Історія кохання і повстання в’язнів Кенгіру: «допоки одного дня...»

(Рубрика «Точка зору»)

Олена Бондаренко

Угорець німецького походження Ференц (Франц) Варконі-Лебер. Лікар-хірург, в’язень радянських таборів у 1945-55 роках. Учасник легендарного повстання в’язнів Кенгіру. Йому належить фраза – «повстання триває у наших серцях».

У рапортах табірного начальства про Кенгірське повстання Варконі фігурує як «старший бараку Віркона» – вочевидь, випадково переплутали літери місцями.

Звістку про смерть радянського диктатора Сталіна Ференц Варконі зустрів у штрафному ізоляторі, в очікуванні смертного вироку:

«…до спеціальних завдань нашого начальства входила, поза сумнівом, і турбота про встановлення та ізолювання «найнебезпечніших» із-поміж нас. Спочатку оперуповноважені користувалися для цього послугами стукачів. Але західні українці, які становили близько 60% ув'язнених, створили самооборону і перебили заледве не сотню стукачів.

Коли в лютому 1953 року вийшов закон про вищу міру за вбивство в таборі, над цілою низкою самооборонців відбулися процеси. Тоді потрапив до ізолятора і я. Мені інкримінували, що я віддав «наказ про ліквідацію» висунутого з середовища в'язнів коменданта Ф. …Моя справа ще розглядалася, коли помер Сталін, і його смерть врятувала мені життя» (із книги Ференца Варконі-Лебера. «Пока однажды…», «Континент» № 3, Париж, 1975 рік)

Під час повстання у Кенгірі священик-політв’язень Антон Куява повінчав майже сімдесят закоханих пар. Ференц Варконі вінчався із українкою Ольгою.

Повстання в'язнів у Кенгірі радянська влада змогла придушити тільки танками.

У прямому розумінні цього слова.

Меморіал жертвам Кенгірського повстання 1954 року на місці «Степлагу», Джезказганська область, Казахстан

«… Залпи з рушниць, волання, стогони вмираючих сповнюють освітлену ракетами і пожежею зону. П'яні чекісти… із виттям і галасом добивають поранених, які валяються на землі. Танк із гуркотом розвертається туди-сюди між бараками. З його люків безперестану стріляють…

У малесенькій кабінці другого бараку жіночого табору, де стоїть передавач, Юрій Михайлович, котрий замінив мене, розтяв собі артерію, щойно почув гуркіт танків. «Рятуйте, нас убивають!», –повідомляв він у ефір до останньої миті.

Але хто міг зловити цей поклик відчаю, окрім хіба приймачів МВС у Казахстані? І хто би взагалі реагував на нього, навіть якби він насправді сягнув зарубіжжя, на допомогу якого ми так сподівалися в Кенгірі? Кого в Берліні, Парижі, Лондоні чи Нью-Йорку хвилює смертоубивство в Кенгірі чи Воркуті?..

Жінки виносять литовця-радиста з кабіни і намагаються його врятувати, але вже пізно.

Фото із обкладинки книжки «Прямостояння. Українці в особливих таборах ГУЛАГу» співробітниці Українського інституту національної пам’яті Лесі Бондарук

Пізно дбати навіть про власний порятунок; пляшки, що їх жінки і дівчата набивали вибухівкою, закінчилися. Закінчилось і каміння, яким до останнього намагалися відганяти чекістів.

Близько сьомої години ранку жінки й дівчата другого бараку жіночого табору беруться за руки і з піснями виходять на подвір'я, назустріч танкам. Не стануть же вони так просто врізатися у жіночі лави, – сподіваються вони. Але танки врізаються.

Сталеві гусениці, не зупиняючись, чавлять жіночі тіла. П'яні танкісти за кермом – у кривавому безумстві…» (із книги Ференца Варконі-Лебера. «Пока однажды…», «Континент» № 3, Париж, 1975 рік)

«Кров Кенгіра», малюнок-свідчення учасника Кенгірського повстання Юрія Ференчука. 1993 рік

Більшість очільників повстання загинули чи були розстріляні. Активних учасників етапували у найвіддаленіші табори, з найнестерпнішими умовами тримання – на Колиму і в Тайшет.

