(Рубрика «Точка зору»)

Червона армія 17 вересня 1939 року перейшла радянсько-польський східний кордон та зайняла Західну Україну. Окупацію західноукраїнських земель Йосип Сталін доручив командувачу Українським фронтом маршалові Семену Тимошенку, який у своєму маніфесті до українського населення заговорив про «визволення українського народу Західної України з-під ярма польських панів» та «про захист життя й майна її населення». «Починається в ній нове життя без панів-поміщиків, без гніту й насильства», – такими словами закінчивався маніфест.

«Перше, що нас вразило, це «пролетарський» вигляд большевицького війська й дуже простий одяг, навіть у «командирів», дальше, неінтелігентні, некультурні обличчя та простацькі рухи…» – згадував український церковно-громадський діяч Гавриїл Костельник про зустріч із червоноармійцями на вулицях Львова.

Згідно зі свідченнями тодішніх жителів Львова, від першої хвилини, коли більшовики вступили на західноукраїнські землі, дві прикмети совєтської людини кидались їм у вічі: її бідність та її невихованість; до нових меблів і до предметів хатньої вигоди вони кидались як діти до іграшок. Через тиждень у Львові розпочалася погоня за мануфактурою, конфекцією, черевиками. Коли львівські магазини почали спорожнюватись, а місцеві мешканці не мали з чого жити й мусили продавати свої речі, місцем купівлі для совєтських людей став так званий «Париж», велика площа, де під голим небом розквітала торгівля.

Провідні діячі легальних українських партій відразу після вступу радянських військ до Львова утворили делегацію на чолі зі старійшиною українських політиків Галичини 80-річним Костем Левицьким, яка 24 вересня 1939 року зустрілася із першим комендантом радянської залоги Львова генералом Івановим і політичним представником радянської влади Міщенком. Останній запевняв, що радянська влада несе українському народові не тільки визволення, але й добробут, при чому вона не звертатиме уваги на дотеперішню діяльність громадян, вимагатиме тільки від усіх повної лояльності.

Проте вже 30 вересня Кость Левицький був заарештований .

У своїх спогадах він писав: «Подорож була довга й томлива. Жадної подущини, жадного коца (ковдри), жадних ліків я з собою не мав. По кількох днях ми приїхали до Москви. Там всадили мене в тюремне авто без вікон, з окремими кабінами для кожного в’язня… Так я заїхав до «Внутренньої тюрми» (Луб’янки) в Москві, призначеної для найтяжчих злочинців. Тут мені судилося провести більш півтора року, від 29 жовтня 1939 р. до 14 травня 1941 р.»

У вересні–жовтні 1939 року колишні лідери західноукраїнських політичних, культурно-освітніх, господарських та інших організацій зазнали репресій, серед них: Іван Німчук, Гринь Тершаковець, Дмитро Левицький, Володимир Целевич, Остап Луцький, Володимир Старосольський, Іван Новодворський та багато інших.

Для узаконення радянської влади на західноукраїнських землях 22 жовтня 1939 рок були проведені вибори депутатів до Народних зборів Західної України. Виборча процедура була така сама, як при всіх виборах в СРСР: в кожній виборчій окрузі був тільки один кандидат.

26–28 жовтня 1939 року у приміщенні оперного театру Львова відбулися Народні збори Західної України, які 27 жовтня ухвалили Декларацію «Про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання з УРСР».

Після завершення Народних зборів у Львові відбувся парад Червоної армії.

Відповідно до законів Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 року і Верховної Ради УРСР від 15 листопада 1939 року, Західна Україна увійшла до складу СРСР.

Утвердження радянської влади в Західній Україні здійснювалося звичним для сталінського режиму способом: шляхом застосування репресій. Передумовою розгортання масових репресій проти національно свідомої частини населення Західної України стала діяльність органів НКВС по налагодженню тотального контролю за населенням краю. З цією метою РНК СРСР 30 грудня 1939 року ухвалив постанову про проведення паспортизації західних областей України. Ця акція завершилася 15 травня 1940 року.

За період першої радянської окупації Західної України у 1940–1941 роках відбулося чотири хвилі депортації населення. Перші масові вивози відбулися у Львові вночі з 13 на 14 квітня 1940 року.

