70 років тому, у травні-влітку 1953 року, в особливих таборах системи радянського ГУЛАГу (Головне управління виправно-трудових таборів) сталися повстання в’язнів. Найвідоміші серед цих повстань – Кенгірське, Норильське, Воркутинське. Повстання були жорстко придушені, але все-таки завдали нищівного удару по зловісній системі ГУЛАГу. Невдовзі комуністичний режим був змушений перебудувати систему відбування покарань, зробивши її чи то більш гуманною, чи то менш людиножерською.

Про ті події «Історична Свобода» говорила зі співробітницею Українського інституту національної пам’яті Лесею Бондарук, авторкою книжки «Прямостояння. Українців в особливих таборах ГУЛАГу».

– У березні 1953 року помирає Сталін, і наприкінці того ж місяця відбувається велика амністія. Попервах вона відома як «ворошиловська амністія», бо, власне, Климент Ворошилов як голова Президії Верховної Ради СРСР підписував відповідний указ, а потім стала більш відома як «беріївська амністія».

Тоді звільнили ледь не половину всіх радянських в’язнів – понад 1 мільйон 200 тисяч осіб. А якщо врахувати людей, які перебували в тюрмах під слідством – понад 1 мільйон 300 тисяч. Багато людей, які проживали в доволі важких умовах, вийшли на волю. Як мені здається, це навіть для транспортної системи складно, не кажучи вже про інші галузі.

– Тоді звільнили людей, які були засуджені до позбавлення волі менш ніж на 5 років. Це всі засуджені за посадові та економічні правопорушення. Адже в СРСР були періоди, коли навіть за запізнення на роботу могли покарати ув’язненням. І за зловживання владою. Були й такі. Попали під амністію вагітні й матері, що мали дітей віком до 10 років. Попали під амністію неповнолітні, яких від 1935 року дозволялося засуджувати і залучати до важкої праці; чоловіки старші за 55 років і жінки старші за 50 років.

Ця амністія не торкнулася засуджених за контрреволюційні злочини, тобто політичних в’язнів. Також під амністію не підпадали засуджені за крадіжки в особливо великих розмірах (таких було небагато), за бандитизм і зумисне вбивство.

З одного боку, люди втішилися: в багатьох з’явилася можливість повернутися додому, побачити рідних і близьких. Але, з іншого – радянська влада нагнітала певне протистояння, що от, мовляв, звільнили засуджених кримінальників. Тому утвердилося таке уявлення про «холодне літо 1953 року» – нібито завдяки амністії багато кримінальників вийшли з ГУЛАГу, і в країні виникла напруга.

Варто сказати, що в цей час відбулося, окрім амністії, що її супроводжувало. Через неповні два тижні після смерті Сталіна ГУЛАГ перейшов у відомство Мін’юсту. А збудовану в’язнями ГУЛАГу економічну інфраструктуру передали під юрисдикцію відповідних цивільних відомств. Усі ці адміністративні зміни означали послаблення всесильного МВС.

Тоді йшла боротьба за владу: хто після смерті Сталіна очолить СРСР? І в цей період Лаврентій Берія (на той момент перший заступник голови уряду і міністр внутрішніх справ – ред.) вирішив трішечки послабити вплив МВС і навіть боротьбу з національно-визвольним рухом. Навіть є його виступ, де він перелічує, скільки людей незаконно були засуджені і тепер звільнені. Відповідно, ті самі Клим Ворошилов і Микита Хрущов почали думати, як прибрати Берію. І ось ця боротьба у вищих ешелонах влади супроводжувала звільнення в’язнів.

– Звільняють велику кількість ув’язнених. Ніби це має сприяти тому, щоб «випустити пару», щоб зняти напругу. А в таборах, навпаки, чомусь напруга зростає. Чому так?

– Напруження зростає, бо наглядачі, табірна система – всі вони звикли працювати жорсткими методами. І вони лібералізацію розуміли як певну загрозу їхнім робочим місцям. Тобто що може бути скорочення. І тому вони не спішили погоджуватися на якісь полегшення або зміни в їхньому житті, наприклад, в житті таборів ГУЛАГу з боку табірної адміністрації. Тому що вони не знали, чим усе це закінчиться. Вони розуміли, що може бути різкий поворот – ти сьогодні наглядач, а завтра один із в’язнів. Тому дуже не поспішали сприймати якісь оновлення, а натомість дуже намагалися тримати все в жорстких умовах підпорядкованості в’язнів табірній адміністрації.

Амністія не стосувалася політичних в’язнів, які дуже на це сподівалися. Було підпілля у таборах ГУЛАГу. І табірна влада боролася з тим підпіллям: наприклад, ізольовували 20-40 активістів-підпільників і відправляли в інший табір. Їх привозили на нове місце, де їх ніби ніхто не знав. Але й там вони знаходили своїх, маю на увазі українських підпільників, які наповнили табори ГУЛАГу після 1943 року.

Влітку 1943 року були створені каторжні табори, окремі в системі виправних таборів. Ці каторжні табори розташовувалися якраз в особливих таборах ГУЛАГу. У 1948 році створені особливі табори для політичних в’язнів із особливо жорсткими умовами проживання, роботи і утримання. І виходить, що були подвійно жорстокі табори: особливі і всередині них каторжні окремо. Наприклад, якщо говорити про норильський Горлаг (від російського «горный лагерь» – ред.), то там із шести зон третя була каторжною. Якщо говорити про жіночу зону Горлагу, то із 3 тисяч жінок там було до 500 каторжанок. Ці люди були в нелюдських умовах, їм було дуже важко жити.

Табірна влада дозволяла собі полоснути автоматною чергою по колоні в’язнів, які поверталися з роботи, ввести в політичну зону особливого табору кримінальних в’язнів. Оскільки це було заборонено, то за документами їх оформляли «пожежниками», і вони знущалися над політичними, таким чином позбавляючи табірну владу бунтарів. Тому напруження зростало.

– А що стало безпосередньою причиною повстань у таборах? Ви кажете про жорсткі умови. Але, наприклад, у 1944 році були ще більш жорсткі умови і смертність була набагато більшою у таборах, але ж не повставали.

– У 1943-1944 роках ГУЛАГ починав заново наповнюватися. І до кінця 1945 року він вже відновився повністю від сильної смертності і втрат перших років радянсько-німецької війни.

У 1944 році табори ГУЛАГу почали наповнюватися учасниками національно-визвольних змагань. З України були члени ОУН і УПА, з країн Балтії – «лісові брати», було також багато представників депортованих народів. І населення ГУЛАГу збільшилося, а надто в особливих таборах. Вони були засуджені на доволі великі терміни – 15-25 років. І невдовзі після смерті Сталіна і амністії політичні в’язні зрозуміли, що їм не світить звільнитися зовсім. Тому для них критично важливим було вимагати перегляду їхніх справ. Адже перебування в особливих таборах ГУЛАГу передбачало, що всі ті, хто в них перебуває, потім змушені будуть жити тільки на спецпоселеннях, тобто на довічному засланні. Тому вони були обурені тим, що їх нічого не стосувалося після смерті Сталіна.

25 травня 1943 року в Горлазі наглядач полоснув автоматною чергою по колоні в’язнів, бо почув якусь розмову. Були загиблі й поранені. Це побачили в’язні, які працювали на будівельному майданчику, й українець Євген Грицяк закликав припинити роботу. Щоб почався страйк, він вирубив світло на будівельному майданчику. Відбувся стихійний мітинг, де Євген Грицяк закликав боротися за те, щоб покарали винних. Тому що безпричинні побиття, розстріли в’язнів ставалися вже не вперше. Вони три дні страйкували і не поверталися в житлову зону. А потім повернулися у житлові зони, й інші в’язні почали приєднуватися до повстання, яке почалося з цього будівельного майданчика. Норильське повстання тривало аж до 4 серпня і завершилося силовим придушенням у третій каторжній зоні.

– А в Кенгірі та Воркуті який був безпосередній привід для повстання?

– Там також повстання вибухали після того, як відбувалася якась несправедливість із боку табірної адміністрації. Причому Воркутинське повстання розпочалося 19 липня 1953 року, коли Норильськ ще бунтувало.

Уявіть собі: в Норильську і Воркуті десятки тисяч людей вимагають приїзду московської комісії і задоволення своїх вимог. Вимоги були схожі: полегшення умов перебування, зняти номери з одягу. Всі знають, що в нацистських таборах в’язням татуювали номери на руки, а в радянських таборах номери були нашиті на одязі. В’язні вимагали, щоб до них ставилися як до людей, тобто зняли номери, дозволили листування і побачення з рідними; щоб звільнили іноземців і тих, у кого був важкий стан здоров’я. А найголовніше, вимагали повного перегляду справ засуджених. Вони вважали, що їхні справи були сфабриковані, їх несправедливо засудили на великі терміни. Вони сподівалися, що влада їх почує і розпочне перегляд.

Москві водночас доводилося вирішувати проблеми з бунтівними Норильськом і Воркутою. Це майже 30 тисяч повсталих в’язнів ГУЛАГу, більшість з яких становили українці. Навіть по документах щодо повстання в Норильську, Воркуті чи Кенгірі йдеться, що організаторами й активними учасниками були саме бандерівці, українські націоналісти.

– Олександр Солженіцин у своєму «Архіпелазі ГУЛАГ» зазначає: не знаю, де і як, але на нашій зоні активний спротив в’язнів почався з того, що прислали оунівський етап. За його словами, оунівці привезли з собою «бацилу бунту».

– Так, це правда. Тому що оунівці прибували із підпільним і бойовим досвідом. І перше, що їм вдалося, це припинити знущання кримінальних злочинців над політичними в’язнями. Як правило, табірна адміністрація використовувала кримінальних злочинців для розправи над політичними. Оунівцям вдалося цю боротьбу виграти. Відтак вони вже були основними організаторами та учасниками табірних бунтів і повстань.

Ми говоримо про три найбільші повстання. Але насправді маловідомих повстань та інших форм опору було більше. Були втечі, голодування, підпілля діяло, був випуск листівок. Солженіцин це визнав, це визнавали в’язні ГУЛАГу інших національностей.

Передусім треба говорити, що українців в особливих таборах ГУЛАГу часто була відносна, а подекуди й абсолютна більшість. Крім того, вони були активними і давали приклад представникам інших народів, які з ними разом об’єднувалися і брали участь у повстаннях, організовували за українським зразком своє підпілля.

– Повстання, великі й малі, були жорстоко придушені. То чи мали вони якісь довготривалі наслідки?

– Коли придушили Норильське повстання, то Ангеліну Петрощук, яка була активною учасницею, заново засудили в січні 1954 року як керівницю повстання в жіночій зоні. Те, що вона наважилася на себе взяти відповідальність, могло обернутися для неї розстрілом. Але вже у грудні 1955 року Ангеліну Петрощук звільнили з табору.

У 1955-1956 роках почали по зонах ГУЛАГу їздити спеціальні комісії. Вони виконували найголовнішу вимогу в’язнів, правда, вони цього не визнавали, а просто робили – переглядали справи засуджених. Переглядали дуже багато деталей слідства по політичних в’язнях. І, як наслідок, багатьом наполовину зменшили терміни ув’язнення, а багатьох просто звільнили. А в 1960 році уже і сам ГУЛАГ був реорганізований і як система ліквідований. І тому можна говорити, що українські та інші політичні в’язні, програвши битву, коли повстання придушили, виграли війну, коли ГУЛАГ ліквідували.

– Дуже вдячний, що ви на початку розмови згадали пізньорадянський фільм «Холодне літо 53-го». Бо старше покоління, кому за 45 років, на ті події значною мірою дивимося через призму того фільму. Там такий сюжет: по амністії вийшли кримінальні злочинці, які тероризували місцеве населення, але засуджений військовий і політичний в’язень дали їм бій.

Якби ви знімали фільм по тих подіях, то як ваш сценарій «Холодного літа 53-го» виглядав би?

– Передовсім я є членом знімальної групи документального фільму «Загадка Норильського повстання» Михайла Ткачука, який здобув у 2009 році Національну Шевченківську премію. І якщо говорити про документальні фільми, то я хотіла би, щоб ми дивилися на ці події нашими очима, очима наших фільмів, тому що саме там є найбільша достовірність.

«Холодне літо 53-го» – це радянський художній фільм часів Перебудови. Але ми маємо наш український художній фільм, присвячений цим подіям. Це фільм «Червоний». І мені хотілося б, щоб ми асоціювали ці події саме з фільмом «Червоний», де прототипом, протогероєм Червоного був той самий Євген Грицяк, де йдеться про рух опору. І там набагато більше показано реальності.