«Тисячу шістсот активних учасників повстання увечері 26 червня посадили до залізничних вагонів, готових до відправлення на Колиму. Наші імена були частково вже названі тими, хто добровільно покинув табір у перші дні повстання. Жінкам, яких раніше за нас заперли у вагонах, було сказано, що їх одразу повернуть до табору, якщо вони погодяться працювати. Але жінки відмовилися.

– Ми поїдемо за хлопцями!

Як і ті, котрі вийшли назустріч танкам, це були здебільшого західні українки. Їхні рішучість і безкомпромісна стійкість були героїчними…» (із книги Ференца Варконі-Лебера. «Пока однажды…», «Континент» № 3, Париж, 1975 рік)

Українці-учасники Кенгірського повстання. Магадан, Росія. 1955 рік

Ольгу мали етапувати на Колиму – в «Дальстрой».

Ференц умовив знайомого вільнонайманого лікаря зняти Ольгу з потяга – в неї була сильно травмована нога. Але за кілька днів її все ж етапували – до Тайшету, в «Озерлаг».

Там вона народила доньку.

Ференца Варконі, іноземного громадянина, обміняли на радянського шпигуна у 1955-му. Він оселився у Мюнхені. Тривалий час працював в угорській редакції Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода, зокрема також і під час Угорського повстання 1956 року.

Мені випало побувати у мюнхенській штаб-квартирі РВЄ/РС – на той час у цій будівлі вже були розташовані факультети одного з університетів.

Моїм гідом був колега й товариш Ференца, дисидент і втікач із Росії Вадим Білоцерковський. Він привів мене до колишнього кабінету «Фері», як називали Ференца Варконі в редакції.

У вікно зазирали височезні дерева. Мабуть, вони щодня бачили Ференца, коли він працював над черговим випуском…

Ференц Варконі-Лебер, 1972 рік

Вадим Білоцерковський розповів мені таку історію: «А знаєте, Ваш батько – ще з одним хірургом у таборі – оперував Солженіцина (Олександр Солженіцин, російський письменник, політв'язень, був висланий із СРСР, лауреат Нобелівської премії із літератури – ред.). У нього була семінома – рак яєчка. І 1952 року Ференц його оперував, і як виявилося, успішно.

Після виходу роману «Архіпелаг ГУЛАГ» у 1973 році, Ференц прочитав його і дуже обурювався. Казав, що там переважно або неправда, або напівправда, адже коли був «cабантуй» – так називали повстання його учасники – Солженіцина там уже й близько не було. Його звільнили у 1953 році.

І от Ференц їде до Швейцарії, щоб висловити свою думку про роман і – о, наївна людино – допомогти авторові виправити помилки та неточності. Прибув він до швейцарського шале Ісаєвича, переконаний, що його там зустрінуть із радістю. Вийшов слуга. Ференц назвався. Слуга пішов доповісти. Повернувся і повідомив: «Олександр Ісаєвич не знає такого»».

Олександр Солженіцин під час прес-конференції 16 листопада 1974 року, влаштованої в його будинку в Цюріху. Швейцарія

У № 3 російськомовного емігрантського журналу «Континент» (Париж, 1975) вийшла друком повість Ференца Варконі-Лебера «Пока однажды» («Допоки одного дня» – в українських інтернет-ресурсах у моєму перекладі), єдине на той час свідчення учасника Кенгірського повстання.

У цьому числі журналу були надруковані також стаття Йосипа Сліпого «Де знайти справедливість?» і «Хроніка спротиву» Валентина Мороза.

Число №3 журналу «Континент», Париж, 1975 рік. На обкладинці – фото Валентина Мороза і цитата з його публікації

Книга Ференца Варконі-Лебера – не лише про повстання. Це книга про те, як у нелюдських умовах лишитися людиною і стати проти нелюдів. Про відвагу, самопожертву і співчуття. Про людей, які заради життя «смертю смерть подолали».

В апокаліптичному світі, на руїнах людських доль, супроти смерті й забуття постало кохання Ференца і Ольги. Вони були разом лише 40 днів – допоки тривало повстання.

Це були мої батьки.

Ференц Варконі-Лебер помер у Мюнхені 27 червня 1987 року.

Його кенгірська оповідь вкрай потрібна нам, українцям і українкам. Надто сьогодні, коли ми йдемо крізь вогонь страшної війни. І йтимемо, допоки – одного дня – здобудемо Перемогу.

Олена Бондаренко – громадська і політична діячка, письменниця

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції