Як російські окупаційні сили переслідують журналістів на захоплених територіях України, і хто з медійників досі залишається в полоні? Що відомо про затримання журналістки з Мелітополя Ірини Левченко, яку викрали у травні цього року? Що розповідають медійники про свою роботу в окупації, наскільки небезпечно це було робити? Про все це – в матеріалі проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя».
- В Україні 6 червня відзначають День журналіста. Станом на початок червня цього року у війні Росії проти України з 24 лютого 2022 року загинули 63 медійники. Про це в інтерв'ю «Голосу Америки», опублікованому 3 червня, розповів голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко. За його словами, 14 людей загинули, безпосередньо виконуючи журналістський обов'язок, ще 9 журналістів – цивільні жертви, чиї обставини й причини загибелі з’ясовуються. І ще 40 медійників загинули, перебуваючи у лавах ЗСУ чи правоохоронних підрозділів. За словами Сергія Томіленка, журналісти є головною ціллю Росії на окупованих територіях України. Вони розглядають професійну журналістику як загрозу своєму окупаційному режиму та російській пропаганді.
- За даними Центру громадянських свобод, 16 медійників були викрадені окупантами з часу повномасштабного вторгнення. Станом на 2 червня звільнено 11 журналістів, у полоні залишаються 5. У регіональному розрізі найбільше випадків викрадення зафіксовано у Запорізькій області – 7 таких кейсів, у Херсонській – 6, у Київській – 2, і в окупованому Криму – 1 випадок. Журналістів затримували вдома, під час виконання професійних обов'язків, на вулиці та на блокпостах.
- З березня минулого року, за даними правозахисніків, у полоні залишається журналіст інформаційного агентства УНІАН Дмитро Хилюк, з того ж періоду – журналіст із Нової Каховки Сергій Цигипа, з квітня минулого року у полоні перебуває журналістка з Криму Ірина Данилович, та з травня цього року – журналістка з Мелітополя Ірина Левченко. Серед полонених медійників також телеоператор «Суспільне. Миколаїв», військовослужбовець ЗСУ Василь Філімон, який був захоплений російськими військовими під час виконання бойового завдання навесні 2022 року.
Викрадення у Мелітополі
Про викрадення журналістки з Мелітополя Ірини Левченко та її чоловіка Олександра стало відомо 30 травня. Про це зокрема розповіли у Центрі журналістської солідарності Запоріжжя. Повідомляється, що подружжя зникло на початку місяця, 6 травня. За два тижні стало відомо, що представники російських окупаційних сил затримали їх без будь-яких пояснень.
Ірина Левченко працювала журналісткою у загальнонаціональних періодичних виданнях. Але нині вона та її чоловік – пенсіонери й відійшли від справ. До того ж як зазначають у Центрі журналістської солідарності Запоріжжя, вони мають проблеми зі здоров’ям.
За інформацією журналістів, подружжя Левченків «утримують у нелюдських умовах, майже без їжі, в холодному підвалі, на бетонній підлозі, їх піддають фізичним та моральним тортурам, висуваючи надумані звинувачення в тероризмі».
У Центрі журналістської солідарності Запоріжжя також повідомили, що Ірину Левченко згодом перевели до іншого місця, визначити котре поки не вдалося. Інформації щодо стану утримуваного подружжя також немає.
«Могли донести»
Голова Запорізької обласної організації Національної спілки журналістів України, координатор Центру журналістської солідарності Запоріжжя Наталія Кузьменко розповіла «Новинам Приазов’я», що Ірина Левченко залишилася в окупованому Мелітополі з сімейних обставин.
Коли я сказала, що Ірино, може не треба ризикувати? То вона подумала, що до неї особливих претензій не буде, бо останнім часом вона не працювалаНаталія Кузьменко
«Ірина Левченко дуже відома запорізька журналістка, вона була собкором газети «Факти і коментарі» довгі роки, звідти пішла на пенсію. Працювала потім на мелітопольських сайтах постійно і залишилась і місті (після окупації – ред.). Я не можу сказати чому? Як вона мені пояснювала, що з сімейних обставин буде знаходитися тут (у Мелітополі – ред.). Коли я сказала, що Ірино, може не треба ризикувати? То вона подумала, що до неї особливих претензій не буде, бо останнім часом вона не працювала. Але ж той псевдогубернатор Запорізької області Балицький (Євген Балицький - призначений РФ керувати захопленою частиною області – ред.) він усіх нас прекрасно знає, бо він був депутатом облради довгі роки й знає всіх журналістів, які співпрацювали з обласною радою. Він сам з Мелітополя і він про Ірину знав», – поділилась Кузьменко.
Вона зазначила, що затримання Ірини Левченко – це вже четвертий подібний випадок на окупованій території Запорізької області. Також медійниця не виключає, що на журналістку могли «донести».
«Готується «суд»
Є підстави вважати, що окупаційна влада зараз готується до так званого судового процесу над подружжям Левченків, додала Кузьменко.
Люди сказали, з тієї сторони, що можна буде говорити, коли суд вже відбудетьсяНаталія Кузьменко
«На тому тижні ми виступили з заявою, яку підхопили всі ЗМІ. Європейська і міжнародна федерації журналістів при ЮНЕСКО на своєму сайті опублікували звернення, щоб можна було розгорнути боротьбу за визволення Ірини та її чоловіка, якого звинувачують у тероризмі. По останнім даним, не дуже перевіреним, але ж нас поки не чує та влада (окупаційна – ред.) і готується «суд» над Іриною і Сашею. Кажуть, що тільки після цього можна буде розмовляти. Це люди сказали, з тієї сторони, що можна буде говорити, коли суд вже відбудеться», – уточнила журналістка.
З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини південних територій України, редакція не може отримати офіційного підтвердження про деякі озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.
«Вилучили редакційну техніку і документацію»
21 березня минулого року у Мелітополі російські військові затримали власника видання «Мелітопольські відомості» Михайла Кумка разом із родиною та деякими колегами. Того ж дня їх відпустили.
Видавець розповів «Новинам Приазов'я», що від початку повномасштабного вторгнення він разом із родиною виходив на мітинги проти російських окупантів.
«Починаючи з 29 лютого по, мабуть, 12 березня (2022 року), ми виходили на мітинги, на марші з лозунгами: «Мелітополь – це Україна», «Окупанти геть», «Слава ЗСУ», «Русскій воєнний корабель...» тут вже як годиться. Вони (російські військові – ред.) нічого не могли зробити, бо не було команди. І моя старша донька, яка опинилася у Мелітополі, брала участь в цих акціях, ми її стримувати намагалися і вона сказала: «Тату, а ти що Робив?» Що я їй міг сказати, я і не таке робив. 11 березня останній наш мітинг жорстко розігнали й 21-го за нами прийшли», – згадує чоловік.
Він зазначив, що російські військові, коли прийшли до офісу, вилучили редакційну техніку і документацію.
«Прийшли в офіс, що на першому поверсі й 5 молодиків з гвинтівками та в балаклавах, підіймаються, дзвонять у двері. Треба відкривати. Все одно в них таран є, виламають двері, кому я гірше зроблю. Стою на порозі, а на тумбочці біля дверей лежать наші з жінкою даркони (ізраїльські паспорти), щоб не було непорозумінь», – розповідає про торішні події Кумок.
Окупанти почали дорікати, що «Мелітопольські відомості» публікують про них начебто неправдиву інформацію, каже видавець. Після «бесіди» його разом із родиною і колегами відпустили через 6 годин. Сайт видання з міркувань безпеки працівників довелося тоді закрити, зазначив він.
Видавець додав, що ніхто з працівників холдингу не пішов на співпрацю з російськими силами. Втім, місцева окупаційна адміністрація з часом запустила типографію. Так само зайняли й приміщення редакції.
Херсон: «таємна фіксація життя в окупації»
У жовтні минулого року телекомпанія BBC випустила документальний фільм про окупацію Херсона. Його співавтор, херсонський журналіст Дмитро Багненко почав знімати події, які відбувалися в місті, 1 березня. Він таємно фіксував життя в окупації протягом трьох місяців.
У коментарі «Новинам Приазов’я» Багненко розповів, що деякі відзняті матеріали не увійшли до фільму, оскільки зберігати їх було небезпечно.
Одразу почав намагатися фіксувати те, що відбувається у Херсоні, фотографувати якось, запам'ятовувати цей період життя через відеоДмитро Багненко
«Я майже одразу почав намагатися фіксувати те, що відбувається у Херсоні, фотографувати якось, запам'ятовувати цей період життя через відео, через фото. Не завжди це вдавалось, тому багато шукали «диверсантів», чекали на якісь провокації. Я знімав на свій телефон, який у мене був. Потім я придбав в окупації окремий телефон, спеціально для фільмування. Я заповнив його не обов'язковою інформацією, яка б не видавала мене на той випадок якби мене затримають і будуть перевіряти телефон. Такі випадки були на деяких блокпостах, російські військові просто дивилися телефон, яка в ньому інформація, які телеграмгрупи», – розповів журналіст.