Українська журналістка й громадська діячка Марія Струтинська, чоловіка якої, українського громадсько-політичного діяча Михайла Струтинського, замордували більшовики, писала у спогадах: «Страх перед вивозами – це було завершення всіх тортур. Впродовж двох років, а зокрема від фатального 13 квітня 1940 року, коли одної ночі виволікли з ліжок тисячі людей, увесь край жив під вражінням, що кожної хвилини кожного громадянина можуть вирвати з його рідного ґрунту й кинути кудись у безмежні азійські простори; тим більше в нас, членів родин арештованих, це вражіння зростало у страшну певність. Всі ми спакували наші необхідні речі вже тоді, у квітні, і всі ми чекали дня й години».

У квітні 1940 року прокотилася друга хвиля депортації, яка охопила родини репресованих. Помешкання депортованих родин передавали місцевим органам влади.

Масові арешти оунівських підпільників почалися ще у березні 1940 року.

У вересні пройшла нова хвиля арештів. 15–18 січня 1941 року у Львові в приміщенні обласного управління НКВС судили 59 молодих українців (37 хлопців і 22 дівчат), головним чином, студентів львівських університетів, яких обвинувачували в приналежності до ОУН та протидержавній діяльності («Процес 59-ти» або Процес другої екзекутиви ОУН).

42 учасників процесу засудили до розстрілу, 17 – на 10 років важких робіт у концентраційних таборах і 5 років заслання у вигляді додаткового покарання. Після перегляду справи 21-му засудженому до розстрілу вирок був замінений на 10 років ув’язнення в таборах, багатьом іншим були зменшені терміни відбування покарання. Одна з підсудних, Ірина Пик, як громадянка США, виїхала за межі СРСР.

18 лютого 1941 року розпочався судовий процес над членами ОУН у Тернополі. Перед радянським «правосуддям» постала 21 молода людина. На четвертий день було винесено вирок, 10 осіб засуджено до страти.

7 травня 1941 року в місті Дрогобичі судили 62 оунівців («Процес 62-х»), а 12–13 травня 1941 року в цьому ж місті відбувся суд над 39 оунівцями («Процес 39-ти»).

Також було проведено наступ на Римо-католицьку та Греко-католицьку церкви. Було закрито теологічний факультет Львівського університету, римо-католицьку семінарію, сотні священників зазнали репресій.

«При кожному допиті мене катували. Били то гумовою, то залізною палицею, видирали з голови волосся, вішали мене шнуром на гак, викручували руки. Одного разу під час побоїв бухнула мені устами кров. Енкаведист схопив брудну ганчірку, що лежала коло сплювачки, і запхав мені її до вуст», – згадувала ігуменя українського греко-католицького монастиря Сестер Студиток у Львові Олена Вітер.

З початком німецько-радянської війни 22 червня 1941 року більшовики, відступаючи, поспіхом знищували сліди своїх злочинів.

Впродовж 22–28 червня 1941 року тривали масові розстріли політичних в’язнів у тюрмах на території Західної України.

Український письменник Богдан Казанівський так описав розстріли у львівській тюрмі «Бригідки», в якій перебував сам та врятувався втечею, коли НКВС покинуло тюрму:

«Коли не стало місця в пивниці для переховування трупів, на подвір’ї в’язниці викопали яму і там скидали трупів. В’язнів уставляли над берегом ями, розстрілювали, а їх тіла падали до ями…»

Перед відступом чекісти влаштували пожежу в «Бригідках».

Олені Вітер пощастило втекти із тюрми на Лонцького у Львові, у зовнішньому дворі якої були знайдені поховані тіла. Також чекісти залишили трупи в камерах тюрми. Перед розстрілом кожний в’язень пройшов страшні тортури, на що вказували поломані руки, ноги і ребра, відрізані вуха, виколоті очі.

У самбірській тюрмі 26 червня 1941 року енкаведисти підклали динаміт під жіночий відділ тюрми з двох камер і висадили його в повітря. Там перебувало близько 30 жінок. У ямі перед золочівською в’язницею були знайдені трупи, залиті бензином і опалені.

Тих учасників «Процесу 59-ти», які були засуджені на розстріл, але помилувані, 22 червня 1941 року енкаведисти вивезли із львівської тюрми «Бригідки» до тюрми в Бердичеві. На початку липня, коли до Бердичева наближався фронт, енкаведисти підпалили тюрму і закидали її гранатами. Хлопці розбили двері камер і в’язні вийшли на волю.

Після закінчення Другої світової війни людство не змогло представити на міжнародний трибунал ці злодіяння московських більшовиків, тому що керувалося гаслом: «Переможців не судять».

Ганна Білорусець – вчитель історії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода