСУ, що в мене має бути зброя і я взагалі – неблагонадійна особа, хоча я жила тихо, нічого не репостила, не лайкала, я ж збиралася виїздити з міста й думала пройти фільтрацію», – говорить Олена.

Олена Ягупова після полону

Будинок жінки обшукали, однак там нічого не знайшли. Тоді – каже – її забрали до відділення поліції: «У ньому працювали колишні співробітники української поліції, я усіх їх через роботу в адміністрації знала. Когось – по роботі, когось – як знайомих. Ніхто не став на мій захист, ніхто мені не допоміг».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Ми ховаєм доньку, а снаряди летять через нас». Розповідь переселенки, у якої дві війни забрали найрідніших

Спершу її завели в звичайний робочий кабінет. Руки й ноги примотали скотчем до стільця. Розпочався допит. Жінку били, душили , погрожували зґвалтуванням та іншими тортурами.

«Прийшло двоє «кадирівців», заходили й «наші» співвітчизники – я їх називаю «наші» в лапках. Стали мене допитувати – де перебуває мій чоловік? Я намагалася пояснити, що не знаю, бо їм заборонено це розповідати. Але вони сказали, щоб я краще згадала, вони мені «допоможуть».

Били мене дволітровою пляшкою по голові, розбили голову, були дві великі рани, вся спина була в крові. Це все перемежовували з тим, що одягали на голову целофановий пакет, на шиї замотували скотчем, щоб я не могла дихати. Душили дротом від електрочайника», – згадує жінка.

Олена каже, окупанти на неї також тиснули морально: «Давайте струм під’єднаємо», «Давайте в російську рулетку», «Ми тебе «кадирівцям» на день-два віддамо» і таке інше. «Забави». Все це тривало три-чотири години. Я падала разом зі стільцем на підлогу. Втрачала свідомість. В очах – заграва, нудота, рвота. Черепно-мозкова травма».

Російська пропоганда на вулицях окупованого Бердянська, що на Запоріжжі, серпень 2022 року

Потім її кинули до камери. Ні таблеток, ні їжі, ні ганчірки – витерти кров. Вона просила допомоги в «співгромадян» , яких вона знала, вони працювали там охоронцями. Ті відмовили.. На другий день знову був допит.

«Розстелили прапор України, мене на нього кинули. Один ногою притиснув, автоматом притиснув: «Зараз ми тебе застрелимо!». Показові виступи», – згадує Олена.

Після двох днів допитів її залишили в спокої. 15 жовтня в Олени був день народження. Свій ювілей – 50-річчя – жінка зустріла в камері. Того дня, зі слів жінки, до неї приїхав «співробітник ФСБ» і її примусили зніматися в кремлівському телесюжеті.

«Сказав, що треба дати інтерв’ю для «РИА Новости», і пообіцяв: «Якщо скажеш все, як вимагаємо, ввечері відпустимо додому, якщо ні – застрелимо». Мене повезли в район консервного заводу. Там поставили біля старого гуртожитку – нібито там були якісь «прильоти» від ЗСУ. І примушували говорити, що я коригувала вогонь, – каже Олена, – Потім вони так все це так порізали, що вийшло, ніби я навіть в чомусь зізнаюся», – говорить Олена.

«Я думала, що розстріляють»

Олену додому не відпустили. Ще чотири місяці вона просиділа в жіночій камері ізолятора в селі Велика Білозерка. У кімнаті, розрахованій на трьох, Олену утримували разом з 10-ма, а подекуди – 15-ма жінками. Туалет був там же. Медицини – ніякої. Вода – технічна. Подихати свіжим повітрям не випускали. Увесь цей час у неї не було зв’язку з рідними.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «На роздачі їжі агітувала чоловіків іти на війну»: життя української біженки в Швейцарії

Час від часу приходили бити, каже Олена:

«Що могло бути приводом? Треба було співати чи читати гімн Росії. От хтось десь запнувся – все, побиття. Могли бити просто так, навіть без гімну. Відчиняються двері – беруть дубинки, починали бити. Це робили наші «співвітчизники» – ті, з ким ми раніше жили, працювали. Я бачила, як поряд у камерах людям ламали ребра, відбивали нирки, мало не вбивали».

Увесь цей час вдома на Олену очікували й активно розшукували доньки й чоловік

18 січня їй довелося знову брати участь у постановочних зйомках. Жінку з мішком на голові разом зі іще двома заручниками привезли на блокпост під Василівкою. Один з окупантів, як пам’ятає жінка, мав позивний «Бетмен» – поводився зухвало, принижував. Разом з Оленою для пропагандистських зйомок привезли ще двох українців – співробітників атомної електростанції.

«Нам сказали, щоб я стала посередині, вони – з боків, ми взялися за руки і крокували вперед. Поки вони не скажуть: «Стоп!». Я думала, що розстріляють. Але ні. Два дублі ми зробили. Повернулися, там було восьмеро кореспондентів. Розігрували сцену: нас нібито відпускають. А кореспонденти потім покажуть – нас відпустили, ми пішли на Запоріжжя пішки і раптом ми зникнемо безвісти, то скажуть: «Ми їх випустили».

Потім нас попросили представитися й розповісти, що ми нібито скоїли. Чоловіки говорили. А моєї розповіді нема. А чому? Бо я сказала: «А я нічого не скоювала!». Думаю: а що мені вже втрачати, розстріляють – так розстріляють. А одна кореспондентка каже: «Просто так сюди не потрапляють». Я промовчала. Тому на цьому відео мого «зізнання» не було», – згадує Олена.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Йде під воду моє рідне місто, місце мого дитинства і спогадів»: історія біженки, яка мріє очистити воду Дніпра

Після цього Олену й чоловіків перевезли ближче до Запоріжжя, на командний пункт другої лінії їхньої оборони. Зі слів жінки, їх передали командиру підрозділу російської армії. Той дав їм лопати зі словами: «А тепер прийшов час попрацювати на благо Російської Федерації». Так жінка потрапила в трудове рабство – копати окопи на другій лінії оборони армії РФ.

«Нас там було 18 людей. Перший час жили в будинку, де були забиті вікна. На вході був автоматник. В туалет – з охоронцем. Дві кімнати. Спали на підлозі – чоловіки, жінки всі разом. Їли те, що солдати не їли – не хотіли. Перлова каша – таке, що й собаки не їдять. Солдати давали свою форму, гумові чоботи, бо одягатися нам було ні в що.

Холодно, мороз, миші. Стіни вкриті грибком, ні посуду. А через якийсь час нас перевезли на дачне селище – там ще менше приміщення, навіть ступити ніде. Лютий – а в будинку нема ні дверей, ні вікон. Село Верхня Криниця. Нам казали: «Живими ви звідси не вийдете». Не було ні медичного обслуговування, ні пігулок. Хтось захворів – пристрелили. Були такі випадки», – згадує Олена той час.

Довгий шлях на вільну територію

У трудовому рабстві жінка пробула два місяці. Аж тоді – один із заручників зміг зателефонувати до свого родича в Мелітополі, а той – до силових структур у Москві. У середині березня до Верхньої Криниці приїхав кримінальний розшук МВС Росії і забрав заручників. Повезли на військові базу в Мелітополь, допитали й відправили по домівках. За два дні Олена була в Кам’янці-Дніпровській.

Удома застала свій розграбований будинок і розстрілених собак. Вкрали й машину. Незабаром нею почала цікавитися окупаційна поліція – жінка зрозуміла, що життя вдома їй не буде.

Три тижні вона прожила в знайомих, на вулицю не виходила, аж поки не знайшла перевізника. Наприкінці березня через Новоазовськ, Росію, країни Балтії і Польщу Олена дісталася підконтрольної Україні території. За тиждень важкої дороги – була вже і в Запоріжжі.

Дитяча світлина доньок Олени, одна з небагатьох, які вона змогла зберегти

Зараз жінка мешкає у орендованій квартирі в Запоріжжі. Усі три місяці після звільнення вона – по лікарнях, бо тюремні камери й трудове рабство, каже, підірвали здоров’я. Олена нині – вимушена переселенка. Це – єдиний статус, який вона має, він дає їй право на отримання двох тисяч гривень на місяць.

Олена намагається в різних інстанціях довести, що вона є жертвою торгівлі людьми й побувала в цивільних заручниках: «Зараз мене «в тонусі» тримає наша поліція. Справа відкрита за статтею «порушення правил ведення війни», я ж домагаюся перекваліфікації – на трудове рабство».

Після звільнення Олена з чоловіком повінчалися в церкві

Виживати Олені доводиться на переселенські гроші. Більше, каже, ніякої допомоги вона не отримує: «Після полону у мене черепно-мозкова травма, проблеми з хребтом і суглобом, німіє рука… Мені треба лікуватися не післязавтра, не завтра, а сьогодні. Мінімум 10 тисяч щомісяця на обстеження і лікування йде. Все життя працювала, сплачувала податки, образливо – таке ставлення держави», – говорить Олена.

«Раніше, в полоні, у мене була ціль вижити. Зараз в чужому місті, в чужій квартирі, без роботи, без здоров’я – яка мета? Йдеш здавати документи – тобі завертають їх назад. Засмутилася, а тоді подивилася на це з іншого боку. Мене це «тонізує». У мене з’явилася мета – боротися, доводити», – не втрачає оптимізму жінка.

Юристка «Правозахисної групи «Січ» Юлія Полєхіна, яка допомагає Олені Ягуповій, каже: вона опитала жінку й задокументувала низку злочинів проти неї. І наполягає: крім того, що її схопили і тримали в заручниках як цивільну особу, також вона стала жертвою трудового рабства.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Чекаємо перемоги – і поїхати додому, в Донецьк». Про що говорять і як живуть переселенці в гуртожитку-«порушнику»

«Ми подали документи на встановлення її статусу жертви торгівлі людьми. Також я подала на Міністерство тимчасово окупованих територій на становлення статусу особи, яка була затримана внаслідок збройної агресії РФ проти України. За першим поданням сума виплат буде невелика, близько восьми тисяч гривень, за другим – 100 тисяч гривень. Також я склала заяву щодо катувань і застосування рабської праці – до відділку Національної поліції», – каже Юлія Полєхіна.

Далі, говорить юристка, вони з Оленою будуть вирішувати, до яких міжнародних інституцій звертатися.

Будівля Єврпейського суду з прав людини

«Ми розглядаємо різні варіанти. В Європейський суд з прав людини ми не можемо зараз звертатися, адже після 16 січня 2023 року Росія вийшла з Ради Європи. Є можливість звернення до Комітету ООН з прав людини, там робоча група щодо катувань. А також є онлайн-версія звернення до Міжнародного кримінального суду», – зауважила юристка.

Тим часом сама Олена Ягупова планує створити громадську організацію, аби допомагати з пошуком українських цивільних заручників, які опинилися в руках окупантів.

«У мене були всі шанси не повернутися з полону. Бог подумав, що я тут ще щось не завершила», – переконана вона.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Росія будує новий ГУЛАГ для українців»: для чого Кремлю тисячі захоплених українських громадян ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Дід Тарас, 1940 року, сидів на даху в Олешках кілька днів»: як люди із окупованого і підтопленого півдня тікають до ЄС через Росію ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Багатодітна жінка врятувалася від обстрілів і надає психологічну допомогу біженцям