Він каже, що зйомки фільму допомогли морально триматися під час окупації.
Основна небезпека була при перетині російських блокпостів. Також він намагався бути обережним при спілкуванні з деякими місцевими жителями.
«Кожна людина з камерою все-таки викликала підозру. Тому що з одного боку спочатку люди шукали російських диверсантів і провокаторів. Я міг сприйматися. як проросійський пропагандист. Або, з іншого боку, якісь проросійські мешканці могли так само здати мене за те, що я знімаю для проукраїнських або прозахідних медіа», – пояснив херсонець.
Переслідування у Криму
У Криму медійники зазнають переслідувань ще від початку окупації. Журналіст Тарас Ібрагімов працював на півострові протягом 5 років – з 2015-го по 2020-й. Він розповів, що увесь цей час стикався з проблемами з боку окупаційної влади.
Могли приїхати співробітники ФСБ, «запакувати» мене, так би мовити, й відвезти у відділок поліціїТарас Ібрагімов
«Це переслідування з боку місцевого відділу російської ФСБ, це переслідування з боку поліції, це переслідування з боку центру по протидії екстремізму. Як це виглядає? Мене забирали під час виконання моїх професійних обов’язків, а я здебільшого висвітлював політично вмотивовані судові процеси.
Неодноразово під час засідання, коли я міг знаходитись під судом, чекати результатів якихось, могли приїхати співробітники ФСБ, «запакувати» мене, так би мовити, й відвезти у відділок поліції для «з’ясування обставин» якихось. Надумані абсолютно причини», – згадує журналіст.
Російські силовики могли допитувати протягом всього дня, каже Ібрагімов: «А хто ти такий, а що ти там робиш під судом, а для якого ЗМІ ти працюєш, а що це ти там пишеш такі статті, які нам не подобаються? Потім давай відбитки пальців візьмемо, давай ДНК-тест слини, дактилоскопію. Все, ти втрачаєш робочий день. Це стрес для тебе, для редакції».
У січні 2020 року російська ФСБ заборонила Тарасу Ібрагімову в'їзд на окупований півострів і до Росії на 34 роки.
«ФСБ примушує працювати на РФ»
Проєкт «Слідства.Інфо» 5 червня презентував документальний фільм із назвою «Окупація: ціна слова». Стрічка розповідає про українських журналістів, які під час війни опинилися в окупації та зазнали насилля з боку російських військових через свою роботу: були вбиті або викрадені, потрапили у полон чи зазнали катувань. До фільму увійшли історії журналіста з Каховки Олега Батуріна, журналістки з Мелітополя Світлани Залізецької, київського журналіста Дмитра Хилюка та інших.
Головна редакторка «Слідства.Інфо» Анна Бабінець розповіла «Новинам Пориазовʼя», що російські силовики після початку окупації українських територій зазвичай намагалися змусити до співпраці місцевих журналістів.
Ті, хто не погоджувалися працювати по суті на Росію, працювати на окупантів, тих викрадали, били шантажували, викрадали їхніх родичів, змушували закрити їхні медіаАнна Бабінець
«Є певна система, за якою російські сили, коли окуповували наші території, як вони збиралися і частково успішно боротися зі свободою слова, боротися з журналістами. Тобто вони приходили, примушували до співпраці. Ті, хто не погоджувалися працювати по суті на Росію, працювати на окупантів, тих викрадали, били шантажували, викрадали їхніх родичів, змушували закрити їхні медіа, йдеться часто про місцеві медіа. Ми бачимо, що з більшістю журналістів, з якими ми спілкувались, дійсно, приходили спілкуватися представники ФСБ, вони могли бути у військовому, могли бути в цивільному, часто їх вирізняли саме іншою формою, іншою манерою спілкування», – розповіла вона.
Бабінець зазначила, що вести журналістську діяльність на окупованих територіях зараз неможливо. Втім, важливо збирати інформацію, яка свідчить про скоєння російськими окупантами злочинів проти журналістів.
«Коли ці території будуть звільнені все-таки ці докази будуть ексклюзивними, докази, що зібрані журналістами, тими, хто вміє це робити. Докази мають бути опубліковані як журналістські продукти, як продукт для міжнародних судів, це мають бути чіткі докази злочинів проти журналістів. Це єдина надія узнати правду про цю війну», – додала вона.
- З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Інститут масової інформації зафіксував 511 злочинів, які російськи сили скоїли проти українських журналістів та медіа.